Список використаних джерел:

1. Смирнов А.В. Публичность (открытость) судебной власти как условие демократии в Росссии [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://kalinovsky-k.narod.ru/b/st/smirnov2004.htm

2. Стрєльцова О. Становлення та розвиток принципу основних прав людини як джерела права Європейського Союзу. – [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.lawbook.h12.ru/magaz/pravoukr/0311/40.shtml.

3. Бєлов Д.М., Ленгер Я.І. Правова реформа: засоби та технологія / Д.М. Бєлов, Я.І. Ленгер // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право». – 2008. – Випуск 11. – С. 88-92.

4. Семерак О.С., Семерак І.О. Кримінальна юстиція: проблеми реформування та перспективи / О.С.Семерак, І.О.Семерак // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право». – 2010. – №13. – С. 345-349.

5. Семерак О.С., Семерак І.О. Правосуддя в Україні: конституційні та загальні засади здійснення / О.С.Семерак, І.О.Семерак // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право». – 2007. – №8. – С.149-154.

Форми взаємодії органів державної влади щодо звернень громадян Сергєєв м.А.

прокурор прокуратури Балаклійського району Харківської області,

юрист 3 класу

Звернення громадян до органів влади з питань, які на їх думку є важливими не тільки стосовно себе, а й для суспільства в цілому, мало місце на різних етапах розвитку суспільства і держави. Звернення є важливою формою контролю за діяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також установ, організацій незалежно від форм їх власності, засобом забезпечення прав і свобод громадян. При цьому взаємодія державних органів із приводу звернень громадян забезпечується різноманітними засобами правового й організаційного, економічного й політичного, соціального й ідеологічного, заохочувального й примусового характеру.

Відповідно до ст. 13 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод «кожний, чиї права і свободи, визнані у цій Конвенції, порушені, має право на ефективний засіб правового захисту у державному органі, навіть якщо це порушення було вчинено особами, які діяли в офіційній якості» [1, с. 391]. Втілюючи норми міжнародного права ст. 40 Конституції України гарантує, що «усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк» [2, с. 19]. Зазначене положення Основного Закону дістало відображення у Законі України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р.[3].

Закон деталізує та розвиває конституційні положення, надаючи громадянам право звертатися не тільки до органів державної влади і місцевого самоврядування, ай до об'єднань громадян, установ, організацій незалежно від форм власності, підприємств, до засобів масової інформації. Тобто, форми взаємодії суб’єктів щодо звернень громадян можемо визначити як за критерієм владних відносин, так і за критерієм функціональної приналежності.

Закон України «Про звернення громадян» деякою мірою заповнив правовий вакуум, що виник у цій сфері, створив мінімальні правові основи взаємодії державних органів із приводу звернень громадян. Разом з тим він носить рамковий характер. У ньому немає детального регулювання адміністративних процедур, пов’язаних із розглядом звернень громадян і дія його положень не розповсюджується на всіх суб’єктів владних структур (норми зазначеного Закону не поширюються на порядок розгляду заяв і скарг громадян, пов’язаних з порушенням норм встановлених кримінально-процесуальним, цивільно-процесуальним, трудовим законодавством, законами України «Про судоустрій і статус суддів», Кодексом адміністративного судочинства України тощо), але контекстно визначені основні напрямки взаємодії державних органів із приводу звернень громадян.

На основі зазначеного закону державними органами України прийнято відповідні підзаконні акти з питань щодо забезпечення роботи зі зверненнями громадян. Аналіз таких інструкцій показав, що їхній зміст є типовим і що він не завжди відображає особливості реагування на різні види скарг громадян та механізми взаємодії суб’єктів по роботі зі зверненнями. Як правило, у таких документах є розділ «Загальні положення», у якому визначається значення інструкції, наводяться визначення основних термінів, а також характеристика адресатів одержання звернень. Далі у розділі «Порядок розгляду звернень», більш детально відображається процесуальна сторона вирішення звернення, яке надійшло, відзначається порядок і взаємодія державних органів із приводу звернень громадян, а також строки. Наступним розділом виступає «Діловодство щодо звернень», його зміст носить більш технічний характер і з погляду правового забезпечення вони не представляють інтересу. Що стосується інструкції «Про організацію особистого прийому громадян у Кабінеті Міністрів України», то нею встановлюються правила одержання й реакцію на усні звернення громадян [4]. Також в інструкціях може бути розділ, який регулює питання відповідальності, але такий спостерігається не у всіх подібного роду документах. Відзначимо, що структурно розділи в інструкціях теж можуть займати різне місце розташування.

Отже, правове регулювання форм взаємодії державних органів із приводу звернень громадян здійснюється актами міжнародного права, Конституцією України, законами, а також підзаконними правовими актами України.

Виходячи з розглянутого формату взаємодії державних органів із приводу звернень громадян, були розглянуті положення конституційно-правової науки, а також наявні сучасні нормативні правові акти на предмет виявлення форм і моделей такої взаємодії суб’єктів звернень.

З огляду на зазначене вище можемо стверджувати про наявність таких типових форм, наприклад:

перше, робота зі зверненнями громадян повинна будуватися лише на підставі і з дотриманням чинного законодавства. Відповідно до цього варто визначити конституційні, законодавчі і підзаконні форми.

друге, громадяни мають право звертатися до органів державної влади і органів місцевого самоврядування, а також до об'єднань громадян, установ, організацій незалежно від форм власності, підприємств, до засобів масової інформації. Тобто можемо стверджувати, про класифікацію форм взаємодії за критерієм владних та функціональних відносин.

третє, звернення можна класифікувати за способом отримання: письмові та усні форми, які можна визначати як анонімні, телефонні, електронні тощо.

Виділені й охарактеризовані нами критерії класифікації принципів взаємодії державних органів влади з приводу звернень громадян дають підстави затверджувати про різноманіття форм взаємодії державних органів. Детальне вивчення форм і моделей взаємодії всіх органів державної влади мають стати предметом подальшого наукового пошуку.