Етапи і наслідки демографічної політики в Україні

Констатуємо очевидний факт, засвідчений офіційними пере­писами: протягом століття число українців на теренах колишньої Російської імперії та колишнього СРСР збільшилося на 38 %, росіян же – на 170 %! Природним такий процес назвати неможливо. Йдеться про трагічні результати певної політики, наслідками якої ставали репресії, голодомори, депортації, штучне «перемішу­вання» населення під приводом здійснення різноманітних військових та економічних проектів. У цьому сенсі радянський режим виявився спадкоємцем тієї жорстокості, яку протягом десятиліть і століть виявляли щодо українства сповнені велико­державної пихи правителі – запеклі оборонці «єдіной і нєдєлімой».

Як бачимо, етнічний склад населення України (3: 65) за всі роки УРСР змінювався не на користь корінної нації. Як видно з на­ве­деної таблиці, кількість українців у питомій вазі населення за 1926-1989 рр. збільшилася лише в 1,6 рази, росіян, відповідно, у 4,2 рази, інших національностей – скоротилося майже в 2 рази. Така динаміка демографічного розвитку цих етноспільнот не могла не відбитися на їхньому етнополітичному самопочутті. Серед росіян, природно, відчувалось усвідомлення того, що це територія Росії або СРСР, і при поселенні на українських землях дотримуватися традицій та норм цього краю не було для них обов’язковим (володіти українською мовою зокрема). Із розпадом СРСР і утво­ренням незалежних держав значна частка росіян та представників інших національностей виїхала з України на свою етнічну батьківщину. Це зумовило зменшення кількості росіян в Україні з 22,1 % до 17,3 %, відповідно, євреї перемістилися з третього на десяте місце тощо. Тепер значна частина росіян і представників деяких інших національностей не готова сприймати українську мову як державну і вимагає законодавчого закріплення за російською мовою статусу державної поряд з українською, як це зроблено в Білорусі та Казахстані. Щодо українців, то повільне збільшення соціальної ваги російської мови не може не викликати в них почуття загрози. Політизація української та російської спільноти і етноконфлікт на мовному ґрунті за всі роки незалежності України набуває загрозливого стану.

Характерним для України є наявність регіонів із відмінними культурно-мовними, а також соціально-політичними традиціями та орієнтаціями, що зумовлено входженням у минулому частин України до різних метрополій і, як наслідок, їх тривалим роз’єднаним співіснуванням та різним за часом об’єднанням у складі держави. Тому Україна має у своєму складі низку регіонів з різним рівнем національної свідомості корінної нації, з відмінним історичним досвідом, з несхожими геополітичними, ідеологічними та етнокультурними орієнтаціями й симпатіями населення.

Важливий матеріал подає перепис і щодо змін національного складу населення України. Він засвідчив, що в нашій державі тепер проживають понад 130 національностей і етноспільнот. Багато­націо­нальність є традиційною особливістю України.

Перепис виявив великі зміни в національній структурі населення. Якщо за переписом 1989 р. українці становили 73,8 % усіх жителів держави, то за останнім переписом – 77,8 %. Кількість росіян зменшилася з 22,1 % до 17,3 %, білорусів – з 0,9 до 0,6 %, молдован – з 0,6 до 0,5 %, євреїв – з 0,9 до 0,2 %. Тепер в Україні налічується 37, 5 млн. українців, відбулися зміни в структурі інших національностей (таблиця № 1).

У 13 західних і центральних областях України частка українців перевищує 90 % усього населення. Це Вінницька, Житомирська, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Львівська, Полтавська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська області. Понад 80 % населення становлять українці в чотирьох областях: Закарпатській, Миколаївській, Сумській і Херсонській, а також у столиці України – місті Києві; понад 70 % – в областях Придніпров’я – Дніпропетровській, Запорізькій, а також у Харківській і Чернівецькій. До речі, на початок ХХ ст. Україна характери­зувалась за національним складом українським селом і не україно­мовним містом. Так, у 1917 р. націо­нальний склад насе­лення м. Києва поділявся таким чином: українців – 16,4 %, росіян – 50 %, євреїв – 18,6 %, поляків – 9,1 %, інших – 5,9 %. Селянська Україна з чужим містом у минулому нині повсюдно стає україн­ською [4: 47].

Що стосується південно-східних індустріальних областей – Донецької і Луганської (під час перепису 1989 р. українці становили тут лише трохи більше половини населення), то за міжпереписний період частка українців в них зросла на 6 процент­них пунктів. На 8 процентних пунктів (з 55 до 63 %) зросла частка українців на Одещині.

Зростання частки етнічних українців в Україні відбулося, насамперед, завдяки тим українцям, які раніше записалися росіянами, а тепер повернулися до своєї національності. Це збільшення є наслідком повернення на батьківщину зарубіжних українців, переважно з колишніх республік СРСР. Процес україні­зації в нашій державі став масовим, повсюдним і незворотнім.

В Україні державною мовою є українська. Під час останнього перепису її визнали рідною 68 % усього населення держави (на 3 % більше, ніж за переписом 1989 р.). Рідною мовою назвали українську 85 % усіх українців. Однак значна частина українців (15 %) вважає рідною російську мову. Цей показник найвищий у Криму, Донецькій, Луганській, Харківській і Запорізькій областях.

Понад 90 % росіян, угорців, кримських татар і румунів вважають рідною мовою мову своєї національності. Проте більшість національних меншин (греки, євреї, білоруси, татари, німці, грузини) визнають рідною російську мову. Українську мову рідною визнала більшість польського населення (71 %), яке проживає переважно в сільській місцевості [2: 11-12].

Найчисельнішою національною спільнотою в Україні є ро­сійська (8,3 % млн. осіб). За міжпереписний період кількість росіян скоротилася в усіх регіонах в цілому на 3 млн. чол. Утім, російська громада в Україні є найчисельнішою, особливо в Донецькій області (1,8 млн. осіб), в Автономній Республіці Крим (1,2 млн.), Луганській (1 млн.), Харківській (0,7 млн.), Одеській (0,5 млн.) та Запорізькій (0,5 млн.) областях.

Другою за кількістю національною меншиною в Україні є біло­руська (275,8 тис). Білоруси проживають в усіх регіонах держави, найбільше – в Донбасі і Придніпров’ї.

В Україні налічується 248 тис. кримських татар. Вони повер­нулися з місць депортації на свою історичну батьківщину і прожи­вають переважно в Криму, де за кількістю займають третє місце після росіян та українців. Заселення Криму кримськими татарами, які прибувають з місць заслання (Центральної Азії і Казахстану), триває.

Різко зменшилася кількість поляків і євреїв. За переписом 1989 р. їх кількість становила відповідно 486 тис. і 219 тис. осіб, нині 144 тис. і 103 тис. осіб . Значне зменшення єврейського і поль­сь­кого насе­лення пояснюється його виїздом за кордон. Поляки прожи­вають переважно на заході України. Найбільше їх у Жито­мирській, Хмельницькій та Львівській областях. Євреї живуть у містах усіх регіонів України.

Вірменська національна меншина (100 тис. осіб) заселяє здебільшого південні і східні регіони України (Донецька, Харківська, Дніпропетровська, Одеська, Луганська області, Автономна Республіка Крим). Греки (91 тис. осіб) проживають переважно в Донецькій області. Національними спільнотами на західних і південно-західних теренах України є угорці (357 тис.), які компактно проживають в Закарпатті на прикордонні з Угорщиною, румуни (151 тис.) – у Чернівецькій і Закарпатській областях, молдовани (259 тис.) – в Одеській і Чернівецькій областях, гагаузи (32 тис.) – в Одеській області, цигани (48 тис.) – у Закарпатській та інших областях.

До національних меншин, кількість яких у міжпереписний період зросла найбільше, належать кримські татари (в 5,3 рази), вірмени (в 1,3 рази), грузини (в 1,4 рази), азербайджанці (в 1,2 рази) і румуни (в 1,1 рази) [2: 11-12].

В Україні створено належні умови для національно-культурного розвитку всіх національних меншин. Дані, отримані під час останнього всеукраїнського перепису населення, засвідчують складність і проблемність демографічної ситуації, яка склалася в Україні на початку XXІ ст. Виявлені негативні тенденції вимагають негайного втручання держави, передусім розробки законодавчих основ довгострокової демографічної політики, скерованої на відновлення й оптимізацію людського потенціалу нашої держави. На основі переваги функціонування тієї або іншої мови населення країни диференціюється не тільки за регіональним (наприклад, з одного боку, Галичина та Волинь як переважно україномовні, з іншого – русифіковані Крим та Донбас) і терито­ріально-соціальним принципом (проживання у селі чи місті), але й за віком (у російськомовних містах велика кількість двомовних родин, де батьки продовжують у побуті користуватися українською мовою, тоді як діти надають перевагу російській).

Відмінність між цими регіонами полягає: а) у різному ступені української національної свідомості та державотворчої активності і, відповідно, в опор політичній та культурно-мовній експансії сусідніх держав, насамперед русифікації; б) як наслідок попередньої відмінності – у прийнятті або неприйнятті кому­ністич­ної ідеології, яка в умовах колишнього СРСР стала невід’ємною від русифікації, а в пострадянський час пов’язується з прагненням до союзу слов’янських держав чи до відновлення Радянського Союзу, де домінувала б знов-таки російська мова.

Ці фактори продукують відчутну залежність між мовним уподобанням політика, державного діяча і його відданістю українській національно-державницькій ідеї. Вони вказують на надзвичайну важливість мовного питання в етнокультурному та політичному житті нашої країни, чого немає, скажімо, в сусідніх Росії або Польщі. Річ у тім, що в країнах із неодномовною ситуацією мова, якій певна група населення надає перевагу, не стає домінуючою чи навіть другою офіційною. У названих країнах у політичному житті панівною є мова титульної нації. В Україні – навпаки. Не випадково на виборах Президента України (1994 р.) за прихильника електорату проросійської орієнтації Л. Кучму голосувало приблизно 80 % етнічних росіян і близько двох третин російськомовних українців, тоді як за Л. Кравчука – лише понад 70 % українців і незначна кількість росіян. Не змінилася ситуація і на наступних президентських виборах.

Якщо в першому турі президентських виборів (1999 р.) розклад голосів, поданих за кандидатів, які виступали за дві державні мови, склав 44,99 % голосів виборців, а за конституційні норми мовної політики в Україні 49,26 %, то в другому турі голосування виборці віддали перевагу Президенту Л. Д. Кучмі – 56,26 % – тобто правоцентристському та правому блокам партій України. Ліві та лівоцентристські угрупування, які ставили питання про двомовність, закріплену в статусі як державну, одержали лише 37,80 % голосів виборців, які віддали свої голоси за П. М. Симоненка, а отже, і за двомовність в Україні. Питання про дві державні мови не було знято з порядку денного і на виборах Президента України 2004 р. Але проблема про мови тут була підпорядкована головній загрозі нашої незалежності – спробі стати на шлях сепаратизму деяких областей Сходу. Переконлива перемога народного Президента В. Ющенка довела неспроможність антиукраїнських сил зупинити наш поступ.

Унітарна Україна, як бачимо, має дуже складну і різнобарвну етнополітичну карту. На ній розташовані як регіони, що відзначаються високою національною свідомістю населення, так і регіони з дезінтегративним потенціалом. Звертає на себе увагу й наявність територій компактного поселення етнічних груп, які можуть стати джерелом напруження у відносинах із центральною владою. Строкате й нерівномірне розміщення по території України різних етносоціальних груп породжує низку проблем для органів, відповідальних за етнонаціональну політику в державі.