Запитання і завдання

1. Політика та етнонаціональна політика: їхня взаємообу­­мов-леність і пріоритетність першої у порівнянні з другою.

2. Проаналізуйте типологію етнонаціональної політики.

3. Сучасний стан національної сфери України.

4. Основні завдання етнонаціональної політики України.

5. Які існують типи етнонаціональної політики і в чому їхня відмінність?

6. На яких принципах і методах ґрунтується демократична етнонаціональна політика?

7. Які досягнення, основні цілі та завдання етнонаціональної політики України?

8. Особливості національного питання на сучасному етапі.

Теми рефератів

1. Національно-патріотична легітимність влади.

2. Спільне та відмінне в етнонаціональній політиці України та РФ.

3. Управління етнонаціональною сферою: принципи, механізм і правова база.

Рекомендована література

1. Даль Р. Демократия и её критики. – М.: РОССПЕН, 2003. – 576 с.

2. Картунов О.В. Вступ до етнополітології: Науково-навчальний посібник. – К., 1999. – 300 с.

3. Майборода А.Н. Теорія этнополитики в западном обществоведении: структура и принципы. – К.: Наукова думка, 1993. – 228 с.

4. Політологія: Навчальний посібник для вузів/ Упоряд. та ред. М. Сазонова. – Х.: Фоліо, 1998. – Гл. VII, VIII, ХХIII.

5. Римаренко Ю., Шкляр Л.Є., Римаренко Ю.І. Етно­держа-вознавство. Теоретико-методологічні засади. – К.: НАН України, 2001. – 264 с.

Глава 3. Становлення етнонаціональної політики в Україні

У часи існування СРСР Україна була позбавлена можливості здійснювати власну етнонаціональну політику. Все, що робилося в галузі міжнаціональних відносин в Україні, планувалося в централь­­них органах КПРС. Українське ж керівництво було лише виконавцем загальносоюзних програм. Українська нація, інтереси якої мала б захищати місцева партійна еліта, лише формально мала свою державність. Унітарний (на практиці) характер радянської федерації відводив українцям роль звичайної етнічної групи, яка жила під патронажем союзного центру. У такому стані перебували всі народи СРСР. Винятком була хіба що російська нація, яку режим використовував як провідника своєї політики на місцях. У зв’язку з цим варто розглянути становлення етнонаціональної політики України.

3.1. Перші кроки втілення етнополітики в унр

Можливості втілення в життя ідей самостійного етнополітичного розвитку України з’явилася лише в 1917 р. Саме з того часу почала формуватися політика Української держави у сфері регулювання міжнаціональних відносин. Очолили цей процес М. Грушевський, В. Винниченко, П. Христюк та ін. Перед ними постали такі завдання: по-перше, втілити ідеї федералізму в практику політичного життя і виробити концепцію етно­політичних перетворень в Україні з активним залученням до них усіх національностей, які населяли її територію. Відновлення української державності (саме на цьому наголошував М. Грушевський) розпочалося зі створення Центральної Ради 17 березня 1917 р. Її керівники передусім доклали зусиль для оформлення принципів автономії й федерації в найважливіших законодавчих актах (перших трьох Універсалах). По-друге, провідні діячі української революції прагнули створити правову базу регулювання міжнаціональних відносин у по­ліетнічній Україні, де кожний четвертий мешканець був неукраїнцем. По-третє, на початку діяльності Центральної Ради соціаліст М. Грушевський рішуче підкреслював, що оборонці української національності не будуть націоналістами. У брошурі «Вільна Україна» він запропонував визнати «всякі прояви українського шовінізму, виключності, нетолеранції супроти інших народностей національним злочинством» [11: 12]. Принципово не погоджуючись із гаслом «Україна – для українців» (яке відстоювали М. Міхновський та його прихильники), він засуджував прояви національної нетерпимості та екстремізму, робив усе можливе для нормалі­зації міжетнічних відносин в Україні.

Першим законодавчим актом Центральної Ради в галузі етнополітики був І Універсал, у якому проголошувалася необхід­ність розроблення власних законів і самостійного поряд­кування на своїх землях. В Універсалі повідомлялося, що центральний російський уряд відкинув домагання Центральної Ради, і вона була змушена взяти свою долю в свої руки, щоб оборонити край від анархії та руїни. Рада закликала всі села волості та міста організувати власну владу і підкоритися Центральній Раді, взявши до уваги права й інтереси національних меншин. «У городах і тих місцях, де українська людність живе всуміш з іншими національностями, – зазначалося в цьому документі, – приписуєм нашим громадянам негайно прийти до згоди й порозуміння з демократією інших національностей і разом з ними приступить до підготовки нового правильного життя» [12]. Крім того, Центральна Рада висловила надію, що «народи неукраїнські, які живуть у нашій землі, також дбатимуть про лад та спокій в нашім краю і в цей тяжкий час вседержавного безладдя дружно, одностайно з нами стануть до праці коло організації автономії України».

При цьому слід підкреслити, що в І та ІІ Універсалах Центральна Рада наголошувала лише на автономних правах українського народу. У III Універсалі Україна проголошувалася Українською Народною Республікою в складі федеративної Російської республіки як рівноправна держава. «Не віддаляючись від республіки Російської, – зазначалося в III Універсалі, – і збері­гаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими допомогти всій Росії, щоб вся республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів» [12: 74].

ІІІ Універсал визначав і програму діяльності у сфері міжна­ціональних відносин, зокрема необхідність:

а) чіткого визначення етнічних земель і кордонів України;

б) зміцнення братерського союзу України і Росії у федерації вільних і рівних народів;

в) вживання місцевих мов у зносинах з усіма установами,

г) «твердо охороняти волю національного розвитку всіх націо­нальностей»;

д) надання національно-персональної автономії великоруському, єврейському, польському та іншим народам, що мешкають в Україні [13: 74-75].

IV Універсал Центральної Ради, проголошуючи УНР самостій­ною, «від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу» і підтверджуючи вищеназвані питання етнополітики, доручив Установчим Зборам вирішити проблеми «федеративних зв’язків з народними республіками колишньої Російської імперії». Йдеться тепер уже про союз не з Росією, оскільки російські більшовики розв’язали війну з Централь­­­­­ною Радою, а з республіками колишньої імперії [14: 76-78].

Керівництво Центральної Ради добре розуміло, що в бага­тонаціональній Україні, крім українців (титульної нації), залучити до держа­вотворчих процесів представників інших національ­ностей можна лише завдяки послідовному проведенню демокра­тичної етнонаціональної політики, основу якої становила б від­повідна правова база, що свідчила би про наміри Центральної Ради не на словах, а ділом вирішувати проблеми іноетнічного населення України.

Генеральне секретарство міжнаціональних (міжнародних) справ та його керівництво (С. Єфремов, О. Шульгін) своє завдання вбачало у вирішенні таких питань: боротьба за автономно-федеративний устрій Росії; налагодження порозуміння українців з неукраїнською людністю; досягнення угоди з «національними меншостями»; захист їх від юридичних і фактичних обмежень у гро­мадських і політичних відносинах; сприяння на засадах сво­боди і демократизму вдосконаленню тих, що існують, та ство­рення нових національних установ та інституцій тощо [9: 271-280].

Через складні політичні обставини, у яких діяла Центральна Рада, їй, зрозуміло, не вдалося здійснити намічену програму демократичних перетворень у сфері міжнаціональних відносин. На перешкоді були численні внутрішні й зовнішні фактори, які значною мірою нейтралізували її зусилля.

Передусім слід зазначити, що недостатньо були підготовлені до побудови власної незалежної держави український народ та його еліта. Роз’єднаність у політичних, соціально-економічних, духовно-культурних процесах унаслідок існування у складі двох імперій зумовила незавершеність етнічної консолідації українців. Це виявилося, зокрема, в тому, що до кінця ХІХ – початку ХХ ст. вони не мали спільної самоназви. Українці, які проживали на території Росії, звалися малоросами, а в Австро-Угорщині, Польщі – русинами. Серед українського народу не було належного розуміння значення своєї державності, готовності до активної участі в держа­вотворчій діяльності.

До цього слід додати, що більшість керівництва Центральної Ради також не мала достатнього політичного досвіду та професійної підготовки, необхідних до побудови незалежної держави, перебувала нерідко в полоні «романтизму», не завжди реально оцінювала стан справ у державі.

Слід підкреслити й ту обставину, що заходи Центральної Ради щодо регулювання міжетнічних відносин по-різному сприймалися в середовищі найбільш структурованих національних меншин, зокрема російської, єврейської, польської. Так, Д. Дорошенко – один із найактивніших політичних діячів української революції – писав, що «серед запланованих національних меншостей тільки поляки прагнули організуватися на ґрунті своїх національних інтересів», євреї ж «зовсім не думали якось відокремлюватися, навпаки беручи якнайактивнішу участь у революції, вони вважали, що загальні досягнення революції цілком задовольнять і їхні інтереси, з упадком усіх національних чи релігійних обмежень падав для них усякий смисл якогось відокремлення від спільного фронту із загальноросійською демократією» [15: 270].

Особливо складною, як зазначав Д. Дорошенко, була ситуація з ро­сійськомовним населенням, яке зовсім не хотіло визнавати себе в Україні за якусь національну меншість, а в обмеженні російських культурних впливів і зростанні українства бачили занепад культури взагалі. Та відокремити всіх цих людей у якусь осібну національність було важко ще й тому, що сьогоднішній «руський» чи «малорос» міг завтра свою національну приналеж­ність усвідомити і стати вже українцем. Навпаки, сьогоднішній соціаліст-українець, ставши більшовиком, дивився на «україн­ський націоналізм» як на щось реакційне, вороже інтересам трудових мас і вступав з українським рухом у боротьбу [15: 270].

З приходом до влади Директорії чинність закону про націо­нально-персональну автономію була підтверджена. До затвердження національних міністерств тимчасово було створено відділ у спра­вах національних меншостей. Однак з різних причин розпочало роботу лише одне з них – з єврейських справ. В. Винниченко це пояснював тим, що за єврейською меншістю не стояла як протектор жодна сусідня країна. Тому українським євреям залишалося лише орієнтуватися на Українську державу [17: 80]. Національне питання гостро постало перед багатонаціо­нальною Західноукраїнською Республікою (ЗУНР), яку було створено в жовтні 1918 р. Її представницький орган – Українська Національна Рада, яка очолила національно-визвольний рух у Галичині, – у своїх перших правових актах підкреслила, що всім громадянам ЗУНР будь-якої національності та віросповідання надаються і гарантуються «громадянська, національна і віро­сповідна рівноправність». Основним національним меншинам – полякам, євреям, німцям – було запропоновано обрати своїх представників до Української Національної Ради. Однак поляки бойкотували вибори, а євреї з німцями, щоб не втягуватися в україн­сько-польський конфлікт, вирішили не брати в них участі [18: 322]. Керівництво ЗУНР високо оцінювало закон про національно-персональну автономію УНР. Агресія Польщі перешкодила державотворчим процесам в ЗУНР.

Таким чином, у період існування Української Народної Республіки було започатковано підвалини формування політики у сфері регулювання міжетнічних відносин. Очолювана М. Грушевським Центральна Рада виступила основним етнополітичним чинником в Україні. Діяльність Центральної Ради:

– надала Українській державі статус відповідальної легітимно-державницької структури, що визначила генеральний напрям української історії ХХ ст. – перехід українців від етно­спільноти до державної нації;

– забезпечила високий рівень демократичності й гуманізму законодавчих актів, пов’язаних із міжетнічною сферою;

– надала росіянам, євреям, полякам право на національно-персональну автономію, решті іноетнічного населення України – на вільний духовно-культурний розвиток.