Список використаних джерел:

1. Бабій М. Свобода релігії: проблемні питання теоретичного осмислення, практичної реалізації та захисту // Релігійна свобода: Свобода релігії і міжконфесійний діалог: глобальні виміри й локальні вияви. Науковий щорічник. – № 16. За ред.. А. Колодного. – К.: УВК, 2011. – С. 6-14.

2. Гьофе О. Демократія в епоху глобалізації / О.Гьофе. – К., 2007. – 90 с.

3. Цепкова И. Власть и религия: от тоталитаризма к гражданскому обществу / И.Цепкова // Религия и право. – 2008. – № 1. – С. 26-31.

4. Бердяев Н.А. Новое религиозное сознание и общественность / Н.А.Бердяев. – М., 1999. – 88 с.

5. Кистяковский Б.А. Государство правовое и социалистическое / Б.А.Кистяковский // Вопросы философии. – 1990. – № 6. – С. 143-151.

6. Єленський В. Релігія після комунізму / В.Єленський. – К., 2002. – 220 с.

7. Vaclav Havel. A Sense of the Transcedent / V.Havel // Cross Currents. – Fall 1997. – Vol.47. – Issue 3.

8. Новиков М.А. Свобода совести как философско-этическая категория / М.А.Новиков. – М, 1980. – 121 с.

9. Бисага Ю.М., Бєлов Д.М., Права людини: основні напрямки сучасного розвитку / Ю.М. Бисага, Д.М.Бєлов // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право». – 2006. – Випуск 5. – С. 89-93.

Реформування судової влади: правовий та моральний аспект Придачук о.А.

здобувач кафедри конституційного права та порівняльного правознавства

юридичного факультету

ДВНЗ «Ужгородський національний університет»

Авторитет судової влади в суспільстві насамперед залежить від ефективності та якості правосуддя. Правосуддя – це особлива функція державної влади, що здійснюється спеціально утвореним органом через розгляд і вирішення в судових засіданнях справ. Сьогодні ідуть постійні дискусії з приводу реформування органів судової влади та відповідну статусу суддів. Разом з тим, будь-який процес реформування повинен в першу чергу базуватися на чинному Основному Законі держави.

Одночасна переробка всього державного апарату практично неможлива, тому об'єктом першочергового впливу повинна служити лише одна його частина, але така, яка здатна вплинути на весь державний апарат, навчивши його на ділі служити народу. Таку здатність має тільки судова система, бо правосуддя – свого роду реле, за допомогою якого «слабким струмом» індивідуального волевиявлення відповідно до потреб громадянського суспільства можна перемикати потужні «силові поля» соціальних відносин. Причому суд – це єдине місце, де індивід вправі розраховувати на те, щоб розмовляти з державою на рівних. Тому ядром всякої судової реформи виступають перетворення суду і процесу, під знаком і в ім'я яких змінюється призначення і діяльність інших органів та інститутів.

Практична реалізація змагальних начал проходить важко і в пореформеному кримінальному процесі. Далеко не всі судді, прокурори та слідчі виявилися готові прийняти процес як спір рівних сторін перед обличчям неупередженого та незалежного суду. Більшість прокурорів перекручено зрозуміли змагальність лише як своє право з жорстокістю переслідувати обрану жертву, не надто переймаючись при цьому про інтересами істини.

Судова влада найбільш з усіх гілок влади може бути близька до народу, бо переводить абстрактну суспільну користь законів у площину конкретних громадських інтересів. Тут громадянин вправі розмовляти з державою як рівний, і тому саме суди повинні в першу чергу бути публічними органами. Публічність процесу – це, зрозуміло, прояв громадської сили, але, як свідчить східна мудрість, «найкращий меч – той, який ніколи не виймуть з піхов». Публічність в сучасному цивілізованому судочинстві починає сприйматися не тільки як офіційність, але і як здатність суду однаково чути голоси всіх, а не тільки найсильніших. Завдання нової публічності змусити не на словах, а на ділі поважати індивіда, його права та справедливі інтереси, які повинні бути ретельно з'ясовані, зважені та враховані. Це і є соціальна відкритість судочинства громадянському суспільству.

Але як цього домогтися, якщо суд був і залишається суто державним органом, а суспільна функція правосуддя як і раніше не забезпечена? Суть відповіді на це питання зводиться до максимального «роздержавлення» правосуддя з тим, щоб забезпечити його справжню, а не привласнену державою публічність. Для цього світова історія суду, юридична наука і практика приготували кілька дієвих рецептів, які можна сформулювати у вигляді наступних максим:

1. Запровадження суду присяжних;

2. Запровадження інституту мирових суддів;

3. Прозорість судової влади.

Названі питання не вичерпують усього кола проблем, що виникають в галузі взаємовідносин суспільства та судової влади, однак вони показують, що громадський контроль за здійсненням правосуддя знаходиться тільки в самій початковій стадії становлення.

Отже, судову реформу рано вважати завершеною. Її сенс набагато глибше навіть вирішення для країни проблеми хорошого та відкритого правосуддя. Останнє для України зараз є щось більше – недобровольний засіб повернення якогось громадянського консенсусу, що є умовою виживання нашої державності та права. Ж.-Ж.Руссо стверджував, що сила або одностороння воля пануючого ніколи не можуть творити право; необхідною основою є взаємна та справедлива угода сторін. Однак для того, щоб досягти справжнього згоди, часом не досить навіть справедливості.