9.3. Імміграція в Україну і питання громадянства

Як зазначає О. Піскун, проблема біженців і вимушених пере­селенців є однією з найголовніших в СНД, на теренах якої зареєстро­вано 2,7 млн. біженців, вимушених переселенців, внутрішньо переміщених осіб. Автор відокремлює 5 основних факторів, які визначають сучасні міграційні процеси: 1) деста­бі­лі­зація соціальної ситуації, що супроводжувала розпад СРСР (етніч­ні конфлікти, зростання національних чинників у розвитку самостійних країн і громадянські війни); 2) глибока економічна криза, стрімкі темпи інфляції і, як наслідок, різке падіння життєвого рівня; 3) дія важелів ринкових відносин, приватизаційні процеси, ко­мер­ція та ринок пра­ці; 4) помітна регіональна різниця в рівні соціально-економіч­ного та політичного життя, соціальної стабіль­­ності та національної терпимості; 5) лібералізація життя, політика «від­кри­­тих дверей» та зміна правових підходів до міграції [21: 179-180].

Зі зростанням міжнаціональної напруги на колишньому пост­радянському просторі, кількості етноконфліктних зон та війсь­кових дій збільшується потік вимушених переселенців та біженців до України, продовжується повернення колись репресованих українських жителів. Дослідники вказують на декілька сучасних імміграційних течій в Україну.

Перша течія – це добровільне повернення етнічних українців, а також репатріантів – кримських татар, вірмен, німців, поляків та інших, які раніше з різних причин вибули з України, зокрема внаслідок етнополітичних репресій. Відомо, що примусові пере­селення сталінщиною за національною ознакою здійснювалися в таких жорстких умовах, які невідомі світові. Фактично мав місце етноцид стосовно цих етноспільнот. Масове повернення депорто­ваних на історичну Батьківщину, розв’язання проблем їхнього облаштування, адаптації та інтеграції в українське суспільство не мають аналогів у міжнародній практиці. До того ж Україна самотужки розв’язує вкрай не прості та фінансово місткі проблеми облаштування депортованих. Однак із наростанням системної кризи в другій половині 90-х рр. кількісний показник цієї течії зменшився. Але проблема цим не вичерпується. Репресовані та незаконно виселені в інші регіони колишнього Радянського Союзу в минулому в місцях поселення вклали свою частку праці в економічне зростання, пустили глибоке коріння, брали участь у створенні нових незалежних держав. Один із варіантів розв’язання цієї складної проблеми - договірні стосунки зацікавлених країн, згідно з якими слід ставити питання про відшкодування і виплату компенсації країні, куди виїздить емігрант, або самому переселенцю.

Друга течія – втікачі з «гарячих точок», де палають етнічні конфлікти та війни, а також із місць порушення прав людини та територій націй, де є вияви ксенофобії, етноциду, негативного ставлення частини населення країни або окремих його груп, до певних етноменшин.

Третя течія – перебування в Україні іноземців, які приїхали колись на навчання або на роботу за міждержавними угодами СРСР і з різних причини не можуть, а подекуди й не хочуть повернутися додому й шукають у нас притулку.

Четверта течія – транзитна, здебільшого нелегальна міграція на Захід. Щороку державний кордон України перетинають мільйони осіб (скажімо, у 1995 р. – 79,7 млн.). Наша територія інтенсивно використовується для нелегального транзиту мігрантів «третіх країн» контрабанди наркотичних речовин, зброї, людей. Серед затриманих порушників на кордонах України ця категорія осіб постійно зростає, і кількісно вона нараховує десятки тисяч, ускладнюючи криміногенну ситуацію і посилюючи міжетнічну напругу.

П’яту групу іммігрантів становлять особи, які в’їжджають до нашої країни для працевлаштування. В основному це представники народів Середньої Азії, Кавказу, де наявний надлишок робочої сили [21: 225-229].

З урахуванням проблем міграції у 1996 р., відповідно до Закону України «Про біженців», була розпочата процедура розгляду заяв шукачів притулку про надання їм статусу біженця в Україні [23: 133-135].

Різні форми міграції людей із країн їхнього поселення породжують складні проблеми міжнаціональних відносин і ви­магають посиленої уваги з боку управлінських структур. В етно­політиці має бути враховано, що, утворюючи етногрупи, мігранти прагнуть, по-перше, знайти в країні поселення кращу долю, активно включитися в її політичні соціально-економічні відносини, по-друге, зберегти своє націо­нальне буття, яке можливе лише завдяки різновидам самовизна­чення етноспільнот, створених відповідним законодавством.

Пріоритетними в міграційному контексті для державного управ­ління в Україні є питання, пов’язані з поверненням в Україну етнічних українців, які з різних причин опинилися за її межами. Шляхом виправлення етнічних деформацій, що виникли унаслідок депортацій ряду національних груп у роки тоталітарного режиму, важливо сприяти цьому процесові насамперед за допомогою закріплених у законодавстві спрощених процедур для добровільного повернення та набуття громадянства України цими категоріями осіб.

З часу отримання незалежності Україна сприяє поверненню таких людей на Батьківщину, постійно надаючи кошти як для облаштування депортованих, так і на розв’язання їхніх культурно-освітніх проблем. Затверджена урядом у першій половині 90-х рр. програма першочергових заходів щодо розселення й облаштування кримських татар, інших етноспільнот, повертаються, виконується з великими труднощами. Це пов’язано з обмеженими фінансовими ресурсами, можливостями виділення земель для влаштування житла й компактного помешкання, а також працевлаштування цих людей та інтеграції в українське суспільство. У розв’язанні цих питань беруть участь уряди відповідних держав. Так, ФРН будує для німців України селища та створює відповідну інфраструктуру. Туреччина для кримських татар споруджує будівлі в Криму, надає фінансову допомогу репатрійованим.

З метою вирішення питань міграції Україна має спиратися на систему законодавчих, адміністративних, організаційних та фінансових заходів держави і недержавних організацій, спрямо­ваних на регулювання міграційних потоків, що проходять через кордони держави, на подолання негативних наслідків стихійної міграції, запобігання вимушеним переміщенням населення, захист прав мігрантів, інтеграцію іммігрантів в українське суспільство, встановлення і зміцнення зв’язків з українською діаспорою.

В основі міграційної політики мають бути такі принципи:

– право національних етноменшин на самовизначення в тій чи іншій формі;

– забезпечення прав людини і прав національного колективу (етноспільноти) в їх організаційній єдності;

– право на вільне пересування і вибір місця проживання в своїй країні;

– право залишати країну проживання і повертатися до своєї країни;

– право шукати притулку від переслідування в інших країнах і користуватися цим притулком;

– право на громадянство, а також право на його зміну;

– право на забезпечення специфічних потреб осіб, які належать до національних меншин.

Питання громадянства, його набуття та припинення має важливе значення для етнополітичної сфери. Державні органи управління з цього питання, спираючись на чинне законодавство, постійно аналізують стан справ, роблять відповідні висновки та проводять заходи.

Серед проблем громадянства, яким приділяють особливу увагу органи державного управління, найголовнішими є:

– набуття громадянства військовослужбовцями українського походження, які прибули з країн близького зарубіжжя на свою етнічну Батьківщину;

– розв’язання питань набуття громадянства України депорто­ваними в минулому особами та їхніми нащадками, які повернулися до України;

– посилення уваги до тих, хто виїжджає за кордон, зокрема до висококваліфікованих фахівців – науковців, працівників освіти тощо. Вихід із громадянства України порівняно з на­бут­тям його характеризується вищим відсотком висококва­ліфікованих робітників (22,1 проти 17,0), викладачів (3,1 про­ти 2,5), студентів (3,7 проти 2,1);

– виїзд значної кількості неповнолітніх разом із батьками на постійне проживання за кордон;

– необхідність посилення переговорного процесу й підписання угод щодо спрощеного порядку зміни громадянства між Україною та Росією і деякими країнами СНД. Так, протягом 1995-1999 рр. в Україну приїхали на постійне місце проживання 91 тис. російських громадян, які здебільшого є вихідцями з України. Крім того, російське громадянство мають понад 11 тис. депортованих осіб та їх нащадків. Зазна­чені особи стикаються з проблемами зміни грома­дянства, передусім з оплатою процедури припинення російського громадянства. Росія мотивує це тим, що, згідно з Консти­туцією РФ (ст. 62), допускається подвійне громадянство;

– високий рівень незаконної міграції, зумовлений відсутністю належної законодавчої бази, що регулювала б процеси в’їзду в Україну на постійне проживання іноземців та осіб без громадянства, зокрема відсутністю механізму квотування імміграції в Україну [24: 2].

Варто використовувати досвід розвинутих країн, таких як США, де громадянство надається трьом категоріям іммі­гран­тів: членам сімей американських громадян, особам, що мешкають постійно у цій країні, та особам, професійні навички яких користуються попитом на ринку праці. Знання мови – ключ особистого успіху, надійний індикатор адаптації іммігрантів в політичну націю. Цього не можна сказати про Україну, державна мова якої для іммігранства майже не обов’язкова.

Реалізація нової редакції Закону «Про громадянство України», що була прийнята Верховною Радою 18 січня 2001 р., поступово набуває темпу. У загальній етнічній структурі серед прийнятих до українського громадянства переважають представники національностей країн СНД – росіяни (25,3 %), азербайджанці (13,3 %), вірмени (13,1 %). Що стосується українців, то їх абсолютна більшість; як вихідці з України, вони набувають українського громадянства через спрощену процедуру.

Освітній рівень повнолітніх осіб, прийнятих до громадянства України, досить високий: вищу і незакінчену вищу освіту мають 29,8 %, середню спеціальну – 37,7 %, середню загальну – 30,2 %. Загалом кількість осіб, яких прийнято до громадянства України, майже на 34 % перевищує кількість осіб, громадянство яких припинено.