2. Жанрова специфіка творів і. Франка для дітей і про дітей.

Починаючи з 1890 р., І. Франко активно працював у галузі дитячої літератури, розробляючи такі її жанри, як пісня, байка, казка, (призначені для молодшого читання), оповідання, повісті, поеми (адресовані дітям середнього і старшого віку).

На матеріалі народної творчості письменник збагатив дитячу літературу низкою цікавих казок, доступних дітям дошкільного й молодшого шкільного віку.

Сам І. Франко найчастіше вдавався до жанру “байки звірячі, притчі і апологи, т. є. короткі оповідання, звичайно морального або загалом дидактичного змісту, в яких героями являються звірі або інші не одушевлені”.

Сюжет поеми-казки “Лис Микита” є мандрівним і настільки цікавим, що часто зазнавав літературних обробок, (зокрема Гете “Рейнеке Лис”). Ця літературна обробка спричинилася до закидів самому І. Франкові, на які він відповідав у статті “Хто такий “Лис Микита” і звідки родом”, що супроводжувала друге (1896) та третє (1902) видання цього твору.

І.Франко так характеризує свою інтерпретацію відомого сюжету: «Я бажав не перекласти, а переробити стару повість про лиса, зробити її нашим народним добром, надати їй нашу національну подобу».

У своїх творах про дітей І. Франко виступає майстром оповіді. “Образ автора” настільки конкретизований, що оповідання та новели інколи дістають забарвлення репортажу, не будучи публіцистикою. У деяких оповіданнях письменник навіть згадує свої твори, передає дискусії про них, оцінки читачів чи фрагменти самокритики...

Жанрова палітра дитячих творів І. Франка багата. Її спектр зумовлювався орієнтацією на особливості вікового сприйняття. Орієнтуючись на молодшого читача, автор розробляє такі жанри, як пісня, байка, казка; для дітей середнього і старшого віку призначені Франкові оповідання, повісті, поеми.

Жанровою особливістю Франкових оповідань є авторські відступи:

• публіцистичні (“Малий Мирон”);

• ліричні (“У кузні”, “Малий Мирон”);

• філософські (“Мій злочин”).

2. Дитячі оповідання автобіографічного характеру

Окреслюючи тематичні обшири дитячих творів І. Франка, не можна обминути увагою такий значний пласт доробку, як оповідання. Окрему групу серед них становлять оповідання з елементами автобіографічного характеру. Сам автор підкреслював це у передмові до збірки “Малий Мирон та інші оповідання”, що вийшла друком у 1903 році. До згаданої збірки увійшли оповідання “Малий Мирон”, “Грицева шкільна наука”, “Олівець”, “Schonschreiben”, “Отець-гуморист”, “Гірчичне зерно” та “Борис Граб”. Професор О. Огоновський, університетський вчитель І. Франка, в “Історії літератури руської” (1893) потрактував ці оповідання як абсолютно автобіографічні. Звичайно, таке трактування було надто спрощеним і більш, аніж схематичним. Тому й викликало в Івана Франка потребу розставити потрібні акценти. “Оповідання зібрані в цьому томику в більшій мірі від інших мають автобіографічний характер. Вони показують у загальних нарисах хід виховання сільського хлопчини перед 40-30 роками, починаючи від перших проблисків власного думання, а кінчаючи найвищими ступенями середньої школи. Матеріалом послужили всюди мої особисті спомини...”. Це більшою чи меншою мірою стосується всіх Франкових оповідань – у них є також крім дійсних фактів, художній домисел.

Що ж до сучасної літературознавчої думки, то власне автобіографічними вважаються такі оповідання, як “У кузні” (що має підзаголовок “Із моїх споминів”) та “Малий Мирон”. Саме ці два твори об’єднані проблемою розкриття дитячої психології. Образ допитливої, залюбленої в природу, обдарованої і за роками розвиненої дитини виведений в оповіданні “Малий Мирон”. Герой цього твору – п’ятирічний хлопчина – задумується над питаннями, які навіть у його батьків викликають докори, не кажучи вже про подив, у якому одностайні всі односельці малого, сприймаючи його “туманом вісімнадцятим”, не таким, “як звичайно в людей” діти бувають. Прикметною є кінцівка оповідання (п’ята частина), оформлена у нериторичні питання: “ Що з нього буде? Який цвіт розів’ється з того пупінка?”. Автор сам же й дає відповідь на поставлені запитання, бо “лучаються по наших селах доволі часто такі дивовижні появи”.

Кінцівка твору мимоволі асоціюється з печальним пророцтвом Кобзаря про долю талановитої дитини, котрій

“...І колись, щоб він не плакав, не журивсь,

щоб він де-небудь прихиливсь, то оддадуть у москалі...”.

Властиво автобіографічним є оповідання “У кузні”, що його композиційне обрамлення (“На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний огонь. Це огонь у кузні мого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі”) надає творові особливого ліричного змісту, позбавленого фальшивої сентиментальності, але сповненого щирим пієтетом вдячного сина до воістину “люблячого вітця”. Розповідь ведеться від першої особи, що надає творові особливої безпосередності, щирості, викликає у маленьких читачів особливу довіру.