XIX століття

Перші театральні трупи народилися на Наддніпрянщині у XVIII ст. Пізніше в Києві (1806), Одесі (1809), Полтаві (1810), з'являються перші театральні будівлі. Становлення класичної української драматургії пов'язане з іменами І. Котляревського, який очолив театр у Полтаві і Квітки-Основ'яненка — основоположника художньої прози в новій українській літературі. Бурклеск і експресивність, поряд з мальовничістю і гумором, що характерні для їх творів, надовго визначили обличчя академічного театру в Україні. У другій половині XIX ст. в Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру — драматурги і режисери М. Старицький, М. Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Заслуга швидкого розвитку театру належить також видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен з них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Дороговказною зіркою українського театру того часу була Марія Заньковецька. 

Золотий вік українського театру

Театр корифеїв — одна з найяскравіших сторінок українського театру. Фактично це перший професійний театр в Україні. Офіційно прийнято вважати, що театр засновано в 1882 році в Єлисаветграді (нині Кіровоград). У 1881 році український театр під керуванням Марко Кропивницького відокремився від російського і польського, а через рік був заснований «Театр корифеїв». Цікаво, що всі три театри не розділялися між собою, і актори зобов'язані були грати вистави на трьох мовах. У царській Росії діяв указ, згідно з яким вистави українською або польською мовами повинні були йти тільки після виступу акторів російською мовою. Але так як театр існував і до поділу, його історію часто ділять на два періоди: до 1881 року і після нього.  Слово «корифей» — грецького походження, що означає «керівник хору» або «заспівувач». Іншими словами, так елліни звали художнього керівника драми.

М. Кропивницький був особистістю неабиякою. Його феноменальний творчий талант дав Україні драматурга, режисера, актора, композитора, музиканта, художника, педагога і відмінного керівника. І читець, і жнець, і на дуді грець, художній керівник підібрав блискучу трупу тих років. Серед акторів театру були вихідці з сім'ї Тобілевичів: Іван Карпенко-Карий (актор і драматург), Панас Саксаганський (актор), Микола Садовський (актор) і Марія Садовська-Барілотті (актриса і співачка). Цікаво, що перший український театр довгий час залишався й кращим — Кропивницький зумів підібрати людей так, що їх особистий творчий потенціал не затьмарював інших акторів, але доповнював їх. Росія знала кожного по імені і не могла уявити собі виступ без одного з театральних талантів. Завдяки Театру корифеїв друга половина XIX століття увійшла в українську історію як золотий вік українського театру.  Багатьох з своїх акторів М. Кропивницький вчив особисто. Серед них згадані раніше П. Саксаганський і М. Садовський, а також Ганна Затиркевич і Марія Заньковецька. Корифей-засновник вчив їх не просто акторській грі, він навчав їх впливу на глядача, вчив, як змусити глядача співпереживати героям постановки, в яких артисти перетворювалися в самому широкому сенсі цього слова. Внутрішній світ героїв театру, як говорили сучасники, витісняє особистості самих акторів.  Театр корифеїв не носив суворої спрямованості — в репертуарі були і трагедія, і комедія. Однак національні сцени завжди показували головне: хоч народ і залишався жебрачим і пригнобленим, він, тим не менш, залишився нескореним і живим. Російський уряд безліч разів забороняв вистави, а найбільш серйозні твори цензори взагалі намагалися не пропускати на сцену. Комічні ж постановки пропускалися легко.  На момент заснування театру його репертуар був невеликим — постановки за творами Івана Котляревського, Тараса Шевченка та Григорія Квітки-Основ'яненка «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник», «Назар Стодоля», «Шельменко-денщик» і «Сватання на Гончарівці» . Надалі репертуар розширився за рахунок постановок драматургії Марко Кропивницького, Михайла Старицького та Івана Карпенка-Карого. Вони й режисерували свої власні роботи, і грали в них. Серед найвідоміших робіт театру — постановки «Запорожець за Дунаєм», «Катерина», «Галька», «Продана наречена» і відома «Енеїда» І. Котляревського. Своєрідним бунтом й незаперечною перемогою на сцені стала постановка «Ревізор» Миколи Гоголя українською мовою в 1907 році. Домогтися дозволу на постановку і перевести комедію зміг Садовський, він же грав роль Городничого. Театр показував не просто акторську гру, він радував публіку хоровим співом, виступами танцювальних ансамблів, сценами музичного та вокального характеру. Це був самий свіжий, не схожий ні на що погляд на театр, який задав тон його розвитку наступним поколінням.  Цікаво, що в 1885 році театр розділився на дві паралельні групи — щоб реалізувати свій творчий потенціал повною мірою, драматурги змушені були піти на такий крок. Частина колективу залишилася з засновником руху, частина пішла зі Старицьким. Перерви в театральній діяльності практично не було — два театри стали давати концерти по містах Росії, маючи феноменальний успіх у публіки. Самі актори не очікували, що їх театри будуть мати такий вплив на громадян і користуватимуться таким авторитетом. Навіть у Москві українські театрали були відразу ж прийняті суспільством. Цікаво, що російський художник українського походження Ілля Рєпін намалював для Кропивницького картину, яку сам же і вручив йому. У ній засновник Театру корифеїв зображений у козацькому обмундируванні, який керує рухом човна посеред бурхливого моря — зрозуміла кожному його сучаснику алегорія боротьби театру за самоідентифікацію.  Незважаючи на всю реакційність преси, вона не змогла довго замовчувати таке явище, як Театр корифеїв. Величезною популярністю театр користувався не тільки в Москві, але і в Санкт-Петербурзі. Він не просто конкурував з імператорським театром — він перевершував його у всьому. Російський драматург Олександр Островський, який називав російський театр «театром порожній забави» писав: «Глядач лавиною сунув в український театр, де показувалося мужицьке життя».  У 1907 році театр під керуванням Миколи Садовського отримав власну сцену в Києві — одна з тих вольностей, якими Росія не часто балувала «малі народи». «Домом» для театру став орендований Троїцький народний дім (нині Театр оперети), де раніше виступала драматична трупа «Товариства грамотності». Саме за Садовського театр став по-справжньому народним. Вже не актори шукали глядача, а глядач — театр. У Київ почали з'їжджатися громадяни з усіх куточків імперії, а на представлення міг потрапити кожен, так як, будучи ідейним театралом, Садовський знизив ціну на квитки до самого мінімуму — значно нижче, ніж у інших театрах «матері міст руських». Квитки могли коштувати 10 копійок, при тому, що в 1907 році найдешевшим київським театром вважався Російський театр (нині — Театр імені Івана Франка) з вартістю квитків від 32 копійок.  Будівля театру була воістину маленькою — всього 600 місць, що вдвічі менше, ніж у київській Опері, і в півтора рази менше, ніж у Соловцовському театрі. Але завдяки постійному місцю роботи, у театру тепер був свій зіграний постійний оркестр під управлінням композитора Олександра Кошиця. Хоч театр часто ставив історичні вистави, колектив дозволяв собі жонглювання історичними фактами і вільний обіг з тимчасовими проміжками. Незважаючи на нестикування дійсності і дійства, на публіку це не впливало. А якщо і впливало як-небудь, то точно не в негативному ключі.  Нажаль, блищав театр не довго — всього сім років, до початку Першої світової війни. У ці фатальні дні влади Російської імперії заборонили всі українські театри, друковані видання та пункти торгівлі.