Список використаних джерел:

1. Тихомирова Л. В., Тихомиров М. Ю. Юридическая энциклопедия / [общ. ред. М. Ю. Тихомирова]. – М., 1999. – С. 526.

2. Москвич Л.М. Міжнародні стандарти ефективності судової системи та їх значення під час проведення судової реформи в Україні // Вісник Академії адвокатури України. – 2009. – №2 (15). – С. 151-157.

3. Юридична енциклопедія: в 6 т. / редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) [та ін.]. – К.: «Українська енциклопедія», 1998 – 2004. – Т. 5: П-С. – 2003.– С. 614.

4. Про стандартизацію: Закон України від 17.05.2001 р. № 2408–ІІІ // Відомості Верховної Ради. – 2001. – № 31. – Ст. 145.

5. Орзих М.Ф., Крусян А.Р. Современный конституционализм в Украине. Введение в украинское конституционное право: Монография. – Киев: Алерта, 2006. – 290 с.

6. Баймуратов М.А. Міжнародне співробітництво органів місцевого самоврядування України: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора юрид. наук: спец. 12.00.02 «Конституційне право» / М.А. Баймуратов. – Одесса, 1996. – С. 23.

7. Балінський О.В. Міжнародні правові стандарти та їх роль у правовому розвитку в умовах глобалізації / О.В. Балінський // Держава і право: збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки / НАН України. Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького. – К., 2006. – Вип. 32. – С. 463 – 469.

Визначення поняття «пробація» в міжнародних актах та законодавстві зарубіжних країн Ягунов д.В.

к.держ.упр., доцент,

експерт проекту Ради Європи «Підтримка в’язничної реформи в Україні»

Не можна не визнати, що служба пробації як організаційна структура з відповідними функціями є невід’ємним елементом будь-якої сучасної національної системи кримінальної юстиції. Це – вимога часу. За останні 15 років практика пробаційної діяльності в європейських країнах зазнала значних змін, і країни, які не мали системи пробації, почали активно створювати відповідні служби (Румунія, Болгарія, Молдова, Словаччина, Чехія). Інші країни, історія пробації яких налічує багато десятиліть, почали активно реформувати принципи діяльності своїх служб пробації (Англія та Уельс, Франція, Німеччина, Фінляндія, Австрія, Нідерланди).

Запровадженню пробації в Україні і як кримінально-правового інституту, і як відповідної організаційної структури повинно передувати надання відповідей на багато питань теоретичного та концептуального характеру. Проте перше питання, яке має бути поставлене на порядок денний, повинно розпочинатися приблизно наступним чином: як можна визначити поняття «пробація»?

В цьому контексті необхідним є звернення до зарубіжного досвіду та міжнародним стандартам, особливо беручи до уваги, що в січні 2010 року Комітет Міністрів Ради Європи прийняв Рекомендації, якими затверджувалися Європейські правила пробації, які, в свою чергу, містять визначення цього поняття [1; 2].

Відповідно до Європейських правил пробації, «пробація стосується реалізації в умовах вільного суспільства санкцій та заходів, визначених в законі та покладених на злочинця. Вона включає широкий перелік дій та втручань, які передбачають нагляд, наставництво та допомогу, спрямованих на соціальне включення злочинця, так само як і на убезпечення суспільства».

Проте хотілося б наголосити, що ще 1951 року ООН визначила пробацію як «метод роботи зі злочинцями в умовах вільного суспільства». Саме це визначення можна знайти в законодавстві багатьох сучасних зарубіжних країн (причому незалежно від особливостей правової системи в силу набуття пробацією статусу загальновизнаного міжнародного стандарту).

Так, у світлі законодавства Сінгапура пробація – це реабілітаційна програма для злочинців, що реалізується в умовах вільного суспільства.

Згідно з нормативно-правовими актами Філіппін про пробацію, остання визначена як альтернатива, згідно з якою засуджений звільняється від покарання з одночасним покладанням умов, визначених судом, та поміщенням під нагляд офіцера пробації.

Згідно із Законом «Про пробацію та медіацію» Чеської Республіки, пробація – це організація й здійснення нагляду за обвинуваченими або засудженим, включаючи забезпечення дотримання ним умов та зобов’язань, контроль за його поведінкою та надання індивідуальної допомоги злочинцеві з метою забезпечення останнім правоcлухняної поведінки та виконання умов, встановлених судом або прокурором, а відтак – відновлення його соціальних відносин.

Відповідно до Закону Латвії «Про Державну службу пробації», пробація визначена як «нагляд за злочинцем та корекція його/її соціальної поведінки з метою попередження вчинення повторних порушень закону».

В Законі Молдови «Про пробацію», пробація – психосоціальна оцінка і контроль осіб, які перебувають у конфлікті з законом, їх ресоціалізація, а також адаптація осіб, звільнених з місць позбавлення волі, з метою попередження вчинення нових злочинів.

Оонівське визначення пробації (1951) полягало в наступному: «Пробація – це метод поводження зі спеціально відібраними злочинцями, який полягає в умовному відкладенні покарання, у той час коли злочинець перебуває під індивідуальним наглядом та забезпечується індивідуальним наставництвом або «реабілітацією». Автори-укладачі оонівського посібника 1998 року робили особливий наголос на тому, що пробація – це метод покарання з соціопедагогічною основою, який характеризується поєднанням нагляду та допомоги. Пробація являє собою механізм відбору злочинців відповідно до їх особистості, виду злочину, їх цінностей та установок, який спрямований на надання злочинцям шансу змінити їх ставлення до життя та перебувати в соціальному середовищі без ризику порушення ними норм кримінального права».

Можна додати, що в проекті Закону «Про пробацію», розробленого та представленого 2008 року групою експертів ЮНІСЕФ, пробація визначена саме як «метод».

Варто наголосити, що в багатьох сучасних країнах (і не тільки європейських) можна знайти відлуння визначення того поняття «пробація», яке свого часу було представлене в англійському Probation of Offenders Act (1907).

Так, в Законі з аналогічною назвою Тринідаду і Тобаго зазначено, що у випадку, якщо будь-яка особа постала перед судом за вчинення злочину, і суд переконався у винуватості цієї особи, проте, водночас, беручи до уваги характер та минуле життя особи, її домашнє середовище, стан її фізичного та психічного здоров’я, так само як і характер вчиненого злочину або інші важливі обставини, то суд, переконавшись у доцільності умовного звільнення злочинця, має право: (а) винести обвинувальний вирок з одночасним рішенням про пробацію; (b) винести рішення про пробацію без винесення обвинувального вироку.

Відповідно до Probation of Offenders Act 1958 (Індія), коли особа визнана винною у вчиненні злочину, який не карається смертною карою або довічним ув’язненням, але суд переконається, беручи до уваги особливості справи (включаючи сутність злочину та особу винної особи), про доцільність умовного звільнення, то суд, замість засудження цієї особи до будь-якого покарання може прийняти рішення про звільнення цієї особи з поручительством або без такого, за умови, якщо ця особа буде вести правослухняне життя. Упродовж трьох років зазначена особа може постати перед судом у разі недотримання законослухняної поведінки. Суд не може прийняти таке рішення, доки не переконається, що злочинець має місце постійного проживання або перебування на території, на яку розповсюджується юрисдикція даного суду.

Відповідно до законодавства Мальти про пробацію, суд замість винесення вироку щодо злочинця, може прийняти рішення про пробацію, яке передбачає вимогу, адресовану злочинцеві, перебувати під наглядом на строк від 1 до 3 років. Рішення про пробацію може бути прийняте лише у випадку, якщо: 1) злочинець не засуджений за злочин, який карається виключно штрафом або позбавленням волі на строк від 7 років (з певними винятками, передбаченими національним законом); 2) суд переконається, що нагляд з боку офіцера пробації є бажаним з огляду на потреби реабілітації злочинця, убезпечення суспільства від шкоди, яка може бути спричинена злочинцем, або попередження вчинення рецидивного злочину з боку злочинця; 3) якщо суд переконається, що з огляду на особливості справи, включаючи характер злочину та особу злочинця, прийняття рішення про пробацію є необхідним.

Згідно з Указом Президента Філіппін про пробацію (стаття 4), суд після встановлення вини підсудного та винесення вироку може відстрочити виконання зазначеного вироку і помістити засудженого під нагляд офіцера пробації на строк та на умовах, які будуть найкращим чином відповідати особі злочинця та характеру злочину. Пробація може бути застосована лише у випадку, якщо покаранням за цей злочин виступає позбавлення волі або штраф як основне покарання.

Відповідно до статті 8 цього Указу, суд, визначаючи можливість поміщення злочинця під пробаційний нагляд, бере до уваги всю інформацію, надану службою пробації, особу злочинця, його минуле, його середовище, його психічне та фізичне здоров’я та наявні ресурси, якими характеризуються пенітенціарні установи та громада. Злочинцеві повинно бути відмовлено у застосуванні пробації, якщо: 1) реабілітація злочинця може бути результативною лише в умовах пенітенціарної установи; 2) існує надмірний ризик, що упродовж періоду пробаційного нагляду злочинець вчинить рецидивний злочин; 3) застосування пробації не відповідає тяжкості вчиненого злочину.

Згідно з філіппінським законодавством, «переваги» пробації «не розповсюджуються на осіб, які: 1) засуджені до покарання у виді позбавлення волі на строк від 6 років; 2) засуджені за злочини проти безпеки держави; 3) раніше засуджувалися за злочин, який карався позбавлення волі на строк від 1 року та 1 день; 4) раніше вже перебували під пробаційним наглядом.

За законодавством Фіджі, якщо суд, розглядаючи справу про злочин, який не карається вищою мірою покарання, спираючись на дані про характер злочину та особу злочинця, може замість винесення вироку прийняти рішення про винесення рішення про пробацію, яке зобов’язує злочинця перебувати під наглядом офіцера пробації упродовж періоду, який визначається судом від 1 до 3 років. Пробаційний ордер повинен визначити район, де злочинець проживає або буде проживати. Пробаційний ордер також може включати зобов’язання (умови), яких злочинець повинен виконувати (дотримуватися), які суд формулює залежно від характеру злочину та особи злочинця та які спрямовані на забезпечення доброї поведінки злочинця та утримання його від вчинення рецидивних злочинів. Відшкодування шкоди, спричиненої злочином, не може бути таким обов’язком та вирішується судом окремо.