8.4.3. Аграрні реформи в 1848 р. І 1861 р.

В Австрійській імперії аграрна реформа була проголошена в ході революції 1848–1849 рр. Її зміст визначали закон від 18 березня 1848 р. для Угорщини і Закарпаття, закон від 17 квітня 1848 р. для Галичини, поширений за рішенням уряду від 1 липня 1848 р. на Буковину, закон від 7 вересня 1848 р. для Австрійської імперії. Останній розширював і уточнював попереднє законодавство. Зміст аграрної реформи охоплював такі питання:

• надання селянам прав громадянина держави;

• наділення селян землею;

• організація викупу «підданських обов’язків» (феодальної земельної ренти і повинностей) селян.

Селяни отримали права громадян держави. Поміщики втратили над ними верховну владу, звільнялися від «опікунських обов’язків».

Селяни ставали власниками рустикальної землі, яка була в їхньому користуванні до реформи. Сервітути (обмежене право користування за певну плату чужим нерухомим майном, зокрема лісами, пасовищами, луками), якими до реформи спільно користувалися земельні власники і селяни, залишалися власністю перших. Селяни могли користуватися ними за відповідну плату на основі спільної угоди. Лише в 1853 р. за спеціальним законом установлено умови викупу або регулювання користування сервітутами.

Встановлювався порядок компенсації земельним власникам феодальних земельної ренти та повинностей. Так, 2/3 від їх вартості зобов’язувалася сплатити держава, одна третина оцінювалась як вартість скасованих «опікунських обов’язків». Право пропінації зберегли, скасувавши практику примусової купівлі горілки і пива. При визначенні вартості феодальних земельної ренти та повинностей основою була їхня річна ціна, прийнята за 5 % річних з капіталу мінус вартість скасованих «опікунських повинностей» шляхти стосовно селян. Сума індемнізаційних (викупних платежів) становила 70 % від вартості дореформених селянських повинностей і земельної ренти. Держава зобов’язувалася індемнізацію виплачувати 5-відсотковими облігаціями, які мали погашати державні кредитні установи впродовж 40 років (1858—1898 рр.), незалежно від того, чи землю обробляли.

Реалізація реформи. Австрійський уряд відмовився від сплати індемнізаційного боргу за державний рахунок. Його сплачували селяни як додаток до прямих податків (27 % від загальної суми). Селяни платили визначену частину боргу, відсоток на боргові платежі та додатковий індемнізаційний податок на утримання адміністрації, яка проводила реформу.

У Галичині та Малопольщі феодальні рента та повинності скасували з 15 травня 1848 р. Загальну вартість річних виплат визначили в 2,3 млн золотих ринських (зл р.), їх капіталізована вартість збільшилася до 46,9 млн зл р. Право пропінації селяни викуповували з другої половини 1870-х років. Сума викупу становила 34,5 млн. корон., це ― 11 щорічних доходів з пропінації за 1869–1874 рр. Для викупу пропінації було створено спеціальний фонд Крайового сейму, фінансований австрійськими банками.

Підсумки реформи. Селяни втратили частину землі, яку мали до реформи. Впродовж 1852—1866 рр. великі землевласники володіли у Галичині 44,4 % сільськогосподарських угідь, Буковині ― 54 %, Закарпатті ― 70 %. Половина галицьких селян стала власниками менш ніж 10 моргів землі (приблизно 5 га). Селяни до 1890 р. отримали лише 0,5 з 4 млн га сервітутів, програвши судові процеси.

Упродовж 1858—–1898 рр. селяни Галичини і Малопольщі сплатили разом з відсотками за облігації 222,2 млн зл. р. або 5,5 млн щорічно, що в 2,3 разу перевищувало вартість земельної ренти до реформи. Заборгованість державі в сумі 100 млн зл р. мали виплачувати до 1943 р. Цього не сталося внаслідок розпаду Австро-Угорської імперії. До пропінаційного фонду крайової адміністрації селяни до 1910 р. сплатили 124,4 млн крон, котрі сплачувало податками все населення.

У Російській державі підготовка до селянської реформи тривала майже 5 років. Головні положення аграрної реформи були викладені у царському маніфесті від 19 лютого 1861 р. та «Загальному положенні про селян, звільнених з кріпосної залежності».

Поземельні відносини між поміщиками і селянами в Україні регулювали три Місцеві положення про поземельний устрій поміщицьких селян. Великоросійське положення стосувалось одночасно трьох південних губерній України — Катеринославської, Херсонської, Таврійської, а також південної частини Харківської та Чернігівської губерній, де переважало громадське землекористування. На Лівобережну Україну з подвірно-сімейним землекористуванням поширювалося Малоросійське місцеве положення. На Правобережжі ― в Київській, Волинській і Подільській губерніях, де діяли інвентарні правила 1847—1848 рр., було чинне окреме місцеве положення. Також були опубліковані різні «Додаткові правила», зокрема Положення щодо влаштування дворових людей та ін.

Аграрна реформа передбачала такі заходи:

• скасування кріпосного права, надання селянам прав громадян;

• наділення селян землею і визначення повинностей за користування нею;

• викуп селянських наділів.

Було скасовано кріпосне право. Ліквідовано особисту залежність селян від поміщиків і прикріплення до землі. Селяни і дворові люди ставали «вільними обивателями», могли купувати, володіти і продавати рухоме та нерухоме майно, вільно торгувати, записуватися в цехи і гільдії, займатися підприємницькою діяльністю, найматися на різні роботи, без дозволу поміщика одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади, переходити в інші стани, отримали право обмеженого самоврядування. Селяни залишилися нижчим станом. Їх обмежували у праві пересування, без дозволу громади вони не могли отримати паспорт і залишити село. Паспорт селяни отримували на рік (інші стани мали безстрокові паспорти), платили подушний податок, виконували рекрутську повинність, їх могли фізично карати (до 1904 р.), зберігалися окремі селянські суди, кругова порука при сплаті податків і виконанні повинностей. Поміщики вважалися попечителями сільської громади.

Поміщики залишалися власниками всієї землі. Селяни стали безстроковими користувачами землі. Поміщики були зобов’язані надати, а селяни ― взяти в безстрокове користування садибу і наділ польової землі. Наділення селян землею та визначення повинностей за користування нею регулювали спеціальні уставні грамоти між поміщиками і селянами, на складання та введення в дію яких закон відводив два роки. Цими питаннями займалися мирові посередники. Норми польового наділу встановлювали залежно від якості землі та місцевості. Оскільки в Україні були родючі землі, то уряд намагався зберегти за поміщиками максимальну їх кількість. За користування польовим наділом до викупу селяни платили грошову земельну ренту або відробляли панщину. Їх розміри визначали для кожної місцевості окремо. Панщину відбували чоловіки віком 18—55 років і жінки віком 17—50 років.

Селянське господарство відокремлювалося від поміщицького. Селяни набули право самостійно займатися сільськогосподарською та іншими видами діяльності. Надільну землю надавали сільській громаді, яка згідно з урядовими рішеннями; а) передавала її селянам у спадково-подвірне землеволодіння, б) залишала у громадському землеволодінні та періодично розподіляла між селянськими дворами в тимчасове користування залежно від якості землі, наявних душ і робочої худоби. Найпоширенішими були садибні, піші та додаткові наділи. Піші наділи надавали всім селянам, для тяглих селян були додаткові наділи.

Порядок викупу селянами землі та розмір викупної суми визначало спеціальне Положення про викуп. Селяни отримали право викупу садиби за умови відсутності боргу перед землевласником і казною. Надільну землю можна було викупити лише за згодою поміщика і навіть проти бажання селян. До укладання викупної угоди селяни вважалися тимчасовозобов’язаними, після її оформлення ― селянами-власниками. Лише за законом 1881 р. для поміщицьких селян запроваджено обов’язковий викуп надільної землі.

Розмір викупної суми визначався капіталізованою вартістю щорічної земельної ренти і повинностей селян (грошовою сумою, яка, будучи покладеною в банк, приносила би дохід у обсязі вартості повинностей селянина до реформи 1861 р. за умови банківської ставки у 6 % ). Якщо рента і повинності селянина становили 10 руб., то за умови капіталізації цієї суми він мав заплатити власнику землі 166,6 руб. (10 х 100 : 6). Це приблизна вартість десятьох коней. Селяни платили поміщикові 20—25 % від викупу готівкою при укладанні викупної угоди. Далі посередником ставав уряд, який виплачував поміщикові 80 % селянського боргу при наданні повного наділу (75 % ― неповного) частково грішми, але переважно у вигляді 5 % банківських білетів або викупних свідоцтв. Селяни ставали боржниками держави і були зобов’язані отриману позику погасити впродовж 49 років, сплачуючи щорічно 6 % від викупної суми. У середньому викупні платежі становило 150 руб. на двір. Отже, поміщик щорічно мав відсотки з викупної суми, які дорівнювали доходу від селянського господарства до реформи.

Дворові селяни і ті, хто працював на поміщицьких підприємствах, ставали особисто вільними, одержували лише ті землі, якими користувались до реформи, але фактично більшість з них землі не мала.

Удільні (належали царській родині) селяни отримали право викупити землю за 2 роки. Державні селяни за законом 1866 р. мали змогу викупити землю впродовж 6 років або за ними закріплювали землю у безстрокове громадсько-передільне чи подвірне користування. Вартість земельної ренти визначалася на 20 років. Козаки, які вважалися власниками подвірних наділів, сплачували 6-відсоткову капіталізовану земельну ренту. В 1886 р. для державних селян введено обов’язковий викуп землі.

Продавати або купувати надільну землю до її повного викупу законодавство забороняло. Козаки (державні селяни) могли продати наділи лише особам свого стану.

Реалізація та підсумки аграрної реформи. Реалізація реформи почалася в 1863 р. після закінчення строку укладання уставних грамот. У 1863 р. у власності поміщиків залишилося 18,5 млн десятин землі, у користування селянам було передано 6,7 млн га землі, що становило 26,56 % від усієї поміщицької землі. За офіційними даними, в ході реформування від селянських господарств від окремлено 28—31 % земель дореформеного користування, в окремих місцевостях ця величина досягала 40—70 %. Селянські землі збільшилися на Правобережжі. Поміщики проводили розмежування землі на свою користь, заміняли кращі селянські землі на гірші, утворювали черезсмужжя, часто переносили селянські садиби. Пасовища, сіножаті та ліси, частина яких після реформи була залишена у спільному користуванні селян і поміщиків, після сенатського указу 1886 р. майже повністю стали власністю останніх.

Із 2,65 млн поміщицьких ревізьких душ польові наділи отримали 87 %, дарчі — 3,9 %, без наділів залишилися 9,1 % селян. У подвірно-спадкове землеволодіння було надано 41,5 % надільної селянської землі. У громадсько-передільному користуванні залишалося 58,5 % землі.

За переписом 1877 р. 2878 тис. селянських дворів уклали викупну угоду і вважалися власниками 18,16 млн дес. надільної землі. Селянський двір отримав в середньому 6,3 десятини. У приватній власності було 17 953 тис дес., з них у селян — 776 тис. дес., дворян — 15 174 тис., монастирів і церкви — 96 тис., міського населення — 15 188 тис. дес.¹ Приблизно 5% землі належало державі.

Ринкова вартість отриманої селянами землі за цінами 1857—1861 рр. становила 128 млн руб. Первісний борг поміщицьких селян України викупними позиками становив 166,8 млн руб. У середньому викупні платежі на ревізьку душу за наділ у 3 дес. становили 4—6 руб. на рік. Селяни мали сплатити 503 млн руб. До скасування платежів з 1 січня 1907 р. вони сплатили 382 млн руб. Отже, поміщики зберегли не лише землю, а й той прибуток, що вони отримували до реформи. Царський уряд забезпечив для них 5-відсоткову ренту впродовж майже півстоліття.

Значення аграрних реформ. Ці реформи мали двоїстий суперечливий характер. За змістом це були буржуазні реформи, які створили умови для ринкового підприємництва поміщицьких і селянських господарств. Вони сприяли розвиткові товарно-грошових відносин, ринку землі та вільнонайманої праці. Селяни отримали права громадянина і могли вільно займатися господарською діяльністю. Поміщики зберегли маєтки, отримали кошти у вигляді викупних платежів, цінних паперів, відробітків, оренди селянами землі. Проте значні суми викупних платежів були спрямовані на покриття заборгованості поміщицьких маєтків кредитним закладам. У Східній Україні аграрна реформа пришвидшила проведення подальших ліберальних реформ: земської, фінансової, судової та військової.

Основним змістом економічного розвитку було утвердження ринкової економіки вільної конкуренції. Впродовж 1860—1870-х років внаслідок малоземелля і викупних платежів селянські господарства опинились у тяжкому економічному становищі. Посилилося їх майнове розшарування. Збільшились платежі та повинності селян щодо поміщиків і держави. Так, лише викупні платежі становили 4—6 руб. на особу щорічно. Негативно впливало на економічне становище селян громадське землекористування. Наділи були розкидані черезсмужно, селяни змушені були дотримуватись однакової трипільної системи, що призводило до погіршення обробітку ґрунту.