6.2. Становлення ринкового господарства у країнах Європейської цивілізації. Розвиток меркантилістської доктрини

Становлення ринкової економіки охоплює два процеси: формування основних ознак підприємницького ринкового господарства та розклад і знищення феодального господарства. Матеріальною основою цих процесів був розвиток продуктивних сил, який в економічній літературі оцінюється як формування протоіндустріальних відносин.

Упродовж XVI—XVII ст. на основі розвитку техніки і наукових знань відбувалася еволюція технологічного способу виробництва від ремісничо-інструментальної праці до складної кооперації та мануфактур. З’явилися нові знаряддя праці (інструменти, машини) та технології. Розпочався науково-технічний прогрес.

Енергетичною основою промисловості стало верхньобійне водяне колесо. У текстильній промисловості замість веретена і вертикального ткацького верстата застосовували самопрядку (пряла і намотувала нитки), горизонтальний і стрічковий ткацькі верстати, сукновальні водяні млини, в’язальні машини. Виробляли сукняні, шовкові та бавовняні тканини, панчохи. У видобувній промисловості будували шахти зі штреками і штольнями, було механізовано відкачування насосами води із шахт, підняття, дроблення і промивання руди. У металургії запанувало доменне виробництво чавуну, було винайдено спосіб виплавляння заліза, сталі та сплавів кольорових металів, з XV ст. почали використовувати як паливо кам’яне вугілля. У металообробній промисловості з’явилися важкий механічний молот, найпростіші токарний, свердлильний, шліфувальний та гвинторізний верстати. Удосконалювалася вогнепальна зброя, з’явилися мушкети, пістолети, гармати. У суднобудуванні було створено нові типи кораблів: баржі, каравели вантажністю до 2000 т. Утворилися нові галузі, у тому числі хімічна, паперова, друкарська, годинникарство. Було винайдено телескоп, мікроскоп, термометр, барометр, гідрометр, видрукувано географічний атлас.

Розвиток науки у XVI—XVII ст. економічна історія оцінює як першу наукову революцію. Вона відбулася в природничих і гуманітарних науках, поєднала такі методи дослідження, як спостереження та науковий експеримент. Її представникамибули Дж. Бруно, Г. Галілей, У. Гарвей, Х. Гюйгенс, Р. Декарт, І. Кеплер, І. Ньютон, Е. Торрічеллі. Почали видавати енциклопедії з різних галузей знань, формувалися європейські національні мови. Формою організації науки стали гуртки, національні академії (Англія, Франція).

Найбільші природничі наукові досягнення: теорія та закони руху небесних тіл, нескінченності Всесвіту, відкриття нових зірок в астрономії; кінематика, динаміка, опірність матеріалу, акустика, гідростатика у фізиці; основи механіки, закон всесвітнього тяжіння; виокремлення алгебри й аналітичної геометрії як самостійних наук.

Науковий аналіз переходу до ринкової підприємницької економіки вимагає визначення характеру первісного нагромадження як вихідного пункту становлення ринкової економіки, відповіді на питання: чому засоби виробництва сконцентрувалися лише в руках обмеженої кількості осіб.

В економічну науку поняття первісного нагромадження капіталу (ПНК) ввів Адам Сміт у праці «Дослідження про природу і причини багатства» (1776 р.). Теоретичний і фактологічний аналіз цього процесу дав змогу Карлу Марксу в середині XIX ст. зробити висновок про абсолютний загальний закон капіталістичного нагромадження капіталу.

Сутність первісного нагромадження капіталу як історичного процесу полягає у формуванні умов, необхідних для розвитку приватнопідприємницької ринкової економіки. По-перше, це нагромадження грошових ресурсів і матеріальних цінностей, у тому числі засобів виробництва, які включаються у ринковий обіг, що перетворює ці накопичення на капітал; по-друге — примусове відокремленні виробників від засобів виробництва (у процесі обезземелювання селян та розорення ремісників, руйнування дрібного селянського та ремісничого виробництва) та перетворення їх на найманих працівників, які продають свою робочу силу. Формувалися капіталістична приватна власність, соціальні стани найманих робітників і підприємців ― власників промислового, аграрного, торговельного і банківського капіталу.

Первісне нагромадження капіталу відбувалося в Англії з кінця XV ст., у класичній формі ― в XVII ст.; у Франції ― в XVI—XVIII ст.; у Німеччині та Росії ― з кінця XVII ст. У кожній країні воно мало національні особливості.

Основні джерела первісного нагромадження капіталу. На думку В. Зомбарта, це були, по-перше, земельна рента, яку отримували землевласники, по-друге, торговельна та лихварська діяльність євреїв, до яких переходили доходи великих землевласників, королів, римських пап; торговельна діяльність флорентійців і голландців; заморська торгівля, доходи від якої у таких містах як Венеція, Генуя, Любек, Брюгге в XIV—XVст. вкладалися у розвиток мануфактурного виробництва.

М. Вебер становлення капіталізму пов’язував з господарською етикою світових релігій, зокрема обґрунтовував прямий зв’язок між утвердженням ринкової економіки в Західній Європі та протестантизмом. Лютеранство і кальвінізм виконання людиною свої професійних обов’язків вважають божественним призначенням, завдяки якому самореалізація та діловий успіх є ознакою обраності. Протестантська етика виробила та утвердила у свідомості людей цінності трудового обов’язку, професіоналізму, ощадливості, дисципліни, раціональності, без яких утвердження капіталізму було б неможливим. Вчений писав, що локомотивами історії є матеріальні інтереси людей, спрямованість яких визначає пануюча релігійно-світоглядна система, котра має свою господарську етику.

Сучасна наука визначає багатоваріантність джерел первісного нагромадження капіталу. Сприятливими факторами були морський розбій та піратство, пограбування колоній, розвиток національного ринку і торгівля, зокрема зовнішня (торгівля колоніальними товарами), система державного боргу та позичок, відкуп податків, ринкова трансформація сфер народного господарства, капіталізація додаткової вартості. Важливе значення мала протекціоністська політика абсолютистських монархій, що сприяла розвиткові національної промисловості та торгівлі шляхом запровадження системи митних заходів і субсидій, заборони вивезення грошей, обмеження імпорту та сприяння експорту національної продукції, завоювання ринків збуту, що відповідно, забезпечувало активний торговельний баланс.

Важливе значення мали соціально-економічні наслідки великих географічних відкриттів. Сформувалася колоніальна система. Впродовж XVI ст. найбільшими колоніальними імперіями були португальська та іспанська. Влада португальців утвердилася від Перської затоки до Японії. Іспанія володарювала в Новому світі (Південній Америці), Африці (в Тунісі, на Канарських островах і островах Зеленого мису) та в Азії (на Філіппінських, Молуккських островах). У XVII ст. — першій половині XVIII ст. голландці ліквідували монополію Іспанії та Португалії. Володіння Нідерландів охопили території в Індії, Цейлоні, на південному та західному берегах Африки, в Бразилії, Північній Америці. У другій половині XVIII ст. найбільшою колоніальною імперією стала Англія, яка утвердилася в Індії та Північній Америці. Франція колонізувала Канаду (Нову Францію), острови Вест-Індії, Гвінею. Колоніальне пограбування і колоніальна торгівля були важливим джерелом первісного нагромадження капіталу. Нееквівалентна торгівля з колоніями мала споживацький характер.

Почав формуватися світовий ринок товарів, капіталу та праці. Торговельні шляхи перемістилися з країн Середземномор’я в Атлантичний, Індійський, Тихий океани, внаслідок чого Середземне море втратило значення головного торговельного шляху. Змінилися економічні центри Західної Європи. Міста Італії, Південної Німеччини та Ганзи втратили середньовічні монополії та занепали. Столицями світової торгівлі на початку XVI ст. були Лісабон і Севілья, із середини XVI ст. ― Антверпен, у XVII ст. ― Амстердам, а в XVIII ст. ― Лондон. Існувала так звана “трикутна” торгівля. Торгували європейськими промисловими товарами, африканськими рабами, американськими (тютюном, кавою, какао, чаєм, цукром, рисом) і східними товарами. Обсяги торгівлі зростали, оскільки було скасовано середньовічні обмеження. Наприклад, прянощів надходило в Європу в 30 разів більше, ніж у період венеціанської торгівлі. З’явилися нові товари (тютюн, кава, картопля тощо).

Відбулася так звана революція цін: різке зростання цін (у 2—5 разів) на промислові та споживчі товари внаслідок здешевлення вартості золота і срібла, які впродовж XVI ст. у великій кількості привозили до Європи з Америки (в Європі загальний обсяг золота збільшився вдвічі, срібла ― втричі). Революція цін вплинула на розвиток європейського та національних господарств. В Іспанії почався занепад торгівлі та промисловості. Голландське купецтво, яке займалося посередницькою торгівлею, багатіло. Пришвидшилися розвиток грошового обігу і розклад натурального господарства. У промисловості поряд з ремісничою формувалися кустарна і мануфактурна форми виробництва, зросли прибутки, зменшилася реальна заробітна плата. В умовах зростання цін на сільськогосподарську продукцію фіксована феодальна рента знизила ефективність феодальних маєтків, що призводило до розорювання їхніх власників. Вони у свою чергу збільшували орендну плату, ліквідовували селянське землекористування. Формувалося підприємницьке дворянство. Відбувалася пауперизація міста та села.

Європа виявила свою економічну перевагу, стала лідером світового економічного розвитку. Світова економіка розвивалася як моноцентрична. Європейська матеріальна культура вплинула на американську та африканську. В Америку було завезено коней, овець, велику рогату худобу, а також зернові, виноград, оливкові дерева, каву, рис. В Африці почали вирощувати пшеницю, маніок, квасолю, рис, чай, а в Китаї ― арахіс і кукурудзу.

Первісне нагромадження капіталу стало вихідною точкою підприємницького розвитку господарства. Сформувалися капіталістична приватна власність і ринок вільнонайманої праці.

Промисловий розвиток характеризувався втратою значення ремесла як домінуючої форми виробництва, зростанням ролі кустарної та мануфактурної організаційних форм виробництва (остання запанувала у XVIII ст.).

Важливим чинником промислового розвитку були міжгалузевий і внутрішньогалузевий поділи праці. Виникли нові галузі, професії, поглибилася спеціалізація. В XVIII ст. у ремеслі виокремлювалося понад 200 спеціальностей, зріс рівень професійної кваліфікації робітників.

У своєму розвитку промисловість проходить такі стадії: від дрібнотоварного виробництва до простої капіталістичної кооперації; від простої капіталістичної кооперації до мануфактури; від мануфактури до фабрики.

Упродовж XVI—XVIII ст. на основі простої капіталістичної кооперації праці виникли великі майстерні та сформувалася кустарна промисловість. У містах вона розвивалася на основі перетворення майстра із самостійного підприємця на виробника продукції і появи скупників ― посередників між виробником і споживачем; у селах кустарна промисловість формувалася на базі промислів (текстильних, деревообробних, залізорудних, виробництва будівельних матеріалів).

Мануфактурна промисловість утвердилася на основі складної капіталістичної кооперації ручної інструментальної праці. Мануфактура ― підприємство, засноване на ручній техніці та складній кооперації праці, вільнонайманій робочій силі. Основні типи мануфактур: а) гетерогенна, коли виготовлення продукту передбачало виробництво окремих часткових продуктів (наприклад, деталей для годинників); б) органічна, коли продукт виготовляли у процесі послідовних часткових операцій; в) розпорошена (децентралізована), коли виробничі операції здійснювалися робітниками вдома за умови забезпечення їх засобами виробництва, а збував вироби підприємець; г) централізована на основі територіальної єдності виробництва, що утвердилася у другій половині XVII ст.; д) змішана, що поєднувала ознаки попередніх.

Становлення мануфактур відбувалося трьома шляхами: 1) торговий або банківський капітал підпорядковував виробництво; 2) виробник ставав підприємцем; 3) мануфактуру засновувала держава. Переваги й економічне значення мануфактурного виробництва полягали в техніко-технологічному вдосконаленні, спеціалізації виробників, підвищенні інтенсивності та продуктивності праці, зростанні прибутку, створенні матеріальних передумов для машинного виробництва. З розвитком промисловості кількісно зростав робітничий клас, зменшувалася заробітна плата, величину якої регулювала держава в інтересах підприємців.

У сільському господарстві становлення ринкових відносин відбувалося повільніше, ніж у промисловості. Для аграрного розвитку був характерний дуалізм: у Західній Європі розвивалися ринкові відносини, у Східній і Центральній ― відбувся перехід від чиншевої до фільварково-відробіткової системи господарства. Наприкінці XVIII ст. функціонували такі системи розвитку сільського господарства, як селянська, підприємницька, кріпосна.

Розвиток сільського господарства був важливим джерелом первісного нагромадження капіталу, яке мало конкретно-історичні форми в окремих країнах: англійський — радикальний; французький — континентальний; центрально–східноєвропейський — на основі феодально-кріпосницької системи господарства.

В Англії процес первісного нагромадження капіталу набув форми радикального землеустрою (обгороджування) і отримав назву «аграрного перевороту». Утвердився аграрний капіталізм, для якого були характерні велика земельна власність капіталістичного типу, підприємницьке господарювання, використання найманої робочої сили. Селянські господарства були знищені.

У країнах Західної Європи завершилося формування приватної земельної власності шляхом скасування станової монополії феодалів на землю та умовного характеру права власності. Земля стала об’єктом купівлі та продажу. Формування дрібної селянської власності (за статистикою того часу ― до 50 га землі) відбувалося повільно. Процес її утвердження завершився лише в середині XIX ст. Феодальна земельна рента еволюціонувала у капіталістичну ренту й оренду. Використовувалася наймана робоча сила. Формувалася нова організаційна структура господарювання. Феодальний маєток, діяльність якого була засобом реалізації в основному натурально-споживчих потреб власника землі, перебудовувався на підприємницьку структуру, що забезпечувала одержання прибутку. Аграрна структура характеризувалася співіснуванням великих феодальних маєтків і дрібних трудових селянських господарств, що кількісно переважали, але не забезпечували розширеного відтворення, та сільськогосподарських ферм ― агропідприємницьких господарств.

Зберігалася доіндустріальна технічна основа (плуг з конем, борона, коса, серп). Почали використовувати нові технології: меліорації земель, удосконалення системи підживлення, зміцнення структури посівних площ шляхом поширення технічних і кормових культур, городництва і садівництва, нові сівозміни (багатопілля, травосіяння), використання сортового насіння, впровадження стійлової відгодівлі худоби. Розвивалися галузева і територіальна спеціалізація, селекційна та племінна справа. Формувалася тваринницько-рослинницька виробнича структура сільського господарства. Зросли валові обсяги сільськогосподарської продукції, її товарність.

Активно розвивалася сфера торгівлі та послуг. Формувався ринок за територіальною належністю ― національний, європейський, світовий; за структурою ― товарів, капіталу, праці. Морська торгівля переросла в океанську. Зросли масштаби міжнародних ярмарків. Створювалися національні торгові компанії. В XVI ст. виникли товарні біржі ― нові форми організації торгівлі (пред’являли лише взірці товарів). Фінансові відносини характеризувалися започаткуванням складання державних бюджетів, появою державного боргу, розміщенням державних облігацій серед населення, становленням централізованої системи прямих і непрямих податків. Оподаткування зберігало становий характер. Розвивалася страхова справа. Формувалася сучасна банківська система і окреслилися її базові функції: депозитарна, кредитна, посередницька щодо платежів і здійснення розрахунків між суб’єктами господарської діяльності, валютна. Банки забезпечували безготівковий грошовий обіг, застосовували індосамент, що означало виникнення грошей, забезпечених депозитами. Банк Ліона ще в XV ст. уперше прийняв акцепт комерційних векселів; банк Венеції увів у Європі паперові гроші; банк Стокгольму став першим емісійним банком, у 1650 р. випустивши сертифікати на депозити у золотих монетах, які були кредитними документами на пред’явника і перебували в обігу нарівні з грішми на всій території держави. Банк Англії у 1694 р. вперше випустив банкноти сучасного зразка, поєднав емісію з обліком комерційних векселів. У Антверпені (Нідерланди) у 1531 р. засновано фондову біржу. Вона виникла як товарна, але швидко перетворилася на місце торгівлі цінними паперами (акціями, векселями, облігаціями), валютою різних держав, що свідчило про розвиток міжнародного кредиту. Фондовий ринок у сучасному розумінні з’явився лише у кінці XVI ст. із посиленням емісійної активності держави і появою акціонерних компаній. Напрям зовнішньоекономічної діяльності країн визначала політика протекціонізму, спрямована на підтримку розвитку національної економіки.

Національне багатство стало виражатися грошима ― загальним еквівалентом товарної економіки. Національний і світовий економічний розвиток у XVI—XVII ст. визначав торговельний капітал, у XVIII ст. ― промисловий. Відбувався перехід від замкнутого грошового господарства міст до національних ринків та національних грошових систем.

Середньовічні феодальна корпоративність і регламентація економічного розвитку були замінені державним втручанням в економічне життя, підтримкою національної промисловості та експансії національного торгового капіталу на основі теорії та практики меркантилізму та політики економічного протекціонізму. В другій половині XVIII ст. в Англії та Франції набули поширення ідеї економічної свободи та невтручання держави у розвиток виробництва і торгівлі.

Меркантилізм, теоретико-методологічні характеристики.

В умовах панування торговельного капіталу в XVI—XVII ст. у країнах Західної Європи економічна думка панувала у формі меркантилізму ― першої в історії економічної думки спроби теоретично обґрунтувати господарські процеси, пов’язані з переходом від простого товарного виробництва до підприємницького. Це економічна філософія торговців, банкірів і державних діячів, які у різних творах розглядали пропозиції та рекомендації щодо нагромадження багатства у країні та економічної ролі держави. Поняття “меркантилізм”¹ з’явилося у другій половині XVIII ст. у працях А. Сміта і Ф. Кене, які критикували ці економічні погляди.

Сучасна економічна наука розглядає меркантилізм, по-перше, як національну економічну політику держави, спрямовану на збільшення багатства країни, по-друге — як першу концепцію економічного зростання та підвищення національного добробуту шляхом примноження багатства держави у сфері обігу².

Меркантилізм як систему економічних поглядів характеризують певні теоретико-методологічні засади.

• Предметом дослідження було багатство нації, зокрема сфера обігу, де створюється багатство. Аналізувалися питання організації внутрішньої та зовнішньої торгівлі, регулювання валютних курсів, грошових потоків, організації кредиту. Сфера виробництва (промислового та сільськогосподарського) вважалася матеріальною умовою розвитку торгівлі.

• Методи дослідження ― емпіричний: від конкретного до абстрактного шляхом збання та описання фактів, часткової їх класифікації; макроекономічний підхід до аналізу економічних явищ; прагматична спрямованість; використання елементів нормативного методу, що спирається на філософію прагматизму, згідно з яким завданням науки є пошук шляхів максимально можливої ефективної діяльності людини для задоволення її потреб.

• Основні теоретичні положення. Меркантилісти ввели поняття «національне багатство» як кількість грошей, що ототожнювалися із золотом і сріблом або товарними благами у країні. Виділяли два види багатства: природнє, яке залежить від географічних і кліматичних умов, виявляється у сільському господарстві, торгівлі, та штучне, яке виробляє промисловість залежно від чисельності населення, його працелюбності та знань. Основним джерелом багатства вважалася зовнішня торгівля на основі нееквівалентного обігу й антагонізму економічних інтересів конкуруючих держав та видобуток благородних металів, праця у сфері якого є продуктивною.

Вартість товару розглядалася як витрати на виробництво або купівлю товару, які залежать від цінності товару і коливання цін на ринку відповідно до природних властивостей золота та срібла, кількості грошей, виплачених за певний товар. Прибуток ― це перевищення ціни над вартістю товару, він є джерелом багатства лише для продавця. Тому для збільшення багатства держави необхідно збільшувати експорт і обмежувати імпорт. Внутрішня торгівля не забезпечує зростання національного багатства.

Проблему зайнятості вирішували шляхом розвитку капіталомістких експортних галузей. Також сприяє зростанню кількості праці та рівня заробітної плати вітчизняних товаровиробників обмеження імпорту. У цьому аспекті певне значення має споживання предметів розкоші.

Гроші вважались активним фактором економіки. Псування монети (свідоме зменшення вмісту дорогоцінних металів) негативно впливає на економіку країни: повноцінні монети витісняються з обігу, оскільки населення їх накопичує та використовує в експортно-імпортних операціях.

Утверджувалася можливість досягнення макроекономічної рівноваги шляхом координаційно-регулюючих державних заходів.

Меркантилізм як економічна політика відображав компромісні інтереси сильної централізованої державної влади та торговельної буржуазії з метою збільшення національного багатства, визнавав пріоритетність державних інтересів над особистими.

Основними напрямами політики меркантилізму були:

• захист і заохочення розвитку національної мануфактурної промисловості для збільшення експорту готової продукції, активний протекціонізм (з лат. protectio ― захист), змістом якого було перевищення експорту над імпортом;

• сприяння імпорту дешевої сировини та заохочення експорту готової продукції, встановлення високого ввізного мита на промислові товари;

• підтримка експансії національного торговельного капіталу, зокрема створення монопольних торговельних компаній;

• розвиток мореплавства і флоту, захоплення колоній;

• підвищення оподаткування для фінансування економічної політики.

Політика меркантилізму охоплювала такі заходи: регулювання курсу валют і норми позичкового процента для залучення іноземної валюти та стимулювання експортно-імпортних операцій; встановлення високого мита на імпорт, що забезпечувало позитивне торговельне сальдо; введення прямих обмежень на споживання імпортних предметів розкоші; підтримка експортної промисловості.

У розвитку меркантилізму виокремлюють два етапи: ранній або монетарний меркантилізм (XV ст. — перша половина XVІ ст., в умовах слабких торговельних зв’язків між країнами) і зрілий або пізній меркантилізм (XVІ—XVIIІ ст.).

Головною доктриною раннього меркантилізму був монетаризм, в основі якого лежала ідея активного грошового балансу, спрямована на обґрунтування політики нагромадження грошей, золота і срібла у національних масштабах шляхом жорсткої регламентації грошового обігу та зовнішньої торгівлі. Для цього пропонувалися законодавчо-контролюючі заходи: заборона вивозу грошей, золота і срібла; проведення політики протекціонізму; встановлення максимально високих цін на експортні товари; контролювання іноземних купців, які були зобов’язані витратити гроші, отримані за продаж товарів, на купівлю місцевих виробів; зменшення процента на позичковий капітал; за умови панування системи біметалізму фіксація співвідношення між золотими і срібними монетами; максимальне державне втручання. Визначальною функцією грошей вважали функцію накопичення.

Ідеї ранніх меркантилістів належать до металістичної (metallystycheskaya) теорії грошей, відповідно до якої грошова сутність золота і срібла пояснюється їх природними властивостями.

Представниками раннього меркантилізму були іспанець Хуан де Маріана (1536—1624 рр.), італійці Беніто Даванцатті (1529—1606 рр.), Гаспар Скаруффі (1519—1584 рр.), англієць Вільям Стаффорд (1554–1612 рр.).

Представники зрілого (пізнього) меркантилізму, коли після географічних відкриттів нагромадження грошей перестало бути актуальним, були прихильниками ідеї активного торговельного балансу, згідно з якою держава стає тим багатшою, чим більша різниця між експортом та імпортом товарів. Збільшення кількості грошей у країні зумовлює підвищення цін і зростання витрат виробництва, експортні товари дорожчають, що погіршує їх конкурентоспроможність, внаслідок чого держава втрачає переваги на зовнішніх ринках. Отже, цінність грошей перебуває в оберненій залежності від їх кількості, а рівень цін прямо пропорційний кількості грошей, збільшення пропозиції грошей підвищує попит на них і стимулює торгівлю. Було зроблено висновок щодо економічної недоцільності монетаризму, потреби у скасовуванні жорстоких обмежень щодо імпорту товарів і заборони вивозу грошей. Рекомендації мали економічний характер: більше продавати, менше купувати; розвивати внутрішню торгівлю та завоювати зовнішній ринок шляхом вивозу дешевих товарів і збільшення обсягів продажів; розширювати посередницьку торгівлю з метою купувати дешевше, продавати дорожче; збільшувати імпорт, крім предметів розкоші, за умови дотримання активного торговельного балансу; розвивати експортні галузі промисловості, які працюють на вітчизняній і дешевій імпортній сировині; регулювати позичковий процент з метою здешевлення кредиту; забезпечити свободу грошового обігу, вивозити золото і срібло для торговельних угод шляхом посередництва за умови активного платіжного балансу, що в кінцевому результаті приведе до збільшення їх обсягу в країні. Пізні меркантилісти критикували політику держави щодо регулювання валютних курсів і ставки процента, формулювали ідею саморегулювання грошових потоків.

Погляди пізніх меркантилістів започаткували перехід до кількісної теорії грошей та системи монометалізму. Вони розглядали гроші не лише як засіб нагромадження, але і як засіб обігу; визнавали залежність рівня цін від співвідношення кількості наявних коштів та обсягів товарного обороту. Причиною інфляції вважали або збільшення першого фактора, або зменшення другого.

Найбільш відомими представниками пізнього меркантилізму були англієць Томас Мен (1571—1641 рр.), італієць Антоніо Серра (точні дати життя не встановлено), французи Жан Батист Кольбер (1619—1683 рр.) і Антуан Монкретьєн (1575—1621 рр.).

А. Монкретьєн у праці «Трактат політичної економії» (1615) вперше визначив предмет економічної науки ― як практичні правила господарської діяльності держави та мистецтво управління нею, дав назву економічній науці ― політична економія (political economy). Поняття складається з трьох грецьких слів: politicos ― державний, суспільний, oikos ― дім, домашнє господарство та nomos ― правило, закон. Отже, політична економія ― це наука про державне управління народним господарством.

Ідеї та політика меркантилізму мали прогресивне значення для розвитку економічної науки. Вони формувалися в умовах становлення ринкової економіки, визначалися рівнем трансформаційних процесів. Погляди меркантилістів ― це перше теоретичне осмислення ринкового господарства, обмежене наявними умовами його становлення. Меркантилістські погляди та програми конкретних економічних заходів розвивалися у всіх країнах, але різнилися залежно від рівня їх економічного розвитку.

Значення ідей меркантилізму:

• визначено предмет економічної науки: сутність національного багатства, його джерела. Термін «політична економія» дав назву економічній науці і залишався незаперечним до кінця ХIХ ст. Економічна наука виокремилася як самостійна галузь людського знання, з’явилася спеціальна література;

• започатковано пізнання законів розвитку і внутрішнього механізму функціонування ринкової економіки;

• більшість емпіричних висновків і рекомендацій були об’єктивно правильними і в цьому розумінні ― науковими. У науковий обіг були введені такі економічні категорії як торговельний баланс, національне багатство тощо:

• осмислення національної економіки як єдиного цілого. Було поставлено питання економічної ролі держави;

• розроблялося питання значення еластичності грошової системи в економічному розвитку, металістичної теорії грошей, системи бі- та монометалізму;

• започатковано теорію міжнародної торгівлі, доведено прямий зв’язок зовнішньої торгівлі з внутрішнім розвитком країни, необхідність політики активного протекціонізму;

• сформовано доктрину активного торговельного балансу (позитивного сальдо зовнішньої торгівлі);

• англійський вчений Дж.М. Кейнс позитивно оцінював погляди меркантилістів щодо браку грошей і зростання імпорту як причини безробіття (меркантилісти розглядали безробіття як вияв «лінощів» або «розбещеності»), високих цін як фактора розширення виробництва і торгівлі, зв’язку між обсягом грошей і ставками процента.

Обмеженість вчення меркантилістів з погляду представників класичної політичної економії та сучасної економічної науки полягає в такому:

• досліджувалася лише сфера обігу, зокрема торгівля. Виробництво розглядалося лише як засіб для забезпечення припливу грошей у країну;

• приріст і нагромадження капіталу розумілися не як результат виробництва, а як результат обміну, особливо зовнішньої торгівлі;

• не надавалося значення залученню в національну економіку іноземних інвестицій;

• як зазначав А. Сміт, реалізація ідей меркантилізму приносить вигоду виробникові за рахунок споживача і робить економічну систему неефективною.

Упродовж XVII — першої половини XVIII ст. політичну економію розглядали переважно як науку про державне господарство, економіку національної централізованої держави. У XVIII ст. із утвердженням мануфактурного виробництва та комерціалізацією сільського господарства, зростанням значення промислового капіталу в економіці меркантилізм втратив своє значення як теоретичної концепції та економічної політики, поступившись місцем економічному лібералізму, ідеям свободи промисловості та торгівлі. Почався процес становлення напряму економічної думки, що отримав назву «класична політична економія» у працях В. Петті (Англія), П. Буагільбера (Франція), фізіократів (Ф. Кене, А. Тюрго). Економічна наука сформувалася як система знань про сутність економічних процесів і явищ (А. Сміт).