Список використаних джерел:

1. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року // www.portal.rada.gov.ua.

2. Святоцька В.О. Адаптація законодавства України про адвокатуру до європейських стандартів: деякі питання // Право України.-2005.- № 10. – С.87.

3. Сульженко Ю. О. «Цивільне процесуальне представництво, його розвиток та види» / Бюлетень Міністерства юстиції України № 1 (27), 2004 . – с. 73-84.

4. Профессия адвоката. Збірник робіт про французьку адвокатуру. – Москва, 2006. – С. 27.

5. Дашо Т.Ю. – Проблеми правового статусу адвокатури. – Часопис «Життя і право». – № 6-7 (18-19). – 2005.- с. 36.

6. Фурдов А.В. Адвокатура.- К.- Алеута, Прецендент, 2006р. 265с.

7. Карабчевський Н.П. Навколо правосуддя. – Тула, 2001. – С.7.

В очікуванні нового Житлового кодексу України: науково-практичний аспект Кармаза о.О.

к.ю.н., доцент, асистент кафедри нотаріального і виконавчого процесу

і адвокатури юридичного факультету

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Нині діючі норми Житлового кодексу України, прийнятого 30 червня 1983 р., юридично, економічно, соціально та морально застаріли. Вони не забезпечують належне правове регулювання житлових відносин, які виникають стосовно реалізації громадянами конституційного права на житло тощо. Тому новий Житловий кодекс України повинен направити подальший розвиток житлового законодавства в русло нового, якісного та такого, що відповідатиме соціальним та міжнародним реаліям життя суспільства.

Після проголошення України незалежною державою перший кодифікований законодавчий акт у сфері житлового права парламентом було прийнято 7 липня 2005 р., тобто майже через 15 років після її проголошення. До цього Житлового кодексу Президентом України застосовано право вето та повернуто на повторний розгляд Верховної Ради України; в подальшому (4 жовтня 2005 р.) – цей Кодекс скасовано.

У 2009 р. до парламенту надійшло три проекти Житлового кодексу України, а саме: реєстр. № 2307 від 17.03.2009 р., поданий народними депутатами України, реєстр. № 2307-1 від 30.03.2009 р., поданий Кабінетом Міністрів України та реєстр. № 2307-д від 4.09.2009 р., поданий народними депутатами України, який 6 листопада 2009 р. прийнято за основу [1].

Проект Житлового кодексу (реєстр. № 2307-д) (далі – проект) має складну структуровану систему. Він поділений на розділи (всього 8), глави (всього 14), статті (всього 179) та пункти (всього 12). Наприклад, розділ І. «Загальні положення» проекту містить 17 статей, в яких розкривається значення термінів, що вживаються в проекті (стаття 1), визначаються основні засади державної житлової політики (стаття 2), встановлюється коло відносин, що регулюються проектом (стаття 4), визначаються суб’єкт, об’єкт та зміст житлових відносин (статті 5 – 7), а також житловий фонд: форми власності, його призначення, формування (статті 8 – 10). Крім цього, розділ І проекту містить й інші положення, наприклад, в ньому передбачаються повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування у житловій сфері (статті 14 – 17) тощо. Здійснивши аналіз норм розділу І проекту, зазначимо, що вони можуть бути об’єднані у глави, оскільки направленні на врегулювання різних за змістом суспільних відносин, а назву розділу доцільно змінити. Наприклад, Розділ І «Основні положення»: глава 1 «Загальні положення. Житлове законодавство», глава 2 «Об’єкти житлових прав. Житловий фонд», глава 3 «Переведення житлових приміщень до складу нежитлових та нежитлових до складу житлових приміщень» тощо.

Відмітимо, що проект побудовано за «принципом оновлення», тобто поряд із нормами чинного Житлового кодексу України, які «виправдали» себе, містяться правові приписи, які запропоновано вперше, та які направлені на усунення прогалин у житловому законодавстві України. Однак, як вбачається із аналізу положень проекту, він дублює норми чинних законів України (Закон України «Про житлово-комунальні послуги», «Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду» тощо), що, на нашу думку, не сприяє забезпеченню належного рівня систематизації житлового законодавства України. Крім того, одним із основних недоліків проекту є невідповідність окремих його положень Конституції України та неузгодженість їх з Цивільним кодексом України та іншими законами України.

Наприклад, статтею 8 проекту пропонується житловий фонд класифікувати за формами власності: приватний житловий фонд, державний житловий фонд, комунальний житловий фонд та житловий фонд, який належить на праві спільної власності. Однак Конституція України та Цивільний кодекс України не передбачають такої форми власності як спільна власність.

Слід також зазначити, що концептуально неприйнятним і таким, що не відповідає нормам Конституції України, є передбачений частиною першою статті 171 проекту перелік підстав для вилучення житла з мотивів суспільної необхідності, зокрема, у зв’язку із зведенням будинків, споруд та інших виробничих об’єктів державної і комунальної власності або із задоволенням інших потреб, визначених законодавством тощо. На нашу думку, прийняття органом місцевого самоврядування відповідного рішення на свій розсуд ставить власників і наймачів житла у пряму залежність від цих органів та може призвести до зловживань з боку відповідних посадових осіб. Така ситуація є соціально несправедливою та неприпустимою для України, яка відповідно до статті 1 Конституції України є соціальною державою. Крім цього, це положення проекту суперечить статті 41 Конституції України.

Крім того, низка положень проекту не узгоджується із нормами Цивільного кодексу України (статті 69, 72, 88, 136, 137 тощо проекту). Наприклад, частина перша статті 69 проекту, відповідно до якої наймачем житла може бути тільки фізична особа, не узгоджується із статтею 813 Цивільного кодексу України, за якою наймачем житла може бути юридична особа, що використовує житло для проживання у ньому фізичних осіб.

Відмітимо, що проект не містить достатніх і завершених правових механізмів реалізації його положень на практиці, як того вимагає принцип правової держави і на недопущення чого неодноразово зверталася увага Конституційним Судом України (справа про відповідальність юридичних осіб від 30 травня 2001 року N 7-рп/2001). Крім того, положення проекту не враховують правової позиції Конституційного Суду України, висловленої у Рішеннях від 29 червня 2010 року № 17-рп та від 2 листопада 2004 року № 15-рп щодо дотримання конституційних принципів рівності і справедливості, з яких випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці.

Здійснивши аналіз норм чинного житлового законодавства, ми прийшли до висновку, що житлове законодавство не передбачає чіткого поділу норм на матеріальні та процесуальні, однак аналіз такого законодавства свідчить, що в його складі існують не тільки матеріальні, а й процесуальні норми. До процесуальних норм, які існують у невеликій кількості, відносяться норми щодо порядку (процедури): взяття громадян, які потребують поліпшення житлових умов, на облік (ст. 39 ЖК), надання службового житла (ст. 121 ЖК), надання жилої площі у гуртожитках (ст. 128 ЖК), взяття громадян на соціальний квартирний облік, їх перебування на такому обліку та зняття з нього (розділ ІІ Закону України «Про житловий фонд соціального призначення») тощо.

Слід відмітити, що проект не усуває проблем у сфері охорони та захисту житлових прав громадян, оскільки переважна більшість його статей спрямована на регулювання відносин, які вже на сьогодні регулюються ЦК України та низкою законів України. На нашу думку, з метою уникнення правових колізій та удосконалення правового механізму охорони та захисту житлових прав громадян в Україні доцільно прийняти нормативно-правовий акт у формі не кодексу, а закону [2, с. 64-66]. У зв’язку з цим, ми пропонуємо матеріальні норми житлового законодавства, наприклад, щодо загальних засад житлового законодавства, стосовно об’єктів та суб’єктів житлових відносин, права власності та права користування житлом тощо, закріпити в новому Законі України «Про житло та житлові відносини в Україні». Крім того, окремого розроблення та прийняття потребує новий Закон України «Про управління та збереження житлового фонду України», який регулював би процесуальну діяльність визначених законом органів та осіб у сфері управління та збереження житловим фондом України.

Висновок. Необхідність прийняття в Україні нового нормативно-правового акту у сфері житлового права зумовлена соціально-економічними умовами розвитку суспільства, переходом до ринкової економіки та наближенням українського законодавства до сучасних світових норм і стандартів суспільного життя, які ефективно впливають на розвиток, охорону та захист житлових прав громадян у світі. Відсутність в подальшому єдності правового регулювання житлових відносин в Україні ускладнить здійснення державою послідовної житлової політики та спричинить невизначеність у здійсненні громадянами своїх житлових прав і як наслідок призведе до порушення норм статті 3 Конституції України, за якою держава відповідає перед людиною за свою діяльністю; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

З метою виділення житлових відносин із групи суспільних відносин, які виникають щодо житла, та регулюються нормами різних галузей права, а також розвитку житлового права у європейську напрямку, в Україні назріла необхідність прийняти не ЖК, а нові Закони України «Про житло та житлові відносини в Україні» та «Про управління та збереження житлового фонду».