2. Джерела віровчення: Коран, Сунна, Шаріат

Подальший розвиток ісламу характеризувався поглибленням догм та ідей віровчення, що було систематизоване і викладене у книзі під назвою Коран. В ідеології халіфату того часу набули важливого значення такі богословські й політичні проблеми, як: природа Аллаха, співвідношення божественної та земної влади, світського й духовного в політичному житті та побуті тощо.

Основні визначення ісламу викладено в “Святій книзі” мусульман - Корані (у перекладі з араб. “Коран” означав читання). Коран створювався майже 100 років, роботу над ним було завершено у VIII сторіччі.

Коран - священна книга мусульман; зібрання проповідей, виголошених Мухаммедом у формі пророцьких об'явлень у Мецці та Медині між 610 і 632 рр. Слово "коран" в арабській мові означає: те, що читають, виголошують (себто те, що було сказано Мухаммедові, а він повторив).

Коран розбито на 114 глав (сур). Сури переді­лені бісмалою, якої нема лише на початку 9-ї та 12-ї сур. Своєю чергою, кожна сура ділиться на аяти. Аят - це фраза чи фрагмент сури, наприк­лад, фатіха (перша сура) починається з аятів: 1) "В ім'я Аллаха, милостивого, милосердного!"; 2) "Хвала Аллахові - Господу світів..." та ін. Біль­ша частина Корану написана римованою прозою. У найдовшій сурі, 2-й - 286 аятів, у найкоротшій, 112-й - лише 3. В аяті від 1 до 68 слів. Усього в Корані 6238 аятів, 77 934 слова. Мухаммед отри­мав перше об'явлення в рамадані, тому саме цей місяць було вибрано місяцем посту (К., 11, 181).

Згідно з мусульманською міфологією текст Ко­рану передав Мухаммедові архангел Джебраїл (Гавриїл). Насправді ж Коран за життя пророка існував в усній формі.

Відповідно до переказів, першим ініціатором укладання об'явлення Аллаха був халіф Омар Ібн аль-Хаттаб, а доручили цю справу Зейду Ібн Сабіту. Саме останній зібрав розрізнені записи, зроблені ним та іншими людьми, на кістках, клап­тиках шкіри, камінні, а також власні записи спо­гадів сучасників Мухаммеда про об'явлення Алла­ха. Всі зібрані та наново переписані відомості ста­ли першою редакцією Корану. Вважається, що ви­нахід арабської писемності стався саме тоді.

За часів Арабського халіфату Коран не перепи­сувався і не розмножувався. Але поява інших подібних записів змусила керівництво халіфату видати розпорядження про конфіскацію всіх наяв­них записів. їх порівняли з першою редакцією Ко­рану, внесли в нього певні зміни, а всі записи зни­щили. Одержану внаслідок цього нову редакцію, "зейдівсько-османський" текст, було переписано в чотирьох примірниках і розіслано до найваж­ливіших центрів халіфату - Мекки, Дамаска, Куфу, Басри. Остання редакція Корану вважається канонічною. Мусульманська традиція забороняє переклад Корану іншими мовами, оскільки араб­ська мова вважається божественною. Виголошува­ти сури чи аяти Корану під час молитви також не­обхідно арабською мовою.

Особливістю тексту Корану є напружений діалог між Аллахом і Мухаммедом, між пророком і його слухачами: язичниками-ідолопоклонниками, мекканськими й мединськими християнами та іудеями, одновірцями й тими, хто мав сумнів щодо об'явлень Мухаммеда. Крім того, в Корані, на дум­ку науковців, представлено хіба що виступ Мухам­меда, виголошений ним у відповідь на невідомі нам репліки його аудиторії, його заперечення що­до якихось звинувачень на його адресу, відповіді на якісь-то запитання і непорозуміння прихиль­ників, висловлені з приводу, сутність якого стала незрозумілою вже для найближчих поколінь му­сульман. Тому простому читачеві усвідомлення змісту Корану чи окремих його сур дається склад­но.

У мусульман існує традиція читати Коран про­тяжним співучим голосом. Протягом віків в араб­ських релігійних школах заучували тексти Кора­ну напам'ять. Ця традиція збереглася донині. її ретельно дотримуються ті, хто готує себе до релігійної діяльності.

Як і інші релігійні книги, Коран є звичайним збірником законів, настанов і традицій, а також викладом різноманітних міфічних розповідей, окремі з яких запозичені з інших релігій, особливо християнства та іудаїзму. В Корані є вказівки відносно регламентації торгівлі, майнових, сімейно-шлюбних відносин. Подано безліч моральних норм, що є обов'язковими для мусульман і складають їхній кодекс честі. Але найчастіше в Корані йдеться про обов'язки віруючих стосовно до правителів, духовенства, про ставлення мусульман до інших віросповідань, про Аллаха, якому повинні бути покірними всі його послідовники, про Судний день, воскресіння й потойбічний світ.

Коран підтверджує та узаконює станову нерівність, освячує приватну власність. "Ми розділили серед них (тобто людей) прожиток у житті ближньому і підняли одних ступенями над іншими, щоб одні з них брали інших у прислугу” (К., 43, 31). За замах на власність Коран передбачає жорстоке покарання на цьому і в потойбічному світах. "Злодію і злодійці відсікайте руки за те, що зробили вони, від імені Аллаха" (К., 5, 42).

Багато аятів святої книги присвячено жінці. За непокірність, навчає пророк, "кидайте їх на ложі і та бийте їх" (К., 4, 38); "тримайте їх удома, доки не упокоїть їх смерть і Аллах не розчистить для і них шлях" (К., 19, 4); "одружуйтесь на тих, які приємні вам, жінках - і двох, і трьох, і чотирьох" чи "на одній або на тих, якими оволоділи ваші дес­ниці" (К., 4, 3). "Чоловіки стоять над жінками то­му, що Аллах дав одним перевагу перед іншими" (К., 4, 38). Нерівність жінки перед чоловіком ви­значена як у майновому стані (К., 4, 175), так і в правовому відношенні (К., 2, 282). У Корані є аяти про необхідність затворництва для жінки (носіння паранджі, чачвана, чадри, яшмака).

У Корані викладено також космологічні та кос­могонічні погляди. Згідно з ними Земля є плоскість, рівновага якої підтримується горами, що їх звів Аллах. Останній створив світ за шість днів, що відповідає біблійним уявленням про творіння світу. На шостий день Аллах створив Адама і Єву. Творіння людини є найвищим досяг­ненням Бога (К., 16, 29; 27, 62; 32, 8; 38, 72).

Є в Корані й чимало наказів віруючим відносно сповідання релігії, здійснення релігійних вимог. "Прославляй хвалою твого Господа до сходу сонця і до заходу сонця, і під час ночі прославляй його і серед дня, - може бути, що ти будеш задоволе­ний" (К., 20, 130). "Вам не досягти благочестя, до­ки не будете робити пожертвувань із того, що лю­бите" (К., З, 86). Коран попереджає: "Існуюче жит­тя - тільки гра й забава..." (К., 5, 32). "Хто ж хоче користуватися її благами, тому нема в майбутньою му житті нічого, окрім вогню..." (К., 11, 19).

Є там і релігійна винятковість, заклики до бо­ротьби з невіруючими, позаяк останні є ворогами мусульман (К., 4, 102). Віруючих закликають бо­ротися з невіруючими, "доки не буде спокуси, і релігія вся належатиме Аллахові" (К., 8, 40), "би­ти многобожників" (К., 9, 5). Віруючим наказують діяти за принципом таліону: "душа - за душу, і око - за око, і ніс - за ніс, і вухо - за вухо, і зуб - за зуб..." (К., 5, 49). Від імені Аллаха в Корані проголошено: "Для невіруючих ми приго­тували кайдани, нашийники, геєнський вогонь" (К., 76, 4). "Вони питимуть кип'яток, і люті муки їм за те, що були невірними" (К., 10, 4).

Згідно з моральними повчаннями Корану, людина у своїх діях і намаганнях повністю залежить від волі та бажання Аллаха. "Не спіткає нас ніко­ли ніщо, окрім того, що накреслив нам Аллах. Він наш захисник" (К., 9, 61). Усі люди створені Ал лахом для покори» Людина не має свободи вона приречена.

Загалом Коран - це не тільки сухі й монс релігійні накази і проповіді, а й яскрава, образна мова, змістовні словосполучення й барвні порівняння. Коран, на думку багаї діячів культури, є першою в історії народів пам'яткою прози, притч, алегорій, норії повістей та ін. І в цьому полягає його велика дожвя і культурно-історична цінність.

Іншим після Корану джерелом віри мусульман - сунітів є Суна (у перекладі з араб. - поведінка, приклад). Суна - збірка оповідей про діяння, вчинки Мухаммеда, його висловлювання з різних приводів, його автобіографії.

Великого значення надавали зборові хадисів - переказів про вчинки й висловлювання пророка. Хадиси склали Сунну, яка з X ст. визнається найбільш авторитетною і віроповчальною книгою. Коран і Сунна (хадиси) стали основою для вирішення всіх практичних і теоретичних проблем, що виникали в мусульманських громадах. Грунтуючись на них, набули розвитку фікх (мусульманське право) та шаріат - зведення правил, які регулюють усі аспекти життя мусуль­ман. У VIII-X ст. склалися основні мазхаби - зведення сунітського фікху. Своєрідних рис іслам­ське віровчення набуло в працях і практиці му­сульманських містиків - суфіїв. Отже, в XI ст. сформувалося складне переплетіння різноманіт­них шкіл і вчень хадисознавства, права, бого­слов'я, філософії та містики, що й стало підмур­ком ісламу як розвиненої релігійно-соціальної системи.

Рівночасно відсутність в ісламі релігійних уста­нов (згадаймо християнство з його Вселенськими соборами), рішення яких із релігійних питань ма­ли б силу закону, та певна невизначеність основ­них джерел ісламського віровчення - Корану і Сунни спричинила в ісламі розбіжності з питань віровчення й догматики. Відсутність єдиної бого­словської концепції, загальновизнаної в мусуль­манському світі, неконституйований характер бо­гослов'я породжували різноманітні школи й течії. Так, уже у VIII ст. через розбіжності в уявленнях про природу верховної влади в ісламі виникли течії сунітів, шиїтів і хариджитів. основою фікха - мусульманського правознавства і шаріату - зібрання мусульман.

У Корані і Суні поряд з релігійними догматами й переказами про всесилля Аллаха містяться різні моральні повчання, викладено принци­пи взаємостосунків з іншими народами (ставлення до жінки, до власності, плоті).