Радянський період

Новий період в історії національного театру розпочався в 1918 р., коли у Києві утворилися Державний драматичний театр і «Молодий театр» (з 1922 — сучасний український театр «Березіль») Леся Курбаса та Гната Юри. На театральній сцені з'явилася ціла група талановитих акторів — А. Бучма, М. Крушельницька, Є. Добровольська, О. Сердюк, Н. Ужвій, Ю. Шумський та багато інших. Державний драматичний театр продовжував традиції реалістично-психологічної школи. Натомість Молодий театр обстоював позиції авангардизму. З утворенням театру «Березіль» його сцена стала своєрідним експериментальним майданчиком. Не випадково макети театрального об'єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 р. Тут були вперше поставлені п'єси видатних українських письменників і драматургів М. Куліша («Народний Малахій», «Мина Мазайло») та В. Винниченко («Базар», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь»). Завдяки генію Л. Курбаса, який поєднав у собі таланти режисера, актора, драматурга і перекладача світової літератури, були по-новому осмислені на українській сцені твори В. Шекспіра, Г. Ібсена, Г. Гауптмана, Ф. Шиллера і Ж.Б. Мольєра, здійснені постановки невідомих до цього українському глядачу п'єс європейських драматургів. 

З творчого об'єднання «Березіль» бере початок театральна бібліотека, театральний музей і перший театральний журнал. До експериментальних пошуків Л. Курбаса, який був репресований у часи сталінізму, і досі звертаються сучасні митці. У наш час у Києві проходить міжнародний театральний фестиваль «Художній Березіль», присвячений пам'яті Л. Курбаса.

Сучасний театр

За роки незалежності в Україні з'явилося багато нових театрів, зростає інтерес до народного та вуличного театру. Українське драматичне мистецтво дедалі активніше інтегрується в європейський культурний простір. Світове визнання здобув театральний режисер Роман Віктюк, творчість якого стала вагомим внеском у світову театральну естетику кінця ХХ ст. Відомий далеко за межами України й інший український режисер — А. Жолдак. Низка талановитих акторів українського театру — Б. Ступка, А. Роговцева, А. Хостікоєв, Н. Сумська та ін. з великим успіхом знялися у вітчизняних і зарубіжних кінострічках. Зараз в Україні щорічно відбувається низка міжнародних театральних фестивалів, які підтвердили свій авторитет у Європі: «Київ травневий» у Києві, «Золотий Лев» у Львові, «Тернопільські театральні вечори», «Дебют» у Тернополі, «Херсонеські ігри» у Севастополі, «Мельпомена Таврії» у Херсоні,«Різдвяна містерія» в Луцьку, «Інтерлялька» в Ужгороді.

Вертеп (театр)

Саме слово «вертеп» має старослов'янська походження і означає «ущелину» або «печеру». Вважається, що цей вид лялькового театру отримав поширення в Російській імперії завдяки українським студентам. Особливо відзначається роль спудеїв (так в Україні називалися бурсаки та студенти духовних навчальних закладів, а також молодших учнів Києво-Могилянської академії). Дослідники схиляються до того, що вертеп зародився близько 200 років тому в Західній Україні, яка належала Польщі. Цікаво, що безліч картин, що описують життя дореволюційної Росії, показують масові скупчення людей біля вертепного театру. Згідно з безліччю свідоцтв, вертеп був одним з найулюбленіших розваг дітей. Театральні вистави починалися 25 грудня і тривали інколи до самої Пасхи. Примітно, що після Святок релігійна частина вистави суворо заборонялася і залишалася лише світська.  Фактично вертепом називалася дерев'яна коробчата конструкція, розкривши стулки якої, можна побачити своєрідну сцену. Зустрічалися одноярусні сцени, але найпоширенішими були двоярусні, тому що перші театри показували сцени з життя Ісуса. У вертепі на верхньому ярусі демонструвалося народження Ісуса, поклоніння йому волхвів — радість від появи Спасителя. На нижній сцені показували епізоди пошуку Ісуса, якого ховають у печері, Іродом і його військом.  Вистави у вертепі діляться на два акти — побутовий і релігійний. Однак з роками релігійна частина поступово сходила нанівець або набувала місцевий колорит. Таким чином з'явився народний театр — з новими спектаклями, які часто повністю виключають релігійну складову. Вертеп схожий з російським народним творчістю — «театром Петрушки», але на відміну від останнього ляльки вертепу управлялися ляльководом знизу за допомогою палички, приробленою до нижньої частини ляльки, «Петрушкою» ж є лялька-рукавичка.  Класичний вертеп починався різдвяної драмою: почувши про народження Ісуса, Ірод вирішує, що «цар царів» мітить зайняти його місце на престолі, і, щоб зберегти свою владу, вирішується на жахливий злочин — вбивство вифлеємських немовлят віком до двох років. Не досягнувши успіху в своєму злочині, наприкінці Смерть відрубує голову тирану, а пекельні створіння забирають його тіло і душу в пекло.  Друга частина вистави зазвичай складалася з злободенних тем. В Україні найчастіше обігравалися ситуації, де головною дійовою особою була коза, а вірніше показувалися сцени старослов'янської обряду водіння кози. Він здійснюється під час Щедрого вечора або на Масницю. Таким чином, якщо перший акт був канонізований, друга частина залежала виключно від винахідливості ляльковода. Українці часто обігравали ситуації з такими персонажами, як циган, лях (він же поляк), москаль (він же росіянин), запорізький козак, поп, старий і стара. Були й інші, але ці типажі — основні.  Ляльки пересуваються руками через прорізи в сцені. Деякі декорації були прикріплені до неї, деякі були знімними. Так, у виставі з народженням Ісуса Христа центральною прикрасою верхнього ярусу були ясла. Позаду стояли фігурки Діви Марії та Йосипа. Зазвичай уявлення розігрував сам господар вертепу, зрідка — найнятий робітник або член родини. Супроводжували такі уявлення хористи — хлопчики, які співали різдвяні пісні. Особливо знамениті й популярні власники народного театру могли себе дозволити також наймання одного або навіть декількох музикантів.  Цікаво, що ці театри були не тільки стаціонарними (тому «трупа» була маленькою). Часто вертеп пересувався від будинку до будинку, влаштовуючи вистави для однієї або декількох сімей. Діяльність народного лялькового театру нерідко описувала преса. Так, відома стаття 1882 року в журналі «Киевская старина». Журналіст Григорій Галаган описував історію Запорізького Козака — веселого, жорстокого і безстрашного. Дія починається з приходу Козака в шинок, де бенкетував Поляк. Козак співає пісню про те, що в Україні настане щасливе життя, коли і «лях», і «жид» зникнуть з її просторів. Поляк збігає, а Запорожець у віршованій формі хвалиться, скількох татар, поляків і турків він споїв і вбив. Грошей у Козака немає, але він вимагає випивки у господаря шинку — єврея. Гарненько випивши, починається штовханина з євреєм, в якій останній гине. Сам козак підіймається на дзвіницю і веде звідти п'яні розмови. Через якийсь час за схожих обставин «на той світ» услід за євреєм відправляється чорт. Козак розуміє, що «перегнув палицю», і хоче покаятися святому отцю. Але поп виявляється уніатом (греко-католиком), що змушує православного Запорожця знову вплутатися в бійку, в якій говорить, що уніатів він не просто бив, а з живих шкіру здирав. Але священик примудряється втекти. Грає музика, після чого козак, який переміг всіх ворогів, покидає сцену. Проте, розуміючи, що догодив він не всім глядачам, звертає свої останні слова до присутніх. У них він говорить, про те, що з пісні слів не викинеш, і що було, те було. Він просить не поминати його злим словом, бо на цьому його діяння закінчуються — він йде у свій курінь «доживати віку».

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Фізичний факультет