9.2. Проблеми української діаспори

Українці, незалежно від того, де вони проживають, становлять невід’ємну частину українського етносу. Тому, створюючи необхідні умови для відродження і демократичного розвитку національних меншин в Україні, українська держава вперше в історії отримала можливість проявити піклування про українську діаспору і прагне того, щоб відповідні держави адекватно реагували на ці процеси.

Термін «діаспора» (грец. – «розсіяний») означає розселення значної частини представників народу (етноспільноти) за межами країни його походження. Діаспори утворюються переважно шляхом насильницького виселення, загрози геноциду, дії соціальних, економічних та політичних факторів, а в окремих випадках – під впливом кліматично-природних катаклізмів [4: 464].

Українська діаспора класифікується на східну (в країнах колишнього Радянського Союзу) і західну. Остання протягом десятиліть зберігала свою національну ідентичність і в умовах відірваності від історичної Батьківщини продукувала значні культурні v цінності. Лише з набуттям Україною незалежності вони долучаються до загальних здобутків української культури. Утім, східна діаспора, на відміну від західної, сьогодні мало вивчається і потребує більшої уваги з боку науковців та Української держави в цілому.

Останнім часом представників українського етносу, які постійно мешкають за межами нашої держави і мають грома­дянство іншої країни, називають «закордонними українцями». Закордонний українець – це особа, яка проживає за межами України, має українське етнічне походження, зберігає українське культурно-мовне самоусвідомлення і не є громадянином України. Тут чітко і справедливо відзначається принаймні чотири принци­пові положення, які єднають зарубіжну діаспору з етнічною Батьківщиною, сприяють усвідомленню українцями себе як єдиного етносу. По-перше, українське походження – це належність особи або її предків по прямій лінії до української національності та визнання нею України Батьківщиною свого походження. По-друге, культурно-мовне усвідомлення – знання людиною історичного та сучасного надбання України, володіння україн­ською мовою в обсязі, достатньому для спілкування, а також робота в громадській або релігійній організації української діаспори. По-третє, організація української діаспори – офіційно зареєстроване в іноземній державі об’єднання громадян цієї країни або осіб без громадянства української національності чи українського етнічного походження, які проживають за межами України. По-четверте, правовий статус закордонного українця – визначення в законодавстві України прав, свобод та обов’язків українців, які проживають за межами України і не мають громадянства України.

Політико-правове врегулювання проблем діаспори буде сприяти подоланню сформованому у радянські часи стереотипу, про закордонних українців Заходу як «прислужників імперіа­лізму», «буржуазних націоналістів», адже замовчувалися реалії, завдяки яким вони зберегли відчуття спорідненості до українського походження, маючи на чужині все необхідне для національно-культурного розвитку (українські школи, вузи, культурні та релігійні центри та ін.), не були обмежені в правах щодо економічної й політичної діяльності, у тому числі й у вищих ешелонах влади і управління. Нині вони надають суттєву допомогу в питанні зміцнення зв’язків України із зарубіжними країнами, розв’язання проблем українського відродження на етнічній Батьківщині.

Численні громади української діаспори в США, Канаді, Аргентині, Австралії, Західній Європі багато зробили і роблять для своєї праматері України з метою досягнення та зміцнення її незалежності як засобами впливу на свої уряди, спрямовані на підтримку молодої української держави, так і безпосередньо матеріальною і духовною допомогою.

Східна діаспора українців на території колишнього Радянського Союзу нараховує, за офіційною статистикою (1989 р.), до 7 млн. чол. Якщо ж урахувати, що за різних обставин багато українців у документах були змушені зазначити іншу національність, то справжня кількість їх є більшою. У багатьох регіонах українці живуть компактно, деякі географічні місцевості мають відповідні неофіційні назви, як, наприклад, «український екватор», що йде через Кубань, казахську цілину, Алтай аж до Примор’я. У 20-ті р. XX ст. на Північному Кавказі мешкало понад 3,2 млн. українців, або 37,1 % людності регіону. Тут функціонувало близько 600 україномовних шкіл. На Далекому Сході українці складали більшість населення цього регіону і були об’єднані у 24 національні райони, з яких складалося національно-державне об’єднання «Зелена Україна» (Зелений Клин). У роки радянського тоталітаризму українців східної діаспори було позбавлено прав на національний розвиток, насильно асимільовано й русифіковано.

За сучасних умов українці, розкидані по всьому світу, одержують державну підтримку, а покращення відносин із діаспорою має стати національним пріоритетом. Стаття 12 Конституції України проголошує, що держава дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців поза межами країни. У Верховній Раді України на обговоренні знаходяться декілька проектів Закону «Про закордонного українця», в яких накреслені заходи щодо розширення можливостей більш тісних контактів між етнічною батьківщиною та зарубіжним українством. За короткий термін українці східної діаспори утворили в багатьох місцях національно-культурні центри, подекуди отримують допомогу з боку держав, на території яких проживають. Національно-культурні товариства Росії об’єдналися у федерацію. Уперше за всю історію українсько-російських відносин «Об’єднанням українців Росії» та Міністерством у спра­вах національностей розробляються основні напрямки федеральної програми державної підтримки української культури в цій країні. Програма покликана сприяти реалізації національно-культурних потреб та громадських прав етнічних українців, які мешкають на території Росії. Згідно з російським законодавством тут утворена національна культурна автономія українців на підставі їх добровільної самоорганізації з метою самостійного вирішення проблем збереження самобутності, розвитку мови, освіти, мистецтва. Українці на російських просторах створили свої осередки.

Нині, з утвердженням незалежної України, йде поступовий процес відродження уявлень етнічних українців – колишніх громадян Росії – про свою етнічну Батьківщину. Українців у чет­вер­тому чи п’ятому поколінні (перші поселенці прибули до Сибіру двома пароплавами з Одеси через Сінгапур та Нагасакі в 1883 р. з Лівобережної України) живуть у цих краях добре інтегрованими у російське суспільство і мають викривлене пропагандою Росії уявлення про Україну або досі мислять категоріями СРСР. Інколи говорять про її незалежність як тимчасове явище.

Але все-таки процес пішов. Українці Далекого Сходу мають 6 гро­мадських організацій, близько 20 колективів художньої са­мо­діяльності, лише одну українську радіопередачу (м. Спаськ-Дальній), одну газету, один недільний клас (на Камчатці). З України сюди ще недостатньо поступає певна частка літератури, інколи приїздять представники, від яких наші земляки дізнаються про справи у новій державі. Етнічні українці Росії живо цікавляться питаннями повернення чи поїздки в Україну, висловлюють претензії до владних структур.

Найбільше нарікань на українські владні інстанції стосується оформлення документів і набуття українського громадянства, бездіяльності посольства України в Росії (яке, за словами С. Остапа – прес-секретаря Української всесвітньої координаційної ради, – у кра­щому разі відповідає через кілька місяців або, в гіршому, просто ігнорує звернення громадян, які проживають за кордоном), висловлюють непорозуміння факту відсутності консульства України на Далекому Сході, адже такі мають, наприклад, Німеччина та Великобританія, але хоча німців та англійців у регіоні значно менше, ніж українців. Українська влада мусить розробити меха­нізм, за яким українська діаспора Росії отримувала б різнопланові новини, довідкову та історичну літературу. Важливо задовольнити попит далекосхідних українців, які прохають відкрити тут консульство України, ввести курс українознавства в Далеко­східному університеті, відкрити Українську церкву Київського патріархату у Владивостоці, налагодити передплату періодики тощо.

Турботою української національно-культурної федерації є про­будження національної свідомості українців, розвиток освіти і куль­­­тури українською мовою, відновлення та збереження пам’яток української історії та культури на теренах РФ. На державному рівні ставиться питання про задоволення таких потреб українців в Росії, які відповідно мають росіяни в Україні.

Розкуто і дружньо посилюють свою національно-культурну ідентифікацію українські громади в Прибалтиці. Влада Латвії, Литви та Естонії законодавчо зробила багато для пробудження й зростання національної свідомості українців. У 2002 р. почала функціонувати Ризька середня україномовна школа в складі 12 класів, що нараховували 327 учнів, які виборюють право відвідувати Україну під девізом «Наша земля – Україна», активно беруть участь у Міжнародному конкурсі з української мови імені П. Яцика. У Литві користується популярністю телевізійна програма українською мовою «Трембіта», яку за допомогою уряду створює українська громада. Газета «Голос України» від 4 листопада 2002 р. повідомляла, що різноманітна тематика програми є не лише способом дізнатися про життя своїх співвітчизників на етнічній Батьківщині, але й засобом збереження української мови й куль­тури українців Литви.

У зв’язку з цим на державному рівні важливо прискорити прийняття закону «Про закордонного українця», проект якого перебуває на розгляді у Верховній Раді. Цей документ має визна­чити статус закордонного українця, тобто наявність в особи предків українського походження по прямій лінії, його національну й мов­ну ідентичність; правовий статус, порядок в’їзду та перебування в Україні, зокрема, з метою навчання і навіть працевлаштування або одержання притулку чи громадянства та ін. Турбота україн­ської держави про зарубіжних українців буде сприяти поліпшенню іміджу України, а український етнос буде переконаний, що в нього є власна держава, завдяки якій він не лише захищений, але й по­чувається рівним серед світового співтовариства.

Необхідна також посилена увага за виконанням Програми «Українська діаспора», розробленої Державним комітетом у спра­вах національностей та міграції. Головною метою програми є ство­рення надійного та ефективного механізму міжнародно-правового захисту інтересів зарубіжних українців, розв’язання комплексу проблем їх національно-культурного розвитку. Серед принципів реалізації цієї програми варто відзначити:

– безумовне дотримання міжнародних документів про права людини й національних меншин;

– непорушність територіальної цілісності та невтручання у внут­рішні справи країн розселення українців;

– захист прав української національної меншини в контексті загальновизнаних прав людини;

– державне регулювання процесів співробітництва з діаспорою;

– задоволення її різноманітних потреб.

Основними напрямами державної етнополітики щодо реалі­зації програми є: внесення до різного типу міжнародно-правових документів положень про всебічний захист і підтримку українців у країнах їхнього розселення; укладання двосторонніх угод про задоволення потреб зарубіжних українців у галузях освіти, науки, культури, інформаційного та пенсійного забезпечення, туризму, спорту, добровільного повернення в Україну тощо.

У своїй політиці щодо української діаспори наша держава неодмінно керується загальновизнаними нормами міжнародного права, зокрема, принципом непорушності територіальної ціліс­ності і невтручання у внутрішні справи інших держав, невикористання української діаспори у якості п’ятої колони з метою досягнення своїх інтересів.

Ефективним засобом забезпечення прав національних меншин в Україні, як і зарубіжних українців, є укладання двосторонніх (міждержавних, міжвідомчих) угод з країнами, які мають етнічно споріднене з меншинами України населення. Такі угоди дають можливість обом країнам впливати на окремі питання існування «своїх» етнічних меншин у сусідній країні. Підписані угоди про співробітництво з питань міжнаціональних відносин України зі спорідненими за функціями відомствами Угорщини, Республіки Молдова та Литовської Республіки вже дають позитивні результати. Аналогічні угоди діють майже з усіма країнами, що утворилися на теренах колишнього Радянського Союзу.

Оперативно ставити й розв’язувати питання національних відносин допомагає діяльність міжурядових двосторонніх комісій з питань забезпечення прав національних меншин. Наприклад, позитивною виявилась робота двосторонньої українсько-словацько-угорської комісії з питань національних меншин. Такі ж інституції працюють і з деякими іншими державами.