Список використаних джерел:

1. Пилипишин В.П. Принципи виборчого права України: теорія і практика забезпечення: Дис… на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спец. – 12.00.02 – конституційне право; муніципальне право / В.П.Пилипишин. – К., 2009. – 215 с.

2. Європейські стандарти в галузі вільних виборів. – К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2002. – 58 с.

3. Конституційне право України / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. – К.: Український центр правничих студій, 1999. – 376 с.

4. Реформа избирательной системы в Италии и России: опыт и перспективы / Отв. ред. В.И.Лысенко. – М.: ИГПАР, 1995. – 155 с.

5. Кравченко В. В. Конституційне право України / В. В. Кравченко. – К.: Атіка, 2000. -320 с.

6. Сташків Б. І. Конституційне право України / Б. І. Сташків. – Чернігів: РВВ, 1999. – 264 с.

7. Проблеми реалізації Конституції України: теорія і практика / Відп. ред. В. Ф. Погорілко. – К.: А.С.К., 2003. – 652 с.

8. Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. – К.: Наукова думка, 2002. – 734 с.

9. Конституційне право зарубіжних країн / За заг. ред. В. О. Ріяки. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 512 с.

10. Биктагиров Д. Т. Некоторые теоретические и практические проблемы совершенствования избирательной системы российской Федерации / Д. Т. Бактагиров // Вестник Центральной избирательной комиссии Российской Федерации. – 2001. – № 11 (125). – С. 69-79.

11. Бєлов Д.М. Парадигма українського конституціоналізму / Д.М.Бєлов.– В.Березний: РК «Євростандарт», 2011. – 400 с.

Права на свободу совісті в україні: конституційно-правовий аспект Бедь в.В.

д.ю.н., професор, ректор

Карпатського університету імені Августина Волошина

Свобода совісті – поняття складне, широке й багатогранне – протягом багатьох століть приковує до себе увагу філософів, істориків, юристів та релігієзнавців, а також урядів, парламентів і політичних партій, що вкладають різний зміст у розуміння цієї категорії. Важливою віхою в історії України, у становленні української державності стало прийняття Верховною Радою України нової Конституції. Віднині найважливіші сфери суспільного життя регулюються Основним Законом. Конституція України закріплює принципи, положення і норми, які стосуються ставлення держави до релігії та Церкви, прав і свобод віруючих громадян, правового статусу створених ними релігійних організацій [1].

Звернемо увагу на преамбулу Основного Закону нашої держави. Вона містить низку важливих політико-правових положень, у тому числі й положень нормативного характеру:

1) положення про державно-політичне (офіційне) розуміння поняття «український народ», за яким останній визначається як єдність громадян України різних національностей, тобто всі особи, які належать до громадянства України, разом складають український народ;

2) положення про те, що дана Конституція приймається на основі здійснення українською нацією (народом) права на самовизначення. Право нації на самовизначення – це загальновизнане світовим співтовариством право кожної нації творити власну державу в межах своєї етнографічної території або входити до складу існуючих інших держав. Українська нація, разом із багатьма іншими європейськими та азійськими націями, реалізувала це своє право після Першої світової війни, утворивши Українську Народну Республіку. Однак, тоді національну державність не вдалося вберегти. В 1991 році Українська держава відновила своє існування. Приймаючи Конституцію України, законодавець (парламент) спеціально підкреслює, що поява Основного Закону України, як поява самої Української Держави в кінці ХХ століття, є наслідком реалізації українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення;

3) положення про те, що дана Конституція приймається з метою забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя;

4) положення про те, що парламентарії, приймаючи Основний Закон України, усвідомлюють всю свою відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішніми і прийдешніми поколіннями українського народу (тут і далі курсив мій – В.Б.). Дане положення мало підкреслювати єдність українського народу з європейською культурою і цивілізацією, побудованими на засадах християнської моралі та загальнолюдських ідейних вартостях. Конституція України, узаконюючи реальність незалежної Української держави, певним чином підсумовує багатовікову боротьбу українського народу за власну державність і стає гарантом вільного та гідного розвитку майбутніх поколінь українського народу.

Аналіз процедури прийняття нині чинної Конституції України дає всі підстави стверджувати, що прийняття статей, положень та норм, які торкаються релігійно-церковних проблем, відбувалося у гострій боротьбі між окремими народними депутатами, депутатськими групами та фракціями. Боротьба точилася буквально за кожне положення, фразу, навіть слово.

Варто погодитися з тими авторами, які вважають, що віра є невід'ємним елементом релігії, поряд з культом, свідомістю й релігійними організаціями [5]. А релігія є більше широким поняттям, «одною з форм суспільної свідомості, що ґрунтується на вірі в надприродні сили» [6]. З одного боку, релігія є вираженням віри, сповідати релігію – значити вірити. З іншого боку, релігійна віра як релігійна свідомість є одним з елементів релігії поряд з релігійним культом, релігійним досвідом, релігійними організаціями.

Преамбула (від латинського praeambulus – той, що передує) – вступна частина законодавчого акта, міжнародного договору, декларації тощо, в якій, як правило, викладено обставини, які є підставою його видання або укладення. Як частина конституції, преамбула переважно містить положення політико-правового характеру, часто з явним ідеологічним навантаженням. Здебільшого в преамбулах конституцій зазначаються причини та умови прийняття Основного Закону держави. Таким чином, закріплюючи в преамбулі Конституції України словосполучення «відповідальність перед Богом» законотворці апріорі закріпили принцип, чи то мету «релігійності», тим самим заперечуючи інші норми Основного Закону, зокрема, поняття «совість», яке присутнє в преамбулі, охоплює концепцію віри; по-друге, це протирічить ст. 35 Конституції, яка гарантує право на атеїзм та закріплює основи України як світської держави. Відсилки преамбули виключно до християнства щонайменше порушують права осіб інших віросповідань або таких, що не сповідують жодну релігію.

Так, якщо проаналізувати преамбули Основних Законів країн, які здобули незалежність в той же час, що й Україна та прийняли власні конституції, то побачимо, що в жодному основоположному документі немає подібного формулювання: в Конституції Російської Федерації закріплено: «виходячи із відповідальності за свою Батьківщину перед нинішніми та прийдешніми поколіннями; в Конституції Республіки Молдова закріплено: «Усвідомлюючи відповідальність і обов’язок перед минулим, нинішнім і прийдешнім поколіннями»; в конституції Республіки Узбекистан закріплено: «Усвідомлюючи високу відповідальність перед нинішнім та прийдешнім поколіннями»; в Конституції Чеської Республіки закріплено: «…як батьківщину для вільних та рівних громадян, що усвідомлюють свої обов’язки перед іншими та свою відповідальність загалом…» [8].

Отже, формулювання, закріплене в Конституції України про «відповідальність перед Богом», м’яко кажучи є зайвим, оскільки, по-перше, воно заперечує зміст інших статей Основного Закону, і, по-друге, заперечує принцип світськості Української держави.