Список использованных источников:

1. Cтеценко С.Г. Медичне право України: Підручник / С.Г. Cтеценко, В.Ю. Cтеценко, І.Я.Сенюта // За заг. ред. д.ю.н., проф. С. Г. Стеценка. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. – 507 c.

2. Вороненко Ю. В., Радиш Я.Ф. Історія виникнення, становлення та розвитку правового регулювання медичної діяльності на теренах України / Ю. В. Вороненко, Я. Ф. Радиш // Український медичний часопис. – 2007. – № I/II. – C. 45-49.

3. Добров А.И. Историческое развитие норм российского права в сфере здравоохранения: этапы тысячелетнего пути /А.И. Добров // Известия Иркутской государственной экономической академии (Байкальский государственный университет экономики и права) (электронный журнал). – 2012. – № 2. – С. 40-46.

4. Радиш Я.Ф. Історія військової медицини: навч. посіб. / Я.Ф. Радиш. – К.,1997. – 148 с.

5. Стеценко С.Г. Медицинское право: учебник / С. Г. Стеценко. – СПб.: «Юридический центр Пресс», 2004. – 571 с.

6. Сашко С.Ю., Балло А.М. Юридическая оценка дефектов оказания медицинской помощи и ведения медицинской документации / С.Ю. Сашко, А.М. Балло. – Спб.: «БиС», 2001. – 177 с.

Концептуальні положення статуту Міністерства закордонних справ унр Отто Ейхельмана Турчин я.Б.

д.п.н., завідувач кафедри політології

Національного університету «Львівська політехніка»

З проголошенням незалежності Україна намагається посісти рівноправне місце в системі міжнародних відносин як достатній і самостійний актор. Здійснення важливих державницьких цілей у сфері зовнішньої політики потребує великих зусиль і збалансованості при визначенні і реалізації національних інтересів України та обранні відповідних засобів їх забезпечення. У контексті вирішення поставленого завдання важливим є залучити оригінальний досвід створення зовнішньополітичної служби Української народної республіки (УНР) упродовж 1917 – 1923 рр., адже саме в цей період були зроблені перші кроки на шляху побудови апарату зовнішньої політики української держави новітньої доби [1, с.8].

Для незалежної України, яка намагається повноцінно реалізувати свої зовнішні функції, особливого значення набувають дослідження вітчизняних науковців в галузі сучасних теоретичних проблем міжнародного права. Незаперечним є той факт, що вони повинні проводитися із залученням наукової спадщини українських вчених-правників кін. ХІХ – поч. ХХ ст. у міжнародно-правовій сфері. Адже на зламі століть в Україні з’явилася ціла плеяда блискучих представників науки міжнародного права, праці яких за науковим і практичним значенням досягли світового рівня. Насамперед мова йдеться про таких відомих вчених як В.А.Незабитовський, Т.Ф.Степанов, А.М.Стоянов, П.Є.Казанський, М.М.Лозинський та ін. Їхня науково-теоретична спадщина ще не має цілісного узагальнення і аналізу, хоча повинна стати вагомою частиною науки міжнародного права в Україні.

Особливе місце серед них займає Отто Оттович Ейхельман – відомий правник, спеціаліст у різних ділянках державного і міжнародного права, ординарний професор Університету св. Володимира у Києві. Спершу вчений очолював кафедру історії зарубіжного законодавства, згодом – міжнародного права. У 1905-1909 рр. обіймав посаду декана юридичного факультету. З відродженням національного руху у 1918 р. він активно включився до української державної роботи. О.Ейхельман був палким прихильником ідеї незалежної України та ідеологом визвольних змагань. Після встановлення Радянської влади, прийнявши пропозицію уряду Директорії стати її експертом з політико-юридичних питань, О.Ейхельман емігрує до Праги, де продовжує науково-викладацьку та громадську роботу. В еміграційний період дослідник був професором і деканом УВУ, професором Української Господарської Академії в Подебрадах і Високого Педагогічного інституту в Празі, дійсним членом НТШ.

В еміграції О.Ейхельман продовжив не лише свою науково-викладацьку, а й громадсько-політичну, урядову діяльність з налагодження міждержавних взаємин. Український урядовий апарат в екзилі складав 1694 особи, з них – до складу Міністерства закордонних справ входило 52 особи із 156 запланованих штатно-посадовим розписом [5, c.133]. Його структурними підрозділами були відділи преси, дипломатичний, консульський, юридичний, департамент загальних справ, відділ персонального складу. Проведення міжнародної роботи відбувалося за умов несприятливих зовнішньополітичних обставин та складного матеріального становища самого Центру [1, c.181].

Попри те, на відповідальних посадах у центральному апараті й закордонних установах МЗС УНР працювала низка знаних фахівців з міжнародного права, у тому числі й О.Ейхельман [1, с.186]. Восени 1920 р. за поданням міністра закордонних справ, Рада Народних Міністрів УНР в екзилі призначила його на посаду товариша міністра закордонних справ, яку він обіймав впродовж 1920–1922 рр. [2, c.65]. О.Ейхельман також входив до Найвищої правничої ради (1921–1922 рр.), був уповноваженим уряду УНР на торговельній конференції з Австрією та Німеччиною (економічна конференція), обіймав у квітні 1922 р. посаду керуючого міністерством закордонних справ в уряді УНР [4, арк.3].

Особливої уваги заслуговує і той факт, що вчений, поєднавши теорію міжнародного права з практикою, став автором статуту Міністерства закордонних справ. МЗС О.Ейхельман визначив як державний орган, що здійснював керівництво всіма офіційними відносинами уряду УНР з іншими державами. З огляду на це, робота урядових і муніципальних органів УНР у сфері зв’язків з урядами інших держав курувалася виключно МЗС. Міждержавні взаємини, на переконання О.Ейхельмана, повинні базуватися на встановлених законами положеннях, а також договорах УНР з іншими державами. Міжнародні угоди будь-якого змісту з іноземними державами, підкреслив він, уряд УНР укладає від імені республіки лише через посередництво МЗС. Договори і зобов’язання, які урядові і муніципальні інститути УНР укладають з приватними іноземними контрагентами, також подавалися на попереднє узгодження в МЗС [3, арк.68]. У такий спосіб О.Ейхельман намагався сфері зовнішніх відносин УНР надати централізованого формату, що, на його переконання, зміцнило б позиції України у світовому співтоваристві. До основних функцій МЗС у цей час О.Ейхельман зарахував: 1) захист прав українських громадян за кордоном; 2) захист інтересів і прав українського мореплавства за межами території УНР; 3) надання підтримки і сприяння у задоволенні задекларованих іноземцями вимог до системи урядових і муніципальних органів влади УНР.

Згідно із запропонованим О.Ейхельманом Статуту до складу МЗС входили такі структурні елементи: 1) міністр; 2) два товариші міністра; 3) Рада міністерства; 4) два департаменти: внутрішніх відносин та загальних справ; 5) політична канцелярія міністерства, створена на особливій основі. Політична канцелярія міністерства безпосередньо підпорядковувалася товаришеві міністра і виконувала цілу низку важливих функцій, серед яких були: керівництво дипломатичним листуванням у межах міністерства; надання інструкцій членам дипломатичних місій УНР; інформаційне забезпечення Міністерства; організація відносин з іноземними посольствами і місіями при урядові УНР; керівництво службою дипломатичних кур’єрів. Щодо організації відділу політичної канцелярії, то він структурно поділявся на кілька секцій [3, арк.68]. При ньому зберігався особливий, так званий політичний архів. До компетенції департаменту внутрішніх відносин входило: 1) контроль за проходженням служби всіх посадових осіб в центральних установах Міністерства, закордонних дипломатичних місіях та консульствах УНР; 2) керівництво справами щодо правовідношення українських громадян з іноземними державами, а також іноземців в Україні; 3) визнання на території УНР іноземних консульських представництв; 4) налагодження діяльності українських представництв за кордоном та контроль за ними; 5) аналіз та збір різносторонньої інформації, поширеної за кордоном та її надання іншим відомствам тощо [3, арк.68]. До складу департаменту внутрішніх відносин входила також юрист-консульська частина, а департамент загальних справ відповідав за проходження служби всіх посадовців у центральних закладах міністерства, закордонних дипломатичних місіях та консульствах іноземних держав. У його компетенції перебували ведення контролю і розпоряджання майном МЗС як в Україні, так і за її межами, керівництво фінансовими справами міністерства, загальним архівом та бібліотекою тощо. Організація і розподіл обов’язків у всіх департаментах, секціях, відділах, а також політичній канцелярії встановлювались наказами, інструкціями і особистими розпорядженнями міністра, а в окремих випадках товариша міністра [3, арк.69].

МЗС підпорядковувались і основні закордонні установи УНР – дипломатичні місії та консульства. Діяльність консульств УНР за кордоном нормувалась особливим консульським статутом. Дипломатичні місії УНР, за пропозицією О.Ейхельмана, мали утворюватись при урядах іноземних держав і діяти у суворій відповідності до інструкцій МЗС. До функцій дипломатичних місій входили захист прав українських громадян, що перебували на території інших державах, а також сприяння у задоволенні їх правовідповідних клопотань за кордоном. Начальників дипломатичних місій призначав голова УНР за поданням Ради міністрів на основі пропозицій МЗС. Особовий склад закладів міністерства, а також підвідомчих йому закордонних відділень визначав штатним розписом [3, арк.68–70]. Фактично основи організації апарату зовнішньої політики України О.Ейхельман сформував відповідно до міжнародних стандартів, а основними її рисами були централізованість, відкритість, інформаційна забезпеченість, раціональна і продумана структура, чітка розмежованість структурних повноважень, а також захищеність від можливих кон’юнктурних вузькопартійних впливів.

Аналіз наукових праць О.Ейхельмана свідчить, що він здійснив чималий теоретичний внесок в розвиток науки міжнародного права в Україні. Важливим є той факт, що вчений реалізовував свої теоретичні знання в практиці міжнародних відносин з метою відновлення політичної незалежності України у 1917 – 1923 рр. Погляди та ідеї О.Ейхельмана не втратили своєї актуальності і можуть бути використані в теоретичних курсах, а також в сучасній практиці міжнародних відносин.