Список використаних джерел:

1. Поппер К. Логика и рост научного знания / К.Поппер. – М.: Прогресс, 1983. – 211 с.

2. Кун Т. Структура научных революций / Т. Кун. – М.: «Прогресс», 1977. – 304 с.

3. Лакатош И. Избранные произведения по философии и методологии науки / И.Лакатош. – М.: Академический Проект, 2008. – 551 с.

4. Фейерабенд П. Избранные труды по методологии науки / Пер. с англ. и нем. А. Л. Никифорова; общ. ред. и вступ. ст. И. С. Нарского – М.: Прогресс, 1986. – 542 с.

5. Поланьи К. Великая трансформация. / К. Поланьи. – М., 1961. – 429 с.

6. Бєлов Д.М. Парадигма конституціоналізму: теоретичні питання / Д.М. Бєлов // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право». – 2012. – Випуск 18. – С. 57-60.

7. Бєлов Д.М. Парадигма українського конституціоналізму: правова сутність та зміст / Д.М. Бєлов // Вісник Запорізького національного університету. Серія «Юридичні науки» – 2012. – № 4 (Частина І). – С. 32-35.

8. Шаканов, Вячеслав Владимирович. Правовые парадигмы [Электронный ресурс]: дис. ... канд. юрид. наук по спец.: 12.00.01. – «теория и история права и государства; история правовым учений» / В.В.Шаканов. -М.: РГБ, 2006. – 193 с.

Мовність законодавства

Біла І.С.

студентка юридичного факультету

Національного університету державної податкової служби України

Згідно зі ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська, і держава забезпечує її всебічний розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України та гарантує вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України [1].

Судова влада, як одна зі складових державної влади в Україні, посідає важливе місце у суспільному житті країни. Тому й судочинство, яке нею здійснюється, і є державною функцією, має проводитися державною мовою і наша держава зобов’язана відповідно до Конституції забезпечувати такий процес.

Державна мовна політика в Україні має своїм завданням регулювання суспільних відносин у сфері всебічного розвитку і вживання української як державної, регіональних мов або мов меншин та інших мов, якими користується населення країни в державному, економічному, політичному і громадському житті, міжособовому та міжнародному спілкуванні, охорону конституційних прав громадян у цій сфері, виховання шанобливого ставлення до національної гідності людини, її мови і культури, зміцнення єдності українського суспільства.

Згідно ст.7 ЦПК мова цивільного судочинства визначається статтею 14 Закону України «Про засади державної мовної політики» [2].

Державна мовна політика України базується на визнанні і всебічному розвитку української мови як державної і гарантуванні вільного розвитку регіональних мов або мов меншин, інших мов, а також права мовного самовизначення і мовних уподобань кожної людини [3].

Державною мовою України є українська мова. Українська мова як державна мова обов’язково застосовується на всій території України при здійсненні повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, у міжнародних договорах, у навчальному процесі в навчальних закладах в межах і порядку, що визначаються зазначеним законом. Держава сприяє використанню державної мови в засобах масової інформації, науці, культурі, інших сферах суспільного життя.

Обов’язковість застосування державної мови чи сприяння її використанню у тій чи інший сфері суспільного життя не повинні тлумачитися як заперечення або применшення права на користування регіональними мовами або мовами меншин у відповідній сфері та на територіях поширення.

Згідно з рішенням Конституційного Суду, під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя. Публічними сферами, в яких застосовується державна мова, охоплюються насамперед сфери здійснення повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування (мова роботи, актів, діловодства і документації, мова взаємовідносин цих органів тощо) [4].

Однак закон «Про засади державної мовної політики» містить альтернативні положення, які дають можливість не застосовувати державну мову як обов’язковий засіб спілкування у публічних сферах суспільного життя, зокрема у судочинстві, діловодстві державних органів, органів місцевого самоврядування та відносинах між органами влади усіх рівнів [3]

Так, згідно з ч. 1 ст. 14 закону суди можуть здійснювати провадження регіональною мовою (мовами). Хоча відповідно до ст. 10 Конституції і тлумачення Конституційного Суду мовою судочинства є виключно державна мова (хоч це не позбавляє учасників процесу послуговуватися своєю мовою, у разі необхідності за допомогою перекладача).

Також Конституційний Суд дійшов висновку, що місцеві органи виконавчої влади, органи Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування при здійсненні повноважень можуть використовувати російську та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України, лише поряд з державною мовою.

Однак відповідно до ч. 3 ст. 11 закону «у межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), … в роботі, діловодстві і документації місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування може використовуватися регіональна мова (мови). У листуванні цих органів з органами державної влади вищого рівня дозволяється застосовувати цю регіональну мову (мови)». Тобто, всупереч Конституції і рішенню Конституційного Суду – без одночасного застосування державної мови.

Також чимало інших положень закону внаслідок неоднозначного формулювання дають можливість використовувати інші мови не поряд з державною мовою, а замість неї. Наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 10 того ж закону «у межах території, на якій поширена регіональна мова або мова меншини (мови), …, акти місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування приймаються державною мовою або цією регіональною мовою або мовою меншини (мовами) та офіційно публікуються на цих мовах». Таке формулювання дає можливість тлумачити його так, що акти приймаються і публікуються лише регіональними мовами, мовами меншин, а не цими мовами одночасно з державною.

Дія закону розповсюджується на 18 мов: російську, білоруську, болгарську, вірменську, гагаузьку, ідиш, кримськотатарську, молдавську, німецьку, новогрецьку, польську, ромську (циганську), румунську, словацьку, угорську, русинську, караїмську і кримчацьку [3].

У судочинстві закон допускає ведення судового процесу регіональною мовою «за згодою сторін». Судові документи при цьому складатимуться тільки державною мовою. Хоча письмові документи, що подаються сторонами, можуть викладатися і регіональною.

Суди реалізують державну мову у процесі судочинства та гарантують право громадян щодо використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють, відповідно до Конституції та законів України.

Таким чином, Основним Законом України закладено конституційні основи для використання української мови як мови судочинства та одночасно гарантовано рівність громадян у судовому процесі за мовною ознакою [1].

Державна мовна політика України базується на визнанні і всебічному розвитку української мови як державної і гарантуванні вільного розвитку регіональних мов або мов меншин, інших мов, а також права мовного самовизначення і мовних уподобань кожної людини.