3. Роль селезінки в кровообігу

Селезінка в системі кровообігу займає особливе положення. У селезінковій пульпі кровоносні судини мають своєрідну будову. Артерії в селезінці не розгалужуються на капіляри, а утворюють щіточку з кінцевих гілочок, що закінчуються сліпими розширеннями. Через отвори в стінках цих розширень кров переходить у пульпу, відкіля надходить у венозні синуси, що мають також отвори у своїх стінках. Завдяки цій особливості будови селезінка, як губка, може вбирати велику кількість крові (у ній депонується біля 16% крові). При скороченні добре розвитої гладенької мускулатури забезпечується викид крові в кровоносне русло.

При м'язовій роботі, емоційному порушенні в результаті скорочення м'язів селезінки відбувається різке зменшення її розміру, при цьому велика кількість депонованої крові викидається в кровоносну систему. Цей процес контролюється симпатичним відділом нервової системи і на нього може впливати кора головного мозку.

5. Лімфоутворення і лімфообіг

Обмін речовин між клітинами і кров'ю відбувається через тканинну рідину і лімфу. Процес утворення лімфи пов'язаний із такими факторами:

а) тиском крові в капілярах;

б) онкотичним тиском крові;

в) проникністю стінок капілярів.

Утворення лімфи найтіснішим чином т зв'язане з процесами фільтрації й реабсорбції тканинної рідини і підпорядковується силам гідростатичного та онкотичного тиску, процесам дифузії й осмосу. У міру збільшення об'єму і тиску тканинна рідина починає профільтровуватись у лімфатичні капіляри і переміщуватись далі по лімфатичних судинах. Завдяки наявності в останніх гладком'язових клітин і клапанів відбувається проштовхування лімфи у проксимальному напрямку по лімфатичних судинах, а дистальне при цьому створюється негативний тиск, що зумовлює приплив тканинної рідини всередину капіляра. Висока проникність стінки лімфатичних капілярів пояснює однаковий склад тканинної рідини й лімфи. Проте, враховуючи, що стінка лімфатичного капіляра пропус­кає білки лише в один бік — всередину капіляра, можна припустити, що концентрація білків і відповідно онкотичний тиск у лімфатичному капілярі обов'язково мають бути вищими, ніж зовні, у тканинній рідині. Внаслідок цього за законами осмосу в капіляр мають надходити вода і розчинені в ній речовини, а відтікати з нього до лімфатичних судин — лімфа, ізоосмотична до тканинної рідини.

Гідростатичний і онкотичний тиск як тканинної рідини, так і лімфи, а також їх різниці між обома рідинами дуже малі. Це й зумовлює надзвичайно повільне утворення лімфи. У людини за добу утворюється всього 1,5-2 л лімфи, хоча швидкість цього процесу може змінюватись у досить широких межах і досягати 4 л за добу і більше.

Посилення кровопостачання органа чи тканини внаслідок розширення їхніх кровоносних судин, збільшення кількості функціонуючих капілярів та підвищення тиску в них, збільшення проникності стінки капілярів зумовлює зростання лімфоутворення. Кількість лімфи, що відтікає від секреторних органів (слинні залози, печінка), зростає під час посилення їх функції внаслідок зазначених причин, а в працюючих скелетних м'язах до них додається механічний чинник — виштовхування лімфи прилеглими м'язами під час їх скорочення до проксимального сегмента лімфатичної судини і створення негативного тиску в дистальному сегменті під час їх розслаблен­ня. Негативний тиск діє присмоктувально і посилює фільтрацію тканинної рідини до лімфатичних капілярів.

Швидкість руху лімфи в лімфатичних судинах залежить насамперед від інтенсив­ності лімфоутворення, яка є неоднаковою в різних органах: у собаки у стані спокою вона найбільша у травному каналі та печінці (0,06-0,2 мл/хв ) і найменша — в міо­карді й нирках (0,01-0,06 мл/хв).

Лімфатичні судини. Лімфатичні капіляри мають діаметр від 10 до 100 мкм, на відміну від кровоносних капілярів вони замкнені з одного боку — сліпі, їхня стінка складається з одного шару клітин ендотелію, між якими є широкі проміжки — щілини. Завдяки цим проміжкам лімфатичні капіляри мають високу проникність, крізь їхню стінку можуть проникати практично всі компоненти тканинної рідини, в тому числі високомолекулярні сполуки, білки, краплинки емульгованого жиру, часточки графіту і навіть лімфоцити та еритроцити. Кілька капілярів, зливаючись, утворюють лімфатичну судину, в стінці якої з'являються гладкі м'язові клітини. У стінці великих лімфатичних судин кількість гладком'язових клітин зростає, з'являються еластичні й колагенові волокна і судина за будовою стає типовою як для кровоносних судин. Проте стінка лімфатичної судини залишається значно тоншою і більш розтяжною порівняно з кровоносною. Ендотелій лімфатичної судини періодично, через кожні 310 мм, утворює складки — клапани, які підтримують однобічний рух лімфи. Гладеньком'язові клітини лімфатичних судин здатні до автоматизму, який має міогенне походження. Вони спонтанно скорочуються з частотою 10-20 разів на 1 хв.

Лімфатичні серця — це розширення лімфатичних судин, у стінці яких з'являються посмуговані м'язові волокна, здатні ритмічно скорочуватися з частотою 30-40 разів на хвилину і більше під впливом імпульсів від ЦНС. У жаби 4 таких серця на спинному боці, у інших тварин може бути 15 і більше. Своїми скороченнями вони проштовхують лімфу до венозних судин.

Лімфатичні вузли — це скупчення лімфоїдної тканини, вкриті сполучнотканинною капсулою, пронизані густою сіткою кровоносних судин і нервових волокон. У капсулі вузлів є гладкі м'язові волокна, які, скорочуючись, проштовхують лімфу через вузол. Кожна лімфатична судина перед впадінням у лімфатичну протоку підходить до лімфатичного вузла, причому вузол отримує лімфу від 4-8 судин, а віддає лише 2-3 судинам. У лімфатичних вузлах відфільтровуються і знешкоджуються чужорідні часточки, бактерії тощо.