9.4. Перетворення сша на провідну індустріальну державу світу. Американська школа неокласики

Темпи розвитку і структура економіки. Економічний розвиток США впродовж 1870—1913 рр. характеризують найвищі у світі темпи зростання. Так, щорічний приріст сукупного продукту становив у середньому 4,3 %, національне багатство зросло майже в 7, а промислове виробництво — у 9 разів, у результаті НТР значно пришвидшились темпи розвитку важкої промисловості, видобуток вугілля збільшився в 17 разів, нафти — у 76, виплавляння сталі — у 46, виробництво машин — у 121, протяжність залізниць — у 4,9, використання бавовни — у 3,5 раза.

Економічне піднесення базувалося на збільшенні обсягів інвестицій. Капітал, вкладений у промисловість, у 1859 р. становив 1010 млн дол. США, в 1899 р. — 8975, у 1914 р. — 22 791 млн дол. (динаміка становила 100 : 188 : 2250). Велике значення мали інвестиції європейських країн. У 1873 р. їх сума досягала 1500 млн дол., у 1899 р. ― 3300, у 1914 р. ― близько 5 млрд дол., із них англійських — 755 млн.

У результаті структурної перебудови національної економіки промисловість перетворилася на провідну її сферу. Співвідношення обсягів виробленої промислової та сільськогосподарської продукції становило в 1880 р. 2 : 1, у 1900 р. ― 3 : 1.

Зміни у формах власності та організації виробництва. Запровадження досягнень другої НТР та економічні кризи пришвидшили процес концентрації і централізації капіталу та виробництва. У 1910 р. за обсягами виробництва підприємства поділялися на невеликі (до 20 тис. дол.) — 67,2 %, середні (від 20 до 100 тис. дол.) — 21,3, великі (100 тис. дол. і більше) — 11,5 %. У 1913 р. на 85 % підприємств працювало 500 і більше робітників. У 1914 р. акціонерні товариства становили 28,3 % усіх підприємств, випускали 83,2 % промислової продукції, на них працювало 80 % робітників. Корпорації, вартість продукції яких становила понад 1 млн дол., виробляли міді ― 99 %, свинцю ― 92 %, прокату ― 91 %, чавуну ― 85,8 %, автомобілів, сільськогосподарських машин, хімічної продукції ― 85,8 %.

Монополізація розпочалася з виникненням залізничної імперії Вандербільта. Першою формою монополістичних об’єднань були картелі (пули), котрі встановлювали ціни, розподіляли замовлення та прибутки. У 1866 р. було створено соляний пул у штаті Мічиган, у 1870 р. ― Чиказький, що контролював залізничні перевезення. Найпоширенішою формою монополій спочатку в галузях легкої, а потім і важкої промисловості стали трести. Першим був нафтовий трест Рокфеллера «Стандарт Ойл Компані», створений у 1872 р. У 1901 р. США налічували 440 трестів із загальним капіталом 20,3 млрд дол., на частку котрих у 1901 р. припадало 3/4 усієї промислової продукції країни.

Наймогутнішими були монополістичні об’єдання Е. Карнегі (1870), що було лідером у виробництві труб, проводів, колючого дроту, «Америкен Тобако К», телефонна компанія Белла, електротехнічна корпорація «Дженерал електрик компані» (1892) контролювала підприємства зв’язку, міського транспорту, страхові компанії, групи Рокфеллера (контролювала 95 % американського видобутку нафти і 90 % її експорту, промислові підприємства, банки, залізниці), Моргана («Юнайтед Стейтс Стіл», контролювала виробництво сталі, трести в сільськогосподарському машинобудуванні, торговому пароплавстві), Пенсильванська група, групи Вандербільта, Гульда, Гаррімана, три автомобільних корпорації: «Форд», «Дженерал моторз», «Крайслер» тощо.

Відбувався процес концентрації та монополізації у банківській справі. У 1900 р. нараховували 29 тис. приватних банків. З них лише 44 (1,2 % від загальної кількості) проводили 23 % позикових операцій усіх банків. У 20 найбільших було зосереджено 15 % від усіх депозитів банків країни.

У процесі утворення фінансової олігархії провідну роль відіграли банківські групи Дж. Моргана і Рокфеллера, навколо яких у 1903 р. об’єдналося 112 банків, залізничних, страхових та інших компаній, капітал котрих перевищував 22 млрд дол. (56 % від акціонерного капіталу країни). Банк Дж. Моргана контролював корпорації в енергетиці й електротехніці («Дженерал електрик»), телеграфно-телефонний зв’язок (АТТ), автомобілебудування («Дженерал моторз»), заснував «Стальний Трест» ― першу в світі корпорацію з капіталом у 1 млрд дол., що контролювала 3/4 від загального виробництва сталі. Рокфеллер використав прибутки в нафтовому бізнесі для створення «Національного міського банку Нью-Йорка» ― основи сучасного «Чейз Манхеттен бенк». У 1890-х роках після прийняття антитрестівського закону вирішальна роль у монополізації промисловості, транспорту, банків належала холдинг-компаніям і концернам.

У галузевій структурі промисловості США найважливішими стали галузі групи «А». Частка важкої промисловості у 1913 р. становила близько 63 %. Технічно й технологічно оновлювалися так звані старі галузі промисловості. Створювалися нові високотехнологічні галузі: електроенергетична, електротехнічна, нафтопереробна, хімічна, алюмінієва, транспортного машинобудування, особливо автомобілебудування тощо. Зберегли своє значення галузі переробки сільськогосподарської продукції, зокрема борошномельна та консервна.

Відбулися зміни у розміщенні продуктивних сил. Східні штати (Пенсильванія, Нью-Йорк, Массачусетс, Нью-Джерсі) зберігали своє індустріальне значення, особливо в обробній промисловості. Нові центри з’явилися на Заході та Півдні США. Темпи індустріалізації південних районів випереджали середні показники по країні удвічі.

Промислове піднесення значною мірою сприяло будівництву залізниць, протяжність котрих за 1870––1913 рр. збільшилася у 8 разів. Чотири трансконтинентальні магістралі поєднали всі частини країни. Залізниці потіснили всі інші види транспорту. Розмах їх будівництва стимулював розвиток важкої промисловості, зміцнив національний ринок, міжрайонну та міжгалузеву спеціалізацію, сприяв урбанізації.

Важливою ознакою економічного розвитку було застосування нових методів раціональної організації виробництва: перехід до потокового, масового, стандартизованого виробництва (взуття, одягу, напівфабрикатів у харчовій промисловості). Так, перша у світі промислова лабораторія Т. Едісона (1876), що стала центром технічних інновацій, щорічно давала до 40 винаходів.

Швидко збільшувалася чисельність робітників: у 1870 р. їх налічувалось 2 млн осіб, у 1900 р. ― 3 млн, у 1909 р. ― 6 млн.

Розвиток аграрної економіки США в 1870––1910 рр. характеризують як екстенсивний період, протягом якого утвердилось фермерське підприємництво, розпочалася концентрація капіталу і виробництва. У 1891 р. утворено Департамент сільського господарства, що сприяв організації виробництва фермерами щодо захисту та збереження врожаю, впровадження нових сортів сільськогосподарських культур тощо).

Кількість ферм зросла з 2,7 до 6,4 млн, зайнятих працівників ― з 8 до 13,6 млн. Найману робочу силу використовувало більше ніж половина ферм. Обсяг валової продукції зріс з 2,5 до 6,7 млрд дол. Посівні площі під пшеницю було збільшено в 2,5 раза, валові збори ― в 2,9 раза, врожайність за 1900––1913 рр. підвищилась на 70 %; під бавовну, відповідно, –– в 4 і 3,5 раза, на 58 %. Продуктивність праці зросла у 1860 –– 1913 рр. на 250 % і була значно вищою, ніж Європі. Якщо в 1820 р. фермер забезпечував продуктами харчування 4 жителів країни, в 1870 р. ― 5, то в 1910 р. ― 7.

Почався процес механізації сільського господарства. Використовували сіялки, культиватори, жатки, молотарки, снопов’язалки. У 1850 р. було виготовлено 250 різних модифікацій плугів, на початку XX ст. ― 5 млн жаток. У 1860 р. працювало 250 тис. молотарок. У 1890 р. почали використовувати трактори з паровими двигунами, в 1907 р. ― колісні трактори (в 1911 р. їх працювало вже 17 тис.). Щорічні витрати на машини і обладнання зросли за останню третину XIX ст. на 424,4 млн дол. Використання мінеральних добрив за 1900––1914 рр. збільшилося в 2,7 раза. Створювали виробничу інфраструктуру: польові залізниці, елеватори, холодильники.

У ході структурної перебудови сільського господарства пріоритетними галузями стали виробництво зерна, м’ясне і молочне тваринництво, свинарство і птахівництво. Характерним був високий рівень спеціалізації. Так, наприклад, Середній Захід і Каліфорнія спеціалізувалися на вирощуванні пшениці, Канзас та Айова ― кукурудзи тощо.

Організаційною формою сільськогосподарського підприємництва була ферма. У 1880 р. власники ферм становили 2/3 від загальної кількості фермерів, на початок XX ст. із 5,8 млн ферм приватновласницькими були лише 42 %, орендованими ― 35 %, заставленими у банках і страхових компаніях ― 23 %. Відбувався процес концентрації виробництва: 1 млн ферм використовували 2/3 сільськогосподарських угідь і виробляли 52 % сільськогосподарської продукції. У 1910 р. 1 % фермерів мав у власності п’яту частину фермерських земель. Розміри великих ферм становили в середньому 1,5––2 тис. га, середніх ― 55––80 га, дрібних ― 15 га. На Півдні США розвиток сільського господарства уповільнювали така форма оренди, як кроперство (сплачування половини врожаю), та система боргового рабства ― пеонат.

Для послаблення залежності фермерів від капіталу і послуг залізниць, елеваторів, складів, великих гуртових магазинів почали створювати різні організації та спілки для захисту фермерських інтересів. З'явились кооперативні фермерські організації з переробки і продажу продуктів на місцевих ринках.

Економічна політика держави спрямовувалася на формування прогресивної та ефективної структури господарства. До 1883 р. промисловість взагалі не обкладали податками. Держава інвестувала в будівництво залізниць, надавши кредит у обсязі 65 млрд дол. Водночас зарубіжні інвестиції у залізниці США становили майже 1/3 їх вартості. З метою захисту вільного підприємництва та обмеження процесу монополізації в 1887 р. ухвалено Закон про міжштатівську торговельну комісію для контролю залізничних магнатів, у 1890 р. ― антитрестівський закон Дж. Шермана для регулювання діяльності трестів. Подібні закони було ухвалено у 27 штатах держави, а в 15 штатах ― включено в конституцію. Проте формулювання законів було настільки нечітким, що трести обходили всі заборони. Наприклад, юристи-консультанти Рокфеллера в 1899 р. винайшли для «Стандарт Ойл» нову організаційну форму  холдингову компанію (суб’єкт господарювання, що володіє контрольним пакетом акцій). У 1914 р. закон Клейтона заборонив встановлювати різні ціни на товари для окремих категорій покупців, скуповувати акції для послаблення конкурента, обмінюватися директорськими посадами. Однак антитрестівське законодавство фактично не застосовували.

У так звану епоху прогресизму (1901––1914), зокрема за президентства Т. Рузвельта (1901––1909), створено Міністерство торгівлі і праці (1903), у 1906––1908 рр. ухвалено закони щодо охорони природних ресурсів країни. Державний земельний фонд, що не підлягав відчуженню, збільшено більш ніж у 3 рази ― з 45 до 150 млн акрів. Наступним важливим кроком було введення прогресивного податку на доходи приватних осіб і корпорацій. У 1914 р. за законом Клейтона, профспілки і союзи фермерів не підпадали під дію антитрестівського законодавства.

З метою регулювання грошового та кредитного ринку в 1913 р. створено Федеральну резервну систему (ФРС), котру очолило Федеральне резервне управління м. Вашингтона. У систему ФРС увійшло 12 федеральних резервних банків, капітал яких формувався з внесків національних, штатних і промислових банків. У цей період створено Федеральну промислову комісію для збирання інформації та притягнення до відповідальності (суду) приватних осіб і корпорацій за нечесні методи діяльності.

Держава підтримувала аграрний сектор щодо впровадження наукових методів ведення господарства, створення його інфраструктури, у тому числі для збереження сільськогосподарської продукції. З 1862 р. вона почала надавати субсидії сільськогосподарським коледжам, з 1867 р. виділяла кошти на створення експериментальних станцій. З 1913 р. федеральний резервний акт дав змогу національним банкам кредитувати фермерів за їхніми закладними і випускати короткострокові цінні папери. У 1914 р. ухвалено закон про вдосконалення фермерської освіти й надання державної допомоги. Проводилися масові іригаційні заходи.

Для зовнішньоекономічної політики в останній третині XIX ст. був характерний протекціонізм. Упродовж 1861––1890 рр. мито на імпортні товари становило 5––10 %, у 1890 р. його збільшено до 49,5 %, у 1897 р. ― до 57 %. Для надходження зарубіжних інвестицій не було перешкод, оскільки гарантувалась висока норма прибутку.

Політика «нової демократії» президента В. Вільсона (1912––1921) започаткувала перехід до політики фритредерства. Мито було зменшено до 27 % на 900 видів товарів, а на 365 товарів скасовано. Залишили високе мито лише на тютюн, тютюнові вироби і цукор.

Використовуючи доктрину Монро (1823) та ідею панамериканізму, США проводили політику економічної експансії та створення колоніальної системи. У зарубіжні країни, особливо Латинську Америку, вони збільшили обсяги інвестицій та експорту товарів, почали будувати філіали своїх підприємств, використовуючи дешеві робочу силу та сировину. На Далекому Сході головним об’єктом інтересів США став Китай, потенційна місткість внутрішнього ринку якого була гігантською. В 1867 р. у Росії за 7,2 млн дол. куплено Аляску, кожен гектар землі котрої обійшовся лише в 5 центів. У 1898 р. Конгрес США узаконив анексію Гавайських островів. Колоніальними володіннями стали Куба, Гуам, Пуерто-Рико, Філіппіни, частина островів Самоа. Загальна площа колоній США в 1914 р. становила 0,3 млн кв. км з населенням 9,7 млн чол.

Роль економіки США у світовому господарстві. Обсяг промислової продукції США в 1913 р. дорівнював обсягу сумарного виробництва Великої Британії, Франції та Німеччини. Частка країни у світовому промисловому виробництві досягла 36 %, у виробництві сталі ― 47 %, видобутку нафти ― 82 %, кам’яного вугілля ― 45 %, вирощуванні бавовни ― 60 %. На території країни було розташовано майже 50 % світових залізниць.

Обсяги зовнішньої торгівлі за 1870––1913 рр. зросли в 5,3 раза. Визначальним було швидке зростання експорту порівняно з імпортом (за 1870––1913 рр. відповідно в 6,5 і 4,1 раза), промисловість США почала безпосередньо працювати на експорт. У світовій торгівлі промисловими товарами частка цієї держави становила 35,8 %. Країна зайняла перше місце у світі з вивозу зерна, що стало причиною світової аграрної кризи 1875––1894 рр.

США активно включилися у конкурентну боротьбу за сфери впливу. Наприклад, у 1907 р. між двома найбільшими електричними компаніями світу –– американською «Дженерал електрик» і німецькою АЕГ –– укладено договір про поділ ринків: «Дженерал електрик» отримала для збуту своєї продукції ринки США і Канади, АЕГ ― ринки Європи і частини Азії.

До початку XX ст. вклади іноземного капіталу (переважно англійського) в економіку США досягли 3,4 млрд дол., що майже в 7 разів перевищувало американські зарубіжні вклади (приблизно 500 млн дол. у 1900 р.). На 1914 р. американські монополії вивезли 2,6 млрд дол. Інвестували в будівництво Панамського каналу, залізниці Канади (1913 р. ― 1 млрд дол. інвестицій), добування нафти в Мексиці (1 млрд дол.), олов’яну промисловість Болівії, мідну ― Чилі й Перу, будівництво найважливіших доріг Південної Америки. Водночас США залишалися країною-боржником.

Чинники швидкого розвитку економіки США

• Радикальний характер Громадянської війни (1861––1865) створив умови для економічного зростання. Конгрес США проводив політику підтримки індустріального розвитку.

• Природно-географічні умови сприяли прискореному економічному розвитку. Країна мала могутню сировинну базу (вугілля, залізну руду, нафту, кольорові метали, ліс, камінь, сірку, глину), величезні площі родючих земель, цінні лісові та водні ресурси, сприятливий клімат. Протяжність морського узбережжя, що досягала 18 тис. миль, створювала переваги для розвитку мореплавства, рибальства, зовнішньої торгівлі. Озера і річки з каналами забезпечували зв’язок між різними штатами, що сприяло формуванню одного економічного цілого.

• Активно використовували досягнення другої НТР: найновіший науково-технічний досвід європейських країн, досягнення американської інженерної науки. Лише за 1890––1900 рр. було видано 234 956 патентів. Застарілого обладнання майже не застосовували. Це сприяло зростанню продуктивності праці, що була в 4,5 раза вищою, ніж в Великій Британії. Промисловість орієнтувалася на масове виробництво та стандартизацію деталей.

• Розвиток економіки пришвидшували процеси концентрації виробництва і капіталу, акціонування та утворення корпорацій.

• Сформувався місткий внутрішній ринок за рахунок імміграції, що стимулювало розвиток виробництва.

• У США використовували робочу силу з усього світу. У 1864 р. було ухвалено закон щодо стимулювання імміграції. До кінця XIX ст. іммігрувало майже 14 млн осіб, а за перших 14 років XX ст. ― 14,6 млн. За 1860––1900 рр. населення країни збільшилося з 31,4 до 76 млн, у 1910 р. воно становило 92 млн осіб. Серед іммігрантів була велика кількість кваліфікованих робітників та інженерів з Великої Британії і Німеччини ― країн з високим рівнем технічного розвитку –– що сприяло передачі європейського науково-технічного досвіду і зменшенню витрат на підготовку кадрів. Імміграцію стимулював вищий рівень заробітної плати, ніж у європейських державах. Перед Першою світовою війною почалась нова хвиля імміграції. Це була менш кваліфікована дешева робоча сила з Італії, Австро-Угорщини, Росії та України.

• Держава проводила успішну внутрішню та зовнішньоекономічну політику. Політика протекціонізму впродовж 1861––1890 рр. забезпечила щорічне перевищення доходів над державними витратами на 100 млн дол. Вкладення іноземних інвестицій сприяло розвитку промисловості. Індустріалізація економіки створила умови для переходу до фритредерства та політики експансії, що зумовило розширення зовнішнього ринку товарів і капіталу.

Швидке створення інфраструктури забезпечило єдність внутрішнього ринку, районну та галузеву спеціалізацію. Сформувались сприятливі умови для індустріалізації Півдня і Заходу країни.

Найвідомішим представником американської неокласичної школи є Джон Бейтс Кларк (1847––1939). Свої економічні погляди Дж.Б. Кларк виклав у багатьох працях (серед них «Філософія багатства» (1886), «Розподіл багатства» (1899), «Проблеми монополії» (1901), «Сутність економічної теорії» (1907), що органічно доповнюють одна одну і розвивають ідеї науковця), в яких проповідував ідеї неокласичної системи, вільного підприємництва і досконалої конкуренції.

У працях Дж.Б. Кларка предметом дослідження було: виявити об’єктивність і універсальність економічного розвитку суспільства; зробити аналіз соціальних проблем, зумовлених суперечностями між працею і капіталом; обґрунтувати справедливість розподілу багатства у капіталістичному суспільстві.

Новизна досліджень Дж.Б. Кларка полягає в обґрунтуванні оригінальної структури курсу політичної економії; вічних універсальних (загальних) законів розвитку господарського життя, які встановлюють гармонійні відносини між класами у виробництві і споживанні; вчення про статику і динаміку господарської системи; теорії розподілу доходів.

Дж.Б. Кларк вважав, що структура курсу політичної економії має складатися із трьох розділів: універсальної економіки, соціально-економічної статики, соціально-економічної динаміки.

У розділі «Універсальна економіка» досліджуються вічні «загальні» або «природні» закони багатства. Багатство вчений розумів як кількісно обмежені джерела матеріального людського добробуту. Вічними, природними і універсальними законами багатства Дж.Б. Кларк вважав закон граничної корисності, закон спадної продуктивності, закон граничної продуктивності.

Сутність закону граничної корисності полягає в тому, що у загальній кількості придбаних споживачем продуктів остання одиниця цього продукту має найменшу корисність. Дж.Б. Кларк зробив висновок, що:

• принципи прояву закону однакові як на рівні окремого ізольованого суб’єкта господарювання, так і економіки країни в цілому;

• оцінку корисності благ та регулювання цін на них здійснюють не тільки окремі суб’єкти господарської діяльності, але і групи (класи) покупців;

• ціна товару відображає не єдину для всіх корисність, а «пучок елементарних корисностей», оскільки будь-який товар має багато властивостей, кожна з яких приваблює свою групу покупців.

Згідно з законом спадної продуктивності зростання обсягів використання одного з факторів виробництва (за умов незмінності всіх інших) призводить до зменшення приросту продукції. Інакше кажучи, продуктивність змінного фактора постійно скорочується. Дж.Б. Кларк виходив з того, що кожний новий внесок праці у виробництво при незмінному обсязі капіталу супроводжується зниженням продуктивності порівняно з попередніми внесками. У свою чергу, кожний наступний приріст капіталу при незмінній чисельності робітників викликає зменшення додаткових обсягів виробництва продукції, зниження його ефективності порівняно з його попереднім внеском. Вчений розглядає чотири фактори виробництва, два з яких –– різні види капіталу (грошовий капітал і капітальні блага): капітал у грошовій формі; капітальні блага (засоби виробництва і земля); праця робітника; діяльність підприємця. Кожний фактор виробництва характеризується певною продуктивністю і створює дохід, який розподіляється між власниками ресурсів. Причому кожний власник отримує свою частку доходів, яку створює фактор виробництва, котрий йому належить. Вчений підкреслював, що капітал приносить банкіру процент, капітальні блага створюють ренту, праця забезпечує робітникові заробітну плату, а діяльність підприємця –– підприємницький прибуток.

Суть закону граничної продуктивності полягає в тому, що збільшення обсягів використання одного з факторів виробництва (за умов незмінності всіх інших) на певному етапі викликає зменшення його продуктивності. Гранична продуктивність змінного фактора на певному етапі починає знижуватися.

Дія закону граничної продуктивності була проаналізована науковцем при тлумаченні заробітної плати, процента і ренти. Дж.Б. Кларк ґрунтувався на тому положенні, що заробітна плата визначається граничною продуктивністю праці. За незмінних інших умов, подальше збільшення кількості робітників призведе до зниження продуктивності праці кожного нового додаткового робітника.

Підприємець може збільшити чисельність працівників тільки доти, доки їхня кількість не увійде до так званої «зони байдужості» або «граничної сфери», тобто коли останній із найманих робітників не зможе забезпечити виробництво навіть такої кількості продукції, яку він цілком собі привласнює у вигляді заробітної плати. Ця гранична сфера роботи знаходиться на особливому контролі на кожному підприємстві. Продуктивність праці робітника, який перебуває у «зоні байдужості», була названа «граничної продуктивністю праці». Подальше збільшення кількості робітників на підприємстві понад «зону байдужості», і «граничну продуктивність праці» не буде приносити прибуток капіталу як фактору виробництва. Звідси Дж.Б. Кларк зробив висновок, що величина заробітної плати залежить від продуктивності праці та рівня зайнятості робітників. Чим більше зайнято робітників, тим нижчою буде продуктивність праці і тим нижчою має бути заробітна плата. Аналогічними були міркування вченого щодо утворення процента.

У розділі «Соціально-економічна статика» розглядаються економічні процеси і явища, які забезпечують перебування організованого господарства за умов статики ― у стані рівноваги і спокою, відсутності розвитку. Дж.Б. Кларк вважав, що статичному суспільству притаманні певні сили (чинники), які зберігають спосіб виробництва багатства незмінним, не дозволяють збільшувати або зменшувати його величину, задану виробництвом. До них науковець зараховував: постійну чисельність населення, робочої сили, фіксовану суму грошей; незмінний характер операцій, пов’язаних із постійним випуском одних і тих самих видів благ; здійснення виробництва за незмінних технологічних процесів, видів знарядь і матеріалів. У стані статики ціна товару визначається граничними витратами виробництва і включає заробітну плату, процент і нормальний прибуток підприємця (плату за підприємницьку діяльність).

У розділі «Соціально-економічна динаміка» досліджуються зміни в економічних процесах і явищах, які забезпечують динамічний розвиток, створюють дестабілізуючу економіку. На думку вченого, економічна рівновага в стані динаміки неможлива, вона неодмінно порушується. Дж.Б. Кларк виділяє п’ять умов, за яких економіка стає динамічною: збільшення кількості населення; зростання обсягу капіталу; удосконалення методів виробництва; зміна форм організації промислових підприємств; виживання більш продуктивних підприємств і витіснення менш продуктивних.

Теорія розподілу доходів Дж.Б. Кларка є вдосконаленим варіантом концепції розподілу доходів на основі теорії граничної продуктивності двох основних факторів виробництва: праці та капіталу. У цій теорії велика увага приділяється сформульованому вченим природному закону розподілу багатства нації. Згідно з цим законом, кожний фактор виробництва створює і відповідно отримує ту частку національного доходу, яка ним створена. Дж.Б. Кларк засуджував розповсюджене звинувачення на адресу американського суспільства щодо експлуатації праці. Вчений стверджував, що в суспільстві немає суперечностей і що суспільний дохід розподіляється справедливо, ні один із «класів людей», зайнятих у виробництві, не повинен мати претензій один до одного.

Американський економіст-неокласик Ірвінг Фішер (1867––1947) сформулював найбільш чітку версію кількісної теорії грошей. У праці «Купівельна сила грошей» (1911) він вивів класичне «рівняння обміну»: MV = PQ, що встановлює залежність між кількістю грошей в обігу, з одного боку, та кількістю угод купівлі-продажу товарів (трансакцій) –– з іншого. Рівняння Фішера характеризує рівновагу як товарного, так і грошового ринку, описує ортодоксальний варіант кількісної теорії грошей, коли зміна товарних цін залежить виключно від кількості грошей в обігу. Вчений зробив висновок, що в довгостроковому періоді розвиток економіки визначається факторами пропозиції, а гроші впливають лише на рівень цін. Удосконалюючи методи економіко-математичного аналізу, він розробив комплексний індекс економічних показників, який отримав назву «індекс Фішера».