Тема 1.4. Право землекористування

Самостійна робота

1. Поняття права землекористування.

2. Види права землекористування, їх характеристика.

3.Особливості права постійного землекористування.

4. Право орендного землекористування.

5. Загальна характеристика земельного сервітуту, емфітевзису, суперфіцію.

6. Підстави виникнення та припинення права землекористування.

7. Захист права землекористування.

1. Поняття права землекористування.

Право землекористування - це сукупність юридичних норм та інших правових засобів щодо вилучення корисних властивостей землі з метою задоволення багатогранних матеріальних, економічних, соціальних, естетичних та інших потреб.

Основними принципами права землекористування є:

• походження його від інституту права власності на землю;

• використання земельних ділянок за основним цільовим призначенням;

• раціонального використання та ефективної охорони земельних ресурсів;

• забезпечення вимог екологічної безпеки при здійсненні використання земель.

2. Види права землекористування, їх характеристика

За юридичними підставами виникнення в теорії земельного права розрізняють право загального та спеціального землекористування.

Право загального землекористування є комплексним міжгалузевим інститутом, що регламентує права та обов’язки, межі і порядок вільного, без закріплення за конкретними суб’єктами і отримання дозволів, безоплатного, рівноправного використання земель як необхідної умови, джерела, засобу і місця забезпечення життєдіяльності людини для задоволення пізнавальних, естетичних, освітніх, наукових, рекреаційних, оздоровчих, туристичних, комунікативних (шляхи сполучення) та інших потреб, гарантує можливість вимагати від держави, всіх юридичних та фізичних осіб виконання обов’язків у сфері цільового використання, відтворення та охорони земель, щодо яких реалізується відповідне право¹.

Право загального землекористування, крім того, невід’ємно пов’язане з екологічним правом громадян на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище, що гарантується громадянам Конституцією України.

Права спеціального землекористування – це засноване на договорі чи законі право володіння і користування земельною ділянкою для визначеної мети, яка зареєстрована у земельно-кадастровій документації і надана у користування за спеціальним дозволом у встановленому законом порядку, за що користувач зобов’язаний вносити плату.

При передачі земельної ділянки у спеціальне користування відбувається перехід частини правомочностей власника ділянки до землекористувача, а саме — право володіння і право користування земельною ділянкою. Тому право спеціального землекористування характеризується такими ознаками, як володіння і користування земельною ділянкою, що знайшло законодавче закріплення у статтях 92, 93 ЗК України.

Право спеціального землекористування класифікується за строками на:

• право простійного землекористування (землями державної і комунальної власності);

• право тимчасового землекористування.

Тимчасове землекористування передбачає використання змель за договором оренди, земельного сервітуту, емфітевзису і суперфіцію.

Під об’єктами права розуміють матеріальні і нематеріальні блага, з приводу яких суб’єкти вступають у правовідносини, здійснюють свої суб’єктивні юридичні права і суб’єктивні юридичні обов’язки².

Не залежно від виду права землекористування загальним об’єктом його є земля.

Відповідно до статті 79 ЗК України, безпосереднім об’єктом права землекористування є:

- земельна ділянка, якою є частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

- частина земельної ділянки під якою слід розуміти виділену із земельної ділянки її частину, яка відокремлена межами, встановлене конкретне місце її розташування, що виділяється для конкретних потреб і з приводу якої можливо виникнення суспільних правовідносин. Відповідно до статті 8 Закону України «Про оренду землі»³, у суборенду може передаватися орендарем не лише орендована земельна ділянка, але і її частина.

Не належить до об’єкта права землекористування право на земельну частку (пай), яким є виділені єдиним масивом земельні ділянки групі власників, які звернулися із заявами про відведення земельних ділянок в натурі, з метою спільного використання або надання цих ділянок в оренду, що раніше належали на праві користування колективним сільськогосподарським підприємствам.

У наказі Державного комітету України по земельних ресурсах № 5 від 17 січня 2000 року «Про затвердження форми Типового договору оренди земельної частки»⁴ (паю) мова йде про земельну частку (пай), як об’єкт орендних земельних відносин. Однак, наказом відразу зазначено, що частка (пай) визначається в умовних кадастрових гектарах, яка розміщена в межах земельної ділянки, виділеної в натурі єдиним масивом. Таким чином, земельною часткою (паєм), що може бути об’єктом права землекористування, є земельна ділянка, яка розміщена в межах земельної ділянки, що виділена в натурі єдиним масивом. Тому право на земельну частку (пай) не є правом ні по володінню, ні по користуванню землею, так як таким об’єктом є земельна ділянка єдиним масивом.

Суб’єктами правовідносин (в широкому розумінні) є індивідуальні чи колективні суб’єкти права, які використовують свою правосуб’єктність у конкретних правовідносинах, виступаючи реалізаторами суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, повноважень і юридичної відповідальності⁵.

Суб’єктами права землекористування слід визнати суб’єктів (фізичних осіб, колективні суб’єкти, соціальні спільноти та інших суб’єктів), що мають право надавати у користування та користуватись земельними ділянками відповідно до закону.

Суб’єктом права загального землекористування визнається, в першу чергу, громадянин, що здатен самостійно здійснювати свої права, а також нести відповідальність за порушення порядку реалізації права загального землекористування.

Суб’єктами права спеціального землекористування є районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України в межах повноважень, визначених законом; сільські, селищні, міські, районні та обласні ради, Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах повноважень, визначених законом; громадяни і юридичні особи України, іноземці та особи без громадянства, іноземні юридичні особи, міжнародні об'єднання та організації, а також іноземні держави, які у встановленому законом порядку набули цього права для досягнення відповідних цілей і мають у зв’язку з цим певні земельні права і обов’язки.

Фізичні та юридичні особи, як суб’єкти права спеціального землекористування, мають бути наділені правосуб’єктністю (яка складається із правоздатності, дієздатності та деліктоздатності), що являє собою передбачену нормами права здатність (можливість) бути учасником правовідносин та нести відповідальність. А державні органи крім правосуб’єктності, як юридичні особи, повинні мати спеціальну компетенцію⁶.

Майже усі вчені у галузі земельного права, серед яких О.О. Погрібний, В.І. Курило, А.П. Гетьман ⁷ та ін., ведучи мову про суб’єкти права землекористування, зводять їх до кола землекористувачів і лише характеризуючи орендне землекористування зазначають дві сторони цих правовідносин (орендодавця і орендаря). Однак, існування правовідносин передбачає наявність, як мінімум, двох суб’єктів. Тому і у відносинах права землекористування повинно бути наявним не менше двох сторін – суб’єкта, який надає земельну ділянку у користування та землекористувача.

Стороною, яка надає у користування земельну ділянку може бути або її власник, або орендар. Зокрема, власником земель державної власності є держава, яка реалізує свої повноваження через Кабінет Міністрів України (стаття 13 ЗК України), Раду міністрів Автономної республіки Крим (стаття 16 ЗК України), місцеві державні адміністрації (стаття 17 ЗК України); власниками земель комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ, міст, які реалізують повноваження власника безпосередньо або через органи місцевого самоврядування (пункт «б» статті 80 ЗК України); а також громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності (пункт «а» статті 80 ЗК України). Саме ці суб’єкти можуть виступати однією стороною у відносинах права землекористування.

Другою стороною відносин права землекористування є землекористувачі. У свою чергу поняття «землекористувачі» у вітчизняному законодавстві не визначено, але визначені їх права та обов’язки (стаття 95 ЗК України).

Законодавчо чітко розмежовуються суб’єкти права постійного і тимчасового землекористування. Так, відповідно до частини 2 статті 92 ЗК України, право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності можуть набувати лише державні та комунальні підприємства, установи та організації. Тимчасове землекористування здійснюється, як правило, на основі договору оренди. Коло суб’єктів орендних правовідносин є набагато ширшим від кола суб’єктів права простійного землекористування, так як суб’єктами орендних відносин можуть бути і суб’єкти, які є суб’єктами права постійного землекористування.