Вступ

Дослідники вважають, що козацький період в історії нашої дер-

жави сягає в далеке XV ст., тривав близько 300 років, пережив литов-

ське, польське, російське та кримсько-турецьке поневолення, прой-

шов шлях героїчної боротьби за збереження своєї нації, розбудову

української державності, захисту свого народу від соціально-

економічного, суспільно-політичного та культурно-релігійного гніту.

Проблема козацтва завжди хвилювала дослідників. Сьогодні,

мабуть, немає козацької теми, щоб її не зачепило перо істориків.

Проте історія козацтва вимагає деякого переосмислення. Зокрема,

ще й досі слабо систематизовані джерела формування козацьких

об‘єднань, недостатньо досліджена проблема диференціації козаць-

кого середовища, феномен козацької отаманщини.

При вивченні літератури можна зустріти різні трактовки заро-

дження козацтва, походження назви “козак”, ролі і місця

Б.Вишневецького у заснуванні Запорозької Січі, діяльності гетьма-

нів П.Конашевича-Сагайдачного, П.Дорошенка, І.Мазепи та інших

діячів козацького руху. Саме тому лекція з історії козацтва опира-

ється на нові дослідження з цієї проблеми, враховує її трактовку су-

часними вузівськими підручниками.

Розповідь про козацтво, мабуть, потрібно розпочати з характе-

ристики історичної пам‘яті про них – історичних джерел. Відомості

про Україну козацького періоду можна відшукати у першому істо-

ричному творі “Хроніці” Феодосія Сафоновича (1672), у якому роз-

повідається про спільну історичну долю російського, українського та

білоруського народів з найдавніших часів до третьої чверті XVIII ст.

Автор підкреслює, що український народ завжди хвилювала про-

блема соборності своїх земель. Посуті, вона була найголовнішою у

розв‘язанні зовнішньополітичних питань.

Важливим історичним джерелом є “Синопсис” Івана Армашен-

ка – Інокентія Гізеля (1674). Тут автори зробили чимало для того,

щоб довести, що Київська Русь була колискою трьох братніх народів, а

возз’єднання України з Росією – історичною закономірністю.

Важливе місце серед джерел про козацтво посідає “Літопис

Самовидця” (надрукований у 1846 р.). Його автор, представник ко-

зацької старшини, Роман Ракушка-Романовський (авторство спірне

до сьогоднішнього дня – П.Г.) описує козацьке життя напередодні

1648 Р., всебічно показує визвольні події 1648–1676 рр. Й цілком

закономірно, що автор “Літопису” негативно ставиться до бідного

козацтва, народних мас, називає їх діячами кривавої драми, гультя-

ями, п‘яницями, грабіжниками.

У першій половині XVIII ст. в Україні були створені такі істо-

ричні праці, як: “Літопис Граб‘янки” (1710), “Літопис Велич-

ка”(1720). За формою праця Величка – це ряд історичних біографій

політичних діячів козацтва. Вона насичена великою кількістю до-

кументального матеріалу: урядові офіційні акти, універсали, грамо-

ти, приватні листи, дипломатичні документи. Четвертий том публі-

кацій С. Величка – це, власне, археографічний додаток. Дослідники

встановили, що поряд з достовірними документами в праці є сумні-

вні або навіть вигадані .

Проблема козацтва здавна була у полі зору вчених. За радян-

ських часів дослідження на цю тематику носили дещо кон’юнк-

турний характер, історична дійсність прикрашалася і пригладжува-

лася. Випиналися місця, які свідчили про єднання російського та

українського народів, і замовчувалися факти, які розповідали про

неетичне поводження в Україні окремих російських воєвод, злов-

живання російського уряду імперським становищем, свідчили про

протест народних мас, особливо козацтва, проти російського гніту,

насильницької русифікації тощо.

Козацькій проблемі присвятили свої праці такі відомі у нашій

країні вчені, як: О.М.Апанович, В.Й.Борисенко, С.З.Заремба,

В.О.Голубуцький, Ю.А.Мисик, В.І.Сергійчук, В.А.Смолій, В.С.Сте-

панков, Д.І.Яворницький, В.О.Щербак, І.П.Крип‘якевич, В.О.Зем-

линський та багато ін.

І. На початку XVII ст. соціальний неспокій став особливо поміт-

ним на Київщині, Брацлавщині, Подніпров‘ї та Волині. Жителі бун-

тівних сіл, міст та інших населених пунктів відмовлялися визнавати

владу старост, запроваджували своє судочинство, розправлялися із

жорстоким панством.

Покозачення стало ідеалом пригнобленого люду. У цьому

процесі значну роль відіграв запорозький гетьман Петро Кононо-

вич Сагайдачний.

З його ім‘ям пов‘язане взяття Варни (1606) і Кафи (1616). У

1618 Взяв участь у поході військ польського королевича Вла-

дислава на Москву. Майже одночасно (1620) послав до царя

спеціальне посольство з проханням прийняти українських

козаків на російську службу. У гетьманській діяльності керу-

вався прагматизмом, тверезим розрахунком, твердістю і вод-

ночас схильністю до компромісів. Відомий як меценат і пал-

кий прихильник братського руху.

Вчені одностайно зауважують, що П.Сагайдачний був щедро

наділений військовим і дипломатичним талантом, патріотичним

ставленням до своєї вітчизни. Завдяки успіхам Сагайдачного Поль-

ща відчула сили і міць козацтва. Саме ці риси дозволили йому шви-

дко завойовувати заслужений авторитет. Разом з тим діяльність Са-

гайдачного носила й суперечливий характер. Перебуваючи на коро-

лівській службі, він багато зробив для підняття престижу Польщі,

порятунку її військ від поразок та ганьби. На жаль, польський уряд

не завжди адекватно відплачував козакам.

Проводячи не виважену політику щодо України, польські маг-

нати породжували проблеми, які часто мали важкі наслідки.

Після Хотинської війни польські магнати, старости, воєводи та

уніати посилили тиск на українське суспільство. Стимулювався

процес закріпачення українського селянства та нереєстрових коза-

ків – “випищиків”, обмежувалися права реєстровців, зазнали нових

утисків православна церква та монастирі.

Це не могло не піднести нову хвилю протесту проти такої по-

літики та свавілля. У 1625 р. вибух козацько-селянського гніву очо-

лив запорозький гетьман М.Жмайло. Під час жорстокої Куруківсь-

кої битви (біля Кременчука) коронний гетьман Конецпольський по-

годився на переговори. В результаті:

– запорозький гетьман М.Жмайло був переобраний на М.До-

рошенка;

– козацький реєстр збільшувався до 6 тисяч;

– була встановлена зарплата реєстровцям – 10 злотих на

кожного;

– 40 тисяч козаків виписувалися із реєстру і повинні були по-

вернутися у панські маєтки;

– усім учасникам повстання оголошувалася амністія;

– козакам було заборонено робити походи в Крим та на ту-

рецькі володіння.

Отже, як видно, Куруківська угода задовольняла інтереси ли-

ше козацької старшини. У 30-х роках XVII ст. козацько-селянські

повстання вибухають з новою силою. Цей вибух був обумовлений

тим, що закінчувалося пільгове користування селянами землею, яку

вони одержали від польської адміністрації 20–40 років тому, “ви-

пищики” повинні були приступити до виконання панських повин-

ностей, а православна церква повинна була визнати зверхність ка-

толиків та уніатів.

Останньою іскрою, що породила козацько-селянський вибух,

була сутичка між реєстровими козаками на чолі з гетьманом Григо-

рієм Чорним і нереєстровцями, яких очолював талановитий козаць-

кий ватажок Тарас Федорович (Трясило).

У березні 1630 р. нереєстровці (10000 чоловік) під Черкасами

арештували Чорного і вбили. Повстання охопило Київщину, Полта-

вщину, Подніпров‘я, Запорожжя, Переяславщину. Підпалювалися

панські маєтки, вбивалося панство, перерозподілялося їхнє майно,

установлювалося козацьке самоврядування.

Біля Переяслава 15 травня 1630 р. Т.Федорович вщент розгро-

мив коронного гетьмана Конецпольського (війська у 12000 осіб). У

вірші Т.Г.Шевченка “Тарасова ніч” про це сказано так:

Лягло сонце за горою,

Зірки засіяли,

А козаки, як та хмара,

Ляхів обступали.

Як став місяць серед неба,

Ревнула гармата;

Прокинулись ляшки-панки –

Нікуди втікати!

Прокинулись ляшки-панки,

Та й не повставали:

Зійшло сонце – ляшки-панки

Покотом лежали.

Розуміючи це та заграючи з козацтвом перед війною з Росією,

новий король Речі Посполитої Владислав IV у 1633 р. видав “Статті

для заспокоєння руського народу”. Цим документом уряд узаконю-

вав рівні права православної митрополії, давав згоду на відкриття

національних шкіл, друкарень тощо.

Вище православне духовенство на чолі з виразником його ін-

тересів Петром Могилою, зважаючи на “Статті”, готове було зайня-

ти угодовську позицію. Але П.Могила належав до прихильників це-

рковної унії і зумів домогтися повернення православній церкві від

уніатів Софійського собору, Києво-Видубецького монастиря та де-

яких інших церковних закладів. Могила своєю діяльністю вніс зна-

чний вклад в розвиток української культури і освіти 36.

Влітку 1637 р. Україну охопило нове повстання

під керівництвом гетьмана нереєстрового козацтва Павла Бута

(Павлюка). Він закликав “випищиків”, селян і міщан знищити ре-

єстрових старшин, оскільки вони зрадили бідноту. Сучасники гово-

рили, що Павлюк хотів приєднатися до Росії разом з донським коза-

цтвом, покарати знахабнілих “козацьких перевертнів ”. Повернення

поширилося на все Лівобережжя. Битва між повсталими та польсь-

ким військом на чолі з польським гетьманом М.Потоцьким відбула-

ся під Кумейками (біля Черкас) 6 грудня 1637 р. Оточені повстанці

відбивалися не тільки зброєю, а й “голоблями і дишлями”. 10 груд-

ня 1637 р. під Боровицею бій розгортався з новою силою. Перегово-

ри з керівництвом польського війська розкололи козаків. Павлюка

та інших ватажків було підступно схоплено реєстровою старшиною,

відправлено до Варшави і там страчено. Його товариш Гуня з час-

тиною повстанців утік.

У лютому 1638 р. польський сейм схвалив “Ординацію війсь-

ка Запорозького реєстрового, що перебуває на службі Речі Поспо-

литої”. Відповідно до “Ординації”:

– у реєстрі мало залишатися тільки 6 тис. чоловік;

– виборність козацьких старшин ліквідовувалася;

– на чолі реєстрового козацтва повинен стояти комісар із

шляхтичів;

– осавули і полковники також призначалися лише із шляхтичів;

– жоден козак без паспорта комісара не мав права з‘являтися

на Запорозькій Січі;

– під страхом кари з конфіскацією майна міщанам та їх синам

заборонялось вступати в козаки або віддавати за козаків своїх дочок.

“Ординація” 1638 р. породила нову хвилю протесту. У березні