Xvііі ст. Написано велику кількість наукових робіт. До речі, інтерес

до цього періоду не втрачений до сьогоднішнього дня. Та воно й

зрозуміло. Боротьба українського народу за свою незалежність у

сучасну епоху змушувала дослідників шукати її історичне коріння,

джерела, з яких струмив потяг України до незалежності, до самос-

тійних форм життя і діяльності, до світлої пам’яті про тих, хто від-

дав своє життя за створення власної державності.

У працях названих вище авторів читачі знайдуть необхідні ма-

теріали для висвітлення історичних обставин, за яких І.Мазепа при-

йшов до влади, прийняв рішення про зміну зовнішньополітичної

орієнтації, відбулася поразка союзних військ під Полтавою тощо.

Особливо багато цікавих відомостей зібрано згаданими вченими

про особу І.Мазепи, його зовнішню і внутрішню політику, історію

його політичного злету та краху омріяних ним ідеалів.

Одночасно, чимало праць розповідають про діяльність

П.Орлика в екзилі, його конституцію, боротьбу за визволення Укра-

їни з-під російської залежності, а також про посилення тиску Росії

на суверенні права української державності.

Аналіз названих творів дав право дійти висновку, що переважна

більшість з них присвячена гетьману Мазепі, драматичним і трагіч-

ним сторінкам його приватного життя та державної діяльності на по-

саді гетьмана. Знайомство з цими книгами допомагає читачам сфор-

мувати уявлення про першу чверть XVІІІ ст., про діяльність тогочас-

них історичних постатей, їх живу участь в історичному процесі.

Полтавська битва. Ліквідація Запорозької Січі

Напередодні Полтавської битви (1709) становище в Україні

було невизначене. За висловом Н.Полонської-Василенко, після за-

кликів І.Мазепи “боротися зі шведами, не тільки селяни, а навіть

старшини не знали, що шведи прийшли не як вороги, а як визволи-

телі”1. Інформацію про перехід Мазепи у стан Карла ХІІ Петро І

сприйняв дещо в розгубленому стані, оскільки саме в цей час (жов-

тень 1708 р.) у нього було власне критичне становище.

Щоб не втратити ініціативи, цар вирішив діяти:

по-перше, за порадою О.Меншикова Петро І звернувся до

українського народу й змалював Мазепу як зрадника; у зв’язку з

цим дав команду негайно в Україні переобрати гетьмана. Уявляло-

ся, що владу в Україні варто передати недругу Мазепи Д.Апостолу,

потім дійшли висновку проголосити гетьманом стародубського

полковника І.Скоропадського (6 листопада 1708 р.);

по-друге, І.Мазепу звинувачують у конфесійному відступництві,

записують його у табір католиків та уніатів, зрадників православ’я;

по-третє, Росія оголошує себе захисником України, охорон-

цем її державних та релігійних традицій, старшинських пільг та ко-

зацьких вольностей.

по-четверте, фельдмаршалу Меншикову дано наказ спалити

столицю Мазепи Батурін. Спалення столиці та обстріл її жителів

повинно було стати уроком для інших українських міст. Костома-

ров М.І., підкреслював, що розправа з батуринцями “викликала

страшенний переполох в малоросійському краї. Жителі навколишніх

містечок і сіл кидали свої домівки, втікали самі не знаючи куди”2.

Очевидці згадували, що “Москва лютувала, увесь Батурін розорила,

всіх тамтешніх людей перебила (близько 4000 осіб – П.Г.) і малих

діток не пожаліла”3. Мазепу проголосили боговідступником, зачи-

тували йому церковне прокляття – анафему, повісили на шибениці

його зображення;

по-п’яте, російський воєвода Д.Голіцин вжив заходів, щоб не

відбулися з’єднання з Мазепою правобережних військ. Зусиллями

Петра І та Карла ХІІ в Україні була розпалена, по суті, громадянсь-

ка війна., розгорнута боротьба маніфестів та взаємних звинувачень,

залякувань та залицянь, фальшивих листів та інформації. В них

йшла мова навіть про ніби організацію Мазепою замаху на Карла

ХІІ, взяття короля в полон та видачу російському цареві тощо.

Оточенню Мазепи було дано місяць для переходу до російсь-

кого війська. В листах-попередженнях говорилося, якщо цього не

відбудеться, старшинські родини підлягатимуть арешту, розгрому

та пограбуванню. Почалася небачена роздача української землі. До-

лгорукову, Головкіну, Шафірову, Шереметєву, Меншикову, вірно-

підданій українській старшині І.Скоропадському, П.Полуботку,

І.Носу та ін.

За царськими маніфестами, кожний, хто вступав у будь-які

стосунки зі шведами, хто ставився до них прихильно або лише ней-

трально, хто вступав з ними у бодай найменші торговельні стосун-

ки, заносився у списки царських ворогів, мазепинців. Слідчі матері-

али розповідають, що таких людей, як правило, карали на смерть

Боротьба з Річчю Посполитою

Вище було сказано, що Слободищенський трактат 1660 р. ви-

кликав неоднозначну реакцію українського народу. Одна частина

старшини, козацтва й духовенства визнала його, інша – ні. Профе-

сор В.Борисенко відзначає, що особливо “багато противників трак-

тату виявилося на Лівобережній Україні, населення якої не втратило

останньої віри в благодійність українсько-російського союзу” 41 .

І коли наприкінці 1660 р. польські та підзвітні їм Правобережні

українські війська вступили на Лівобережну Україну, серйозний опір

їм вчинили не тільки російські війська, а й Ніжинський та Переяслів-

ський полки на чолі з В.Золотаренком та Я.Сомком. У 1662 р. поляки

та правобережне козацтво вдруге спробували заволодіти Лівобереж-

ною Україною, але й цього разу потерпіли поразку. Ю. Хмельницький

втратив 12-тисячне військо, відійшов від політичної діяльності й в сі-

чні 1663 р. постригся в ченці під іменем Гедеона 42.

У 1663 р. поляки разом з підлеглим їм правобережним гетьма-

ном П.Тетерею роблять третю спробу оволодіти Лівобережжям.

Під час цього походу проявилася жорстокість інтервентів до

місцевого населення та до тих, хто протестував. Зокрема, воєвода

Чернецький, як пише В.Будзиновський, “вирізував місто за містом,

село за селом... між іншим замордовував він славу нашої історії, пол-

ковника Богуна і бувшого гетьмана Виговського”45. Щирого прихи-

льника Польщі, митрополита Тухальського заарештовано, а Юрія

Хмельницького заслано у фортецю Марієнбург.

Однак жорстокість, страта відомих діячів українського визволь-

ного руху не врятувала окупантів. Під натиском російських військ воє-

води Г.Ромадановського та полків Лівобережного гетьмана І.Брюхо-

вецького польські війська були знекровлені й вимушені були відступи-

ти на Правобережну Україну. Після цього Лівобережжя лежало в руї-

нах. Тисячі людей загинули.

У 1664–1665 рр. боротьба українського народу проти Польщі

спалахувала з новою силою. Центром цієї боротьби стало Правобе-

режжя. Весною 1665 р. повстанці завдали полякам нищівного удару,

в результаті чого їх васал П. Тетеря відмовився від гетьманської бу-

лави.

Гетьманом Правобережної України став П.Дорошенко, який,

за висловом В.Й.Борисенка, поставив своїм головним завданням

“визволення та об'єднання всіх українських земель в одній незалеж-

ній державі”.

Можна тільки здогадуватися, якого болю завдало йому Андру-

сівське перемир'я на 13,5 років між Росією та Польщею, яке 30 січня