Список використаних джерел:

1. Ягунов Д.В. Принципи пробації: європейські стандарти та проблеми їх реалізації в Україні / Д.В. Ягунов // Наук. вісн. Ужгородського нац. ун-ту. Серія «Право». Вип. 19. Том 4. – Ужгород, 2012. – С. 172-176.

2. Ягунов Д.В. Європейські правила пробації як стандарт управління службами пробації у країнах-членах Ради Європи: філософія, структура, спрямованість / Д.В. Ягунов // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. Вип. 2 (50). – Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2012. – С.125-129.

Напрям 12. Філософія права змі в системі суспільно-правової комунікації: моделі реалізації інформаційної політики Андреєв д.В.

к.ю.н., доцент, професор кафедри філософії права та юридичної логіки

Національної академії внутрішніх справ

Поглиблення суспільно-правових відносин, в першу чергу між державою та суспільством потребує використання нових форм у складній взаємодії системи координат: «громада-влада». В цьому контексті застосування новаційних підходів вимагає перегляду сталих засад формування цілісної теорії комунікації, що передбачає додаткове дослідження як вербальних, так і не вербальних комунікативних заходів.

На наш погляд саме соціально-правова комунікація постає головною складовою взаємовідносин правового характеру, тому що вона включає в себе не лише систему владних стосунків, але й що набагато важливіше – оцінку та реакцію суспільства на законодавчі дії влади [1, с. 2].

Головними складовими системи соціально-правової комунікації виступають: суспільство, влада та розгалужена мережа інститутів мас-медіа. Взаємодія цих складових досить складна та суперечлива, що випливає зі швидкісній зміни і не синхронності розвитку всіх трьох чинників.

При визначені критеріїв дієвості соціально-правової комунікації слід зупинитися на деяких аспектах. На нашу думку до них доречно віднести: рівень використання комунікації в процесі модернізації правових засад державотворення; роль ЗМІ у формуванні суспільної правосвідомості та розвиток політичних технологій (політичний PR).

Особлива роль в цьому процесі належить засобам масової інформації, принципи діяльності яких слід розглядати під кутом сучасних наукових концепцій: теорії масового суспільства (Г. Блумер, Р. Міллс, Є. Фромм); критичної теорії суспільства (Г. Маркузе, Т. Адорно, М. Хоркхаймер); структурно-функціональних теорій (Т. Патерсон, Р. Мертон); теорії егалітарної масової комунікації (Ж.-Д. Арсі), деконструктивізму, культурологічної теорії комунікації (Маклюен, Д.Белл, А.Тоффлер), теорії гегемонії масової комунікації (Н. Пулантаз, Л. Альтюссер) та ін. [3; 5; 6; 8].

На даному етапі вітчизняні мас-медіа, своєю еклектичною за змістом формою розповсюдження інформації, змушені балансувати на межі підтримання рейтингу, як основного критерію вагомості ЗМІ, та соціально-політичного позиціювання власника або засновника.

Сучасний розвиток української медійної галузі вимагає від редакцій підтримувати стосунки одночасно з декільками, інколи антагоністичними джерелами формування новин, суперечливими за своєю суттю політичними інститутами, фінансово-промисловими групами, тощо.

Якість соціально-правової комунікації влади та суспільства напряму залежить від цілей та завдань, які ставлять перед собою видавці, засновники, інвестори, рекламодавці, політичні партії та уряди, якщо мова йде про ідеологічне насичення державних ЗМІ [4, с. 10].

Зрозуміло, що фактична залежність творчого колективу журналістів від власників визначає рівень комунікативної складової ЗМІ у процесі реалізації суспільно-правових відносин між владою та суспільством. Цей стан розвитку вітчизняних ЗМІ, який виявляється у спробі упередженого впливу на суспільну правосвідомість відповідає загальному рівню правової культури.

Правова культура, яка є однією з основних ознак розвитку правової системи, та характеризується рівнем правової свідомості як суспільства, та і окремого громадянина, повинна бути гарантією здійснення основних прав та свобод людини.

Головними елементами правової культури є наявність ефективних правових засобів і механізмів забезпечення конституційних принципів, а головне можливість їх захисту та відновленню у разі необхідності [7, с. 26-30]. В цьому сенсі роль незалежних ЗМІ, як соціально-політичної комунікації між владою та суспільством, стає найбільш актуальною. Крім того, саме на ЗМІ у країнах з розвиненою правовою культурою покладається висвітлення проблемних питань щодо усунення законодавчих прогалин та колізій, які можуть тлумачитися неоднозначно і відповідно порушувати права громадян.

Досліджуючи способи активізації комунікації між владою та суспільством, слід зазначити, що цей процес повинен носити двосторонній характер. Причому, якщо влада зацікавлена у швидкому і широкому залученні громади до питань державотворення, скорішому подоланні правових колізій, держава повинна застосовувати механізми, які максимально зменшують рівень недовіри до владних правових інститутів. Вирішення цього завдання напряму залежить від вибору найбільш оптимальної моделі комунікації.

Сучасний російський політолог В. Кравченко визначає декілька видів моделей комунікації [2, с. 9-14]. Перша, модель оповіщення, при якій інформація роздається набувачам із єдиного центру.

Друга – реєстраційна модель передачі інформаційного сигналу прямо протилежна моделі оповіщення. Ця модель комунікації передбачає, що центр надає запит реципієнтам та отримує відповідь від периферійного джерела для узагальнення інформації. Використовується, коли користувачу заборонено доступ до інформації центру.

Третя – діалогова модель, що передбачає реальне спілкування, тематика якого визначається сторонами за згодою. Інформаційний обмін, під час якого збільшується кількість учасників та з’являється модератор призводе до трансформації від діалогової моделі до моделі оповіщення. Більш ефективною автор вважає саме діалогову модель, коли комунікації відбуваються прогнозовано з врахуванням пропозицій реципієнта.

Четверта – дистанційна модель. Вона характерна для ситуацій, коли запитувач інформації знаходиться на периферії комунікаційної лінії та шукає необхідні дані в центрі (сервері) накопичення інформації. Тема визначається не центром, а самим користувачем. Це так звана консультаційна служба, на кшталт роботи з державними колл-центрами, центрами сервісу та інформації.

Застосування соціально-правових комунікації безпосередньо пов’язано з питаннями модернізації демократичних засад державотворення та відповідно залежить від їхних. У відповідності від того, який шлях реформування постіндустріального суспільства обрано, слід співвідносити комунікації з такими поняттями, як «керована демократія», «демократична комунікація», «віртуальна демократія», «цифрова демократія», «електронне врядування», тощо. На наш погляд, поняття «демократична комунікація» найбільш доречно у визначенні подальшого розвитку українського суспільства.