Семінарські заняття

Тема 1. Конституційне право України – провідна галузь національного права України. Конституція України та її розвиток.

1. Поняття та предмет галузі конституційного права.

Конституційне право - провідна галузь права України, яка являє собою сукупність правових норм, що мають внутрішню єдність і загальні ознаки. З конституційного права починається формування всієї системи національного права, всіх його галузей. Конституційне право мас свій предмет правового регулювання. Це суспільні відносини, які виникають в усіх сферах життєдіяльності суспільства: політичній, економічній, соціальній, духовній та регулюються правом. Конституційно-правові норми закріплюють насамперед основні принципи, які визначають устрій держави і суспільства. В них встановлюються якісні характеристики держави: суверенітет, форма правління, форма державного устрою, суб'єкти державної влади, загальні основи функціонування політичної системи України, символи держави. Предметом конституційного права є відносини, які визначають належність до громадянства України, становище людини в суспільстві і державі, її основні права, свободи й обов'язки. Вони є основоположними для всіх соціальних зв'язків, які формують суспільство, визначають основи статусу людини в її суспільних зв'язках. Предметом конституційного права України є форми безпосередньої демократії, насамперед вибори, референдум, система органів державної влади, місцевого самоврядування, основи їх організації та функціонування. До предмета конституційного права належить територіальний устрій України. Конституційне право - провідна галузь права України, що являє собою сукупність правових норм, які закріплюють і регулюють суспільні відносини, що забезпечують організаційну і функціональну єдність суспільства, основи конституційного ладу України, статус людини і громадянина, територіальний устрій держави, форми безпосередньої демократії, систему органів дерлеав-ної влади і місцевого самоврядування. Джерелом конституційного права України є міжнародні договори. Конституція України (ст. 9) встановлює, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

2. Конституційно-правові норми та їх специфіка.

Конституційно-правові норми – це встановлені чи санкціоновані державою правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин. Вони становлять собою особливий різновид норм системи національного права. Їм властиві риси, притаманні всім правовим нормам. Як важливий засіб соціальної орієнтації особи вони встановлюються чи санкціонуються державою; мають державно-владний характер, є формально визначеними загальнообов’язковими правилами поведінки; закріплюються в правових актах, що видаються компетентними державними органами; мають двосторонній характер, тобто встановлюють не тільки права, але й обов’язки учасників правовідносин; передбачають наявність особливого механізму реалізації, елементами якого є матеріальні, ідеологічні, соціально-психологічні та правові чинники; визначають

можливість багатоваріантної поведінки; мають ситуаційний характер; є

цілеспрямованими і гарантованими.

Найбільш поширеною є класифікація конституційно-правових норм за їх змістом.

Перша група – це норми, які визначають основні засади конституційного ладу України.

Друга група – це норми, які закріплюють основні конституційні права і свободи людини і громадянина

Третя група – норми, які закріплюють народне волевиявлення (вибори, референдуми) та інші форми безпосередньої демократії.

Четверта група – норми, які закріплюють організацію державної влади: законодавчої, виконавчої та судової, влади Президента України, самоврядування тощо.

П’ята група – норми, які закріплюють територіальний устрій України, зокрема його визначальні принципи, систему адміністративно-територіального поділу, статус Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя.

В залежності від змісту, норми конституційного права поділяються на матеріальні іпроцесуальні.

Процесуальні норми є складовою частиною практично всіх інститутів конституційних прав України. В цьому їх функціональне призначення: обслуговувати інститут, забезпечувати реалізацію його норм.

Розрізняють насамперед регулятивні та охоронні норми. Це – головний розподіл норм конституційного права, який відповідає поділові спеціально-юридичних функцій на регулятивні і охоронні. Регулятивні (правоустановчі) відносини виникають здебільшого при встановленні суб’єктивних прав та обов’язків учасників правовідносин.

У свою чергу, регулятивні норми можуть бути зобов’язуючими, забороняючими та уповноважуючими.

Зобов’язуючі – це такі юридичні норми, які встановлюють обов’язок особи вчинити певні позитивні дії.

Утримуватись від дій, які спрямовані на будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг громадян за расовими і національними ознаками, так само, як і всяку проповідь расової або національної винятковості, ворожнечі або зневаги. Це – явна норма-заборона.

Уповноважуючі конституційно-правові норми встановлюють суб’єктивні права з позитивним наповненням, тобто права на здійснення тих чи інших позитивних дій.

Серед конституційних норм немало спеціалізованих норм: загальних, дефінітивних, норм-принципів, установчих, гарантуючих, оперативних, колізійних та інших.

За сферою дії норми бувають загальні і локальні; за тривалістю дії – постійні й тимчасові. Їх можна класифікувати також за органами що видають нормативні акти, можна розрізняти норми, видані Верховною Радою України, Президентом України, місцевою радою або іншим органом місцевого самоврядування тощо.

Можна класифікувати акти також за їх державно-правовою природою. Зокрема, за природою державно-владних повноважень. Так, деякі органи, посадові особи, не маючи необхідних повноважень, інколи отримують їх від інших органів державної влади або органів місцевого самоврядування. Це так звані делеговані повноваження.

Норми конституційного права можна поділяти за їх юридичною силою.

3. Поняття, предмет і види конституцій.

Констит́уція (лат. constitutio — установлення, устрій, порядок) — основний державний документ (закон), який визначає державний устрій, порядок і принципи функціонування представницьких, виконавчих та судових органів влади, виборчу систему, права й обов'язки держави, суспільства та громадян.

 Конституції в матеріальному сенсі прийнято класифікувати, зокрема, на писані й неписані.

• За формою (структурою):

1. писані (єдиний нормативний акт або кілька актів, перелік яких чітко визначений.)

2. неписані (складається з чітко не визначеної кількості джерел, серед яких можуть бути як писані (акти парламенту, судові прецеденти), так і неписані або усні (конституційні звичаї). При цьому остання група джерел складає значну частку в структурі конституції.

• За терміном дії конституції:

1. постійні (приймаються на необмежений строк дії, наприклад, до сьогодні зберігає свою чинність Конституція Норвегії 1814 р., Конституція Люксембурга 1868 р.;)

2. тимчасові (приймаються на певний час, наприклад, до прийняття нової конституції.)

• За порядком зміни, внесення поправок і доповнень:

1. жорсткі (зміни до них вносяться в ускладненому порядку, тобто з дотриманням законодавчо визначених спеціальних процедур. Зазвичай, такий порядок закріплюється у тексті конституції, а сама жорсткість покликана забезпечити авторитет та стабільність основного закону. До розряду жорстких належать кодифіковані конституції, наприклад, Конституція США 1787 р., [[Конституція Японії])

2. гнучкі (зміни та доповнення до конституцій вносяться у звичайному порядку, без дотримання будь-яких процедур. У такий спосіб змінюються і доповнюються всі некодифіковані конституції (Великобританія, Швеція) 1947 р.;)

• За способом прийняття:

1. открайовані (даровані монархом, тобто розроблені без участі представницького органу. Откроювання — це односторонній акт, внаслідок якого суверен односторонньо встановлює або змінює державний лад, умови здійснення політичної влади, наприклад, Конституція Непалу 1990 р., Конституція Нігерії 1960 р.

2. народні (прийняті представницьким органом або шляхом референдуму).

• За формою правління, яка закріплюється в конституції:

1. монархічні (наприклад, Конституція Японії 1947 р.)

2. республіканські (наприклад, конституції Франції, 1958 p.; України, 1996 p.).

• Залежно від державно-політичного режиму:

1. демократичні (прийняті у державах з демократичною формою державного режиму (Основний закон Фінляндії 1999 р.)

2. авторитарні (прийняті у державах, в яких влада перебуває в руках незначної кількості осіб або певної особи, використовуються авторитарні методи державного управління, влада повністю здійснює контроль у політичній сфері, проте залишається відповідний простір свободи дій в економічній, соціальній, культурній сферах. Зазвичай, авторитарні конституції пишуться і приймаються під конкретних публічних осіб. Наприклад, Конституція Франції 1800 року увійшла в історію як авторитарна наполеонівська конституція, Конституція Франції 1958 року — авторитарна деголлівська конституція.)

3. тоталітарні (прийняті у тих державах, де існує антидемократична форма державного режиму, держава повністю контролює всі сфери суспільного життя, дозволена цензура, не забезпечуються права і свободи людини та громадянина (конституції країн Африканського континенту)

• За формою державного устрою, що встановлюється конституціями:

1. федеративні (Конституція ФРН 1949 р.)

2. унітарні (конституції України, 1996 p.; Греції, 1975 p.).

4. Риси та юридичні властивості конституції

Характерні риси Конституції України виявляються у тому, що вона:

> виражає суверенітет і волю українського народу -громадян України всіх національностей;

> служить основою (фундаментом) чинного національного законодавства, її норми перебувають у центрі системи права, забезпечують єдність та узгодженість норм права, що закріплені різними нормативно-правовими актами;

> має вищу юридичну силу, тобто всі інші нормативно-правові акти повинні відповідати їй і застосовуватися на її основі;

> норми її є нормами прямої дії, тобто вони гарантують можливість звернутися в суд для захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, виключно на підставі Конституції України;

> має підвищений ступінь стабільності, що забезпечується як спеціальною процедурою внесення змін і доповнень -для внесення змін встановлений жорсткіший порядок, ніж

97

для звичайних парламентських законів (необхідність 2/3 голосів депутатів від конституційного складу ВРУ); так і створенням системи правової охорони Конституції - системи конституційного нагляду і конституційного контролю;

> нормативні приписи мають не тільки регулятивний, а й установчий, програмний, політичний характер.

Юридична сутність конституції полягає в тому, що вона є законом, який разом з іншими нормативно-правовими актами становить систему національного законодавства, однак володіє певними властивостями, які суттєво відрізняють її від інших законів.

Юридичні властивості конституції – це її специфічні риси, що відрізняють конституцію від інших нормативно-правових актів, характеризують її сутність та зміст

Юридичні властивості виражають правову природу конституції та визначають її місце у правовій системі держави, в системі національного законодавства. До основних юридичних властивостей Конституції України можна віднести такі:

1) легітимність конституції виявляється в тому, що вона приймається в особливому порядку. Легітимність конституції пов’язана з її установчим характером, насамперед з тим, що в конституції отримує виявлення державна воля народу, проголошуються основи державного і суспільного життя. Конституція може бути прийнята:

• законно обраним органом державної влади (парламентом). Більшість конституцій світу, а також і Конституція України були прийняті парламентами;

• установчими зборами, утвореними спеціально для прийняття конституції. Таким чином була прийнята Конституція США;

• безпосередньо народом шляхом референдуму. Так були прийняті Конституція Франції 1956р., Конституція Росії 1993р. та деякі інші;

2) фіксуючий характер – конституція закріплює (фіксує) досягнутий рівень розвитку суспільних відносин, що склалися на момент її прийняття. Кожна нова конституція є юридичним відображенням ходу історичного процесу, конкретного етапу розвитку суспільства і держави;

3) стабільність конституції, що забезпечується особливим, ускладненим порядком внесення до неї змін і доповнень;

4) програмний характер – конституція містить програмні положення, визначає тенденції, основні напрямки, цілі соціального прогресу та розвитку держави;

5) реальність. Головним критерієм для оцінки реальності конституції служить її відповідність дійсності. Якщо конституція і дійсність відповідають один одному, якщо забезпечується відповідність конституційних приписів соціально-економічним умовам розвитку суспільства, можна говорити про реальність конституції. Реальність конституції має декілька аспектів:

• відповідність конституційних приписів характеру суспільних відносин, що склалися в країні на момент прийняття конституції;

• урахування конкретних історичних, політичних, етнографічних та інших особливостей країни;

• вибір прийомів і засобів впливу, адекватних характеру суспільних відносин, що ними регулюються;

• передбачення соціальних наслідків дій тих чи інших конституційних установлень;

• гарантованість конституції;

6) юридичне верховенство (вища юридична сила) – усі інші закони та підзаконні нормативно-правові акти не можуть суперечити конституції;

7) пряма дія – норми конституції можуть бути реалізовані самі по собі, незалежно від того, чи деталізовані вони у поточному законодавстві, чи ні. Так, згідно з ч.3 ст.8 Конституції України гарантується можливість звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.