8.1. Геополітична залежність міжнаціональних відносин

Саморозпад СРСР глобально змінив геополітичну систему світу, його біполярність. Держави колишнього соціалістичного блоку і ті, що виникли, шукають своє геополітичне місце у світі.

Незалежна Україна виникла в період припинення існування двополюсного світу. Геополітичну орієнтацію України не можна зрозуміти без урахування приналежності держав до відповідної цивілізації. Частина багатонаціонального населення нашої країни західніше Дніпра – Галичина, Буковина, Закарпаття – історично тяжіють до Заходу. Інша частина більше пов’язана з євразійською цивілізацією, де взаємодіють східнослов’янська і тюрксько-мусульманська етнокультури. Наближення НАТО і ЄС впритул до кордонів України, членство держави в структурах СНД ставить складне питання вибору пріоритетів геополітичної орієнтації та етнополітики.

Геополітичну залежність національних процесів можна зрозуміти завдяки з’ясуванню географічних чинників націо­творення. Свого часу Г. Гегель зазначав, що національне розмаїття таке ж стійке, як і расове, і визначається природними умовами, які формують його (клімат, географічне положення). На думку Л. Гумільова, етнос є явищем географічним, завжди пов’язаним із ландшафтом. А оскільки ландшафти Землі різноманітні, різноманітними є й етноси. Етнос пристосовується до свого ландшафту, йому зручно в ньому. А якщо радикально змінити геосередовище, то істотно змінюється й етнос. За С. Рудницьким, природа краю зумовлює розміщення, густоту й зайнятість його населення. Такої ж думки дотримувалися класики геополітики Заходу Ф. Ратцель та Р. Челсі.

Звідси важливе значення має проблема рідного краю та вітчизни. Остання – це історично приналежна даному народові територія. Зміст поняття «вітчизна» майже збігається з поняттям «батьківщина», але має більш узагальнений, абстрагований характер. Вітчизна – це сукупність географічних та етнічних особливостей, природне середовище, населення, особливості історичного розвитку, культури, мови, традицій. Завдяки цьому вітчизна сприймається як національно-специфічне явище і від­дзеркалюється в спостереженнях людей, їх почуттях, думках. Батьківщина – це складне суспільне явище, що обіймає багатобарвну сукупність різнобічних аспектів життєдіяльності людей: соціально-політичний устрій, духовні цінності, особливості національного розвитку.

Простір, на якому з прадавніх часів формується і проживає етнос, є його етнічною територією. Остання в ході історичного розвитку змінюється внаслідок міграції, воєн тощо. Так, сучасна етнічна територія українців не збігається із землями, на яких вони сформувалися як етнос. До територій, що вже після становлення українців як етносу стали частиною їх етнічного простору, належить Слобожанщина. Деякі землі, на яких проживали українці, були ними втрачені. Це – Перемишлянський та Холмський округи, що після Другої світової війни відійшли до Польщі, значна частина територій, на яких мешкали українці переважно у при­кордонних областях (Курська, Бєлгородська, Воронезська, Ростовська) належить Росії, Білорусії, Молдові.

У чому ж полягає зв’язок геополітики та національних процесів? В науковій літературі ця проблема майже не висвіт­люється. Упорядники енциклопедичного словника «Міграційні процеси в сучасному світі» (1998 р.) здійснили спробу через геокультуру нації (як зв’язок між культурою етносу та простором, у межах якого вони виникають і розвиваються) та геокультурну спільноту (як єдність з іншими культурами, культурами-сусідами) дати своє бачення цього феномену. На їхню думку, у межах площини аналізу геокультурного зв’язку слід розрізняти чотири чинних просторових характеристики нації:

1. Розміри та форми етнічної території.

2. Розташування етнотериторії в контексті параметрів материка (у центрі, на півночі чи півдні тощо).

3. Розташування території відносно найважливіших на конкрет­ному історичному етапі шляхів сполучення і потоків мігрантів.

4. Розташування національної території відносно провідних центрів етнокультурного впливу та держав, вихідці з яких утворюють певні національні групи.

В українській традиції поняття геокультури етносу в наукову термінологію вперше увів Є. Маланюк у праці «Нариси з історії нашої культури», у якій доводиться, що розвиток вітчизняної культури тісно пов’язаний з географічним розташуванням України. Цьому питанню увагу приділяли також М. Грушевський, І. Лисняк-Рудницький, В. Липинський [4: 333]. Хронологічно можна виді­лити чотири етапи розвитку українського етносу і відповідні впливи тих чи інших культур на його генезу: період до Київської Русі, період Київської Русі, монголо-татарське нашестя та період відсутності самостійного статусу України й переорієнтація її на Польщу та Росію.

Перший період історії українського народу характеризується впливом давньогрецької культури, з одного боку, та культури тюркського та іранського походження, – з іншого. У цей період вплив грецької культури відбувався через колонії Північного Причорномор’я; скотарі іранського коріння відігравали позитивну, а тюркського – руйнівну роль у житті протоукраїнських племен.

Украй важливим центром зовнішнього впливу у другому періоді (період Київської Русі) є Візантія (військові, торговельні, культурні зв’язки та прийняття християнства) і Болгарське царство. З роз­громом Візантією болгарської держави частина болгар знайшла притулок на землях України.

За часів монголо-татарського нашестя (третій період) зв’язки Київської Русі з Європою переміщаються до Галицько-Волинської держави, згодом зростає експансія Польщі (загарбання українських земель та інтенсивне їх заселення поляками).

Четвертий етап – посилення впливу російської культури на українську на ґрунті єдиного політичного, релігійного, тери­то­ріального простору та колоніального становища й переміщення росіян на Україну, українців переселено примусово на землі Росії.

Яким же чином географічне розташування етнотериторії впливає на генезу нації, на її культуру? Геокультура нації – це зв’язок між національною культурою та простором у межах якого вона виникає і розвивається.

Існують два підходи у дослідженні зв’язку нація – природа. Перший підхід пов’язаний з біосферною концепцією етногенезу Л. Гумільова, а другий – із розумінням етносу насамперед як культурної спільноти та його господарської діяльності. Гумільов вбачає логіку існування етносу в розпорошенні первісного запасу енергії; другий підхід, що найбільш яскраво відобразився в етнічній екології, виходить із сенергетичного розуміння взаємодії між етносом і природою як джерела саморозвитку етнічної культури.

У межах другого підходу розрізняють культурологічний, демографічний та психологічний аспекти вивчення зв’язку нація –природа. Культурологічний аспект пов’язаний з дослідженням залежності між природою та культурою життєзабезпечення (побудова житла, організація виробництва необхідних для повсякденного життя харчових продуктів: речей, одягу та ін.); біологічний аспект характеризується акцентуванням уваги на біологічних механізмах адаптації до природного простору; демографічний передбачає вивчення закономірностей природного відтворення етнічних спільнот на основі даних про біологічні адаптації можливостей людини. У процесі, наприклад, етногенезу в представників кожного етносу випрацьовується орієнтація на певні види харчування (на біохімічні елементи, що входять у їх склад), на певний склад повітря (народи крайньої Півночі адаптувались до повітря, у якому вміст кисню на 20 % менший, аніж у повітрі над Україною). Відсутність або надлишок того чи іншого компонента в середовищі проживання порівняно з тим, до чого етнос звик протягом століть, або значні порушення складу повітря ведуть до зростання захворювань, смертності тощо. Психологічний аспект дослідження – аналіз залежності між психологічними можливостями етносу та природним оточенням.

Культура етноспільноти обумовлюється географічно куль­турами-сусідами, а саме: в основі її формування завжди присутня схильність існувати в єдності з іншими культурами, однак стосовно інтенсивності контактів вплив відбувається неоднаково. Найбіль­шого впливу етнокультура певного етносу зазнає від сусідів. Зміна в одній культурі обов’язково відбивається на характері та якісних параметрах іншої, і навпаки. При рівноправних стосунках між країнами або всередині країни виникає загальна комунікаційна мережа, яка включає в себе територіальні взаємини, шлюбно-ро­динні, військові, економічні і особливо культурні стосунки тощо. Проте, якщо пріоритети нації та елементів простору виявляються протилежними, це викликає до життя дві орієнтації у національній культурі. Одним із прикладів такої реакції нації на невідповідність пріоритетів стали промосковська та антимосковська орієнтації в українському етнопросторі після договору 1654 р.

Розрізняють два типи геокультурних спільнот: тоталітарні та поліцентричні. Для тоталітарних спільнот характерні: а) наявність однієї потужної централізованої держави (важливою ознакою є мілітаризм); б) певна відокремленість від процесів, що відбуваються за її межами; в) панування однієї культури, яка виконує функції посередника для всіх інших народів та має привілейований статус однієї мови; г) єдиний соціальний простір (канали вертикальної циркуляції у них не закінчуються межами окремої національної культури, а є наскрізними).

Поліцентричним спільнотам властиві: а) наявність кількох культур-лідерів, тобто культур, які на конкрет­ному історичному етапі представляють найбільшу кількість ідей, дій тощо, що є за­­галь­­­нозначущими для всієї спільноти; б) регіоналізація та феде­ра­лі­­зація держави; в) можливість реалізації потенціалу національних еліт у межах власних культур.

Українська культура протягом XV-ХХ ст. була включена пере­важ­но у дві геокультурні спільноти – європейську (поліцентричну) та російську (тотальну). Це виявилося в особливостях розвитку релігійного руху в Україні, українського мистецтва та ін. Так, хвиля Реформації, що пройшла по всій Європі (загальноєвропейське явище), дійшла й до України, але її впливу перш за все зазнали західноукраїнські землі. Теж саме можна сказати й про мистецтво готичного стилю та Ренесансу. Мистецтво бароко охопило всі українські землі, але воно роздвоїлось: у Західній Україні зберегло свої форми, а в центральних та східних регіонах модифікувалося в так зване козацьке бароко. З іншого боку, помітний вплив української культури на російську спостерігається у XVII-XIX ст. в галузі освіти, науки, організації навчальних закладів. Сучасна українська культура, як і раніше, характеризується внутрішньою роздвоєністю. Але на відміну від попередніх століть, коли включення у дві геокультурні спільноти відігравало відцентрову функцію, у теперішні часи стає можливим позитивне використання цієї особливості культури української нації. Така перспектива реалізуватиметься за умов конструктивної діяльності держави щодо зміцнення зв’язків зі своїми сусідами, між регіонами всередині країни, етноспільнотами країни (україноцентризм).

Прикметно, що реалізація етнокультурних зв’язків нині наштовхується на зростаючу політизацію наукових пошуків. Так, деякі російські геополітики несприятливі російсько-українські стосунки пояснюють тим, що українські політики, прагнучи при­скорити політичну та національну ідентифікацію, застосовують опозиційну модель Е. Спайсера. Сутність цієї моделі полягає в тому, що головною причиною виживання таких етносів як євреї, баски, валлійці, ірландці тощо полягає в тому, що вони постійно протиставляли себе сусідами. Тому з метою подолання відмін­ностей між українцями Сходу та Заходу країни еліта нашої держави нібито посилено втілює цю «опозиційну модель» стосовно росіян, прагнучи відвідмежуватися від Росії. «Чем сильнее противопоставление, тем выше приверженность концепции «братства по крови» и крепче внутриэтническая солидарность» (В. А. Колосов). Такі висловлювання не поодинокі й не завжди достовірні. Але пересічний росіянин може сприймати їх за дійсні. Тут проглядається упереджене змішування процесів консолідації українського етносу і проблеми рівноправних відносин України і Росії [7: 94-99].

Дозволимо собі звернути увагу й на те, що не лише політики, але і науковці роблять певний «внесок» у розбіжність поглядів людей наших країн на геополітичні орієнтації. Так, формування національної та політичної ідентичності єдиного народу тісно пов’язане з принципом примордіалізму – урахування генези розвитку етносу в політичну націю. Деякі українські геополітики прагнуть включати в ідентичність і питання орієнтації українців на європейський вибір на противагу євразійському. В той же час деякі геополітики Росії вважають, що зовнішня політика має будуватися також з урахуванням таких примордіалістських кате­горій, як, наприклад, «братья-славяне» або «православные едино­верцы». Звідси реальна спроба утворити союз східно­слов’янських держав, початок якому поклало об’єднання Білорусі та Росії і який характеризується антинатовським спрямуванням [3: 212-218].