Тема 6. Законодавство церкви

Навчальна мета: розгляд Вселенських та Помісних Соборів, як органів Церковної законодавчої влади.

Час: 80 хвилин.

Метод: лекція.

Місце: навчальна аудиторія.

Навчальні питання : 1. 10хв.

2. 10хв.

3. 10хв.

4. 10хв.

5. 15хв.

6. 15хв.

Заключна частина 10 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: збірники документів та матеріалів.

Джерела та література: згідно списку рекомендованої літератури.

План

1. Вселенські собори.

2. Поняття, цілі проведення та значення Соборів в Канонічному праві.

3. Завдання Трулянського собору у творенні церковного законодавства.

4. Апостольські правила як джерело Церковного права.

5. Звичай як вид канонічного права.

6. Звичаєве право.

Церква з перших століть влаштувала своє життя ще й власним законодавством на підставах, покладених І. Христом і Його апостолами, по дарованим їй від Ісуса Христа повноважень. Органом її законодавчої влади є Собори – вселенські та помісні. Ці Собори – орган вселенського єпископата, носія вищої церковної влади. Вселенські Собори, за вченням Церкви, непогрішні. Їхня непогрішність випливає з догмата про непогрішність Церкви.Міланським едиктом розпочинається нова епоха в історії Християнства – епоха симфонічних гармонійних відношень між Церквою та державою, епоха Вселенських Соборів, на яких, по благодаті Святого Духа, Отцями були сформульовані непогрішні визначення догматів і видані канони. Цими канонами Церква керується у своєму житті і понині.

Архимандрит Юстин (Попович) писав: “Святі канони – це святі догмати віри, що застосовуються в діяльному житті християнина, вони спонукують членів Церкви до втілення в повсякденному житті святих догматів – сонцебачних небесних істин, які присутні в земному світі завдяки Боголюдському тілу Церкви Христової”.

Крім надзвичайних Вселенських Соборів, у період історії, що рзглядається, регулярно скликалися помісні Собори. Дисциплінарні постанови 10 помісних Соборів були сприйняті Вселенською Церквою й одержали силу канонів. Загальцерковне визнання отримали і правила Св. Отців.

У першому тисячоріччі, коли ще була повна єдність Церкви Христової, відбулося сім Вселенських Соборів. Май­же всі вони відбулися на Сході між роками 325—787 та встановили ряд канонів. Їхній порядок такий:

1. Нікейський І Собор (325 p.). Був скликаний за імператора Костянтина Великого проти лжевчення Олександрійського священика Арія, що відкидав Божество ІІ-ї особи Пресвятої Трійці, а вчив, що Ісус є тільки вище творіння. У Соборі брало участь 318 єпископів, серед яких був св. Миколай.

Постанови: святкувати Пасху у перший недільний день після першого весняного повного місяця, одружене священство, а головне прийняти 7 членів Символу Віри. Першим називається цей Нікейський Собор серед Вселенських. Хоча і раніше були різні Собори помісні, але оскільки він є першим із Вселенських, то і поставлений раніше інших, що були раніше його.

2. Царгородський І Собор (381 p.). Був скликаний за імператора Теодосія Великого проти колишнього Аріанського Єпископа Македонія, що відкидав Божество Св. Духа, а називав Його сотвореною силою, що служить Богові на подобу ангелів. У Соборі брало участь 150 єпископів.

Відкинули єресь, додали ще 5 членів до Символу Віри (про Св. Духа, Церкву, таїнства, воскресіння з мертвих та вічне життя). Отже остаточно уклали Нікейсько-Царгородський Символ Віри.

3. Ефезький Собор (431 p.). Був скликаний проти єресі Константинопільського єпископа Несторія, який говорив що Пречиста Діва Марія породила людину з якою Бог поєднався морально та перебував у ній наче у храмі, тим самим назвав Марію Христородицею. У Соборі брало участь 200 єпископів.

Засудили єресь Несторія та постановили визнавати в Ісусі з’єднання двох природ (Божої та людської) з моменту втілення та визнавати Христа досконалим Богом та досконалою Людиною, а Діву Марію – Богородицею.

А також Собор заборонив вносити будь які зміни чи доповнення до Символу Віри.

4. Халкедонський Собор (451 p.). Проти ересі монофізитів. Лжевчення архімандрита одного Константинопільського монастиря Євтихія, що заперечував людську природу Ісуса Христа та говорив що людське єство Ісуса було повністю поглинуте Божественним і тому тільки воно існує. У Соборі брало участь 650 єпископів.

Собор постановив, що Ісус за Божеством вічно народжується від Отця, а за людським єством Він народився від Марії та став в усьому подібний до нас крім гріха. Боже та людське з’єдналися в Ньому не злито і незмінно, нероздільно і нерозлучно.

5. Царгородський II Собор (553 p.). Собор скликали з приводу суперечок між послідовниками Несторія та Євтихія. Предметом суперечки стали твори ІІІ-х учителів Сирійської Церкви. Твори були засуджені як заразом повторно осудили ересі Несторія та Євтихія. У Соборі брало участь 165 єпископів.

6. Трулянський Собор (691 р ) у Царгороді за імператора Юстині­яна. Цей Собор було скликано після VI Вселенського Со­бору, Царгородського ІІІ, що відбувся 680 року. Проти лжевчення єретиків монотелітів, які хоча і визнавали у Христі дві природи, проте тільки одну волю – Божественну. У Соборі брало участь 170 єпископів.

Було постановлено що у Христі є два єства – Боже та людське, а тому є дві волі, але так, що людська воля не противна а покірна волі Божественній.

Головним завданням Трулянського Собору було онов­лення східно-візантійської церковної дисципліни та устрою церковного благочестя. Називають цей Собор П'ято-шостим Вселенським Собором. Попередні Собори майже виключно були догматичними і розглядали справи віри, а цей додав до них численні канонічні церковні правила. Його рішень не ви­знав тогочасний папа Сергій, бо декотрі з його канонів розбі­галися із звичаями і поглядами Римської Церкви, як наприк­лад заборона посту в суботу, заборона розлучатись з жінками ради свяіценнослужіння, підтвердження юридичної рівно­правності першості царгородського патріярха з римським. Від тоді аж до нині Римська Церква не визнає Трулянського Собору як вселенського, бо на цьому соборі не були присутні офіційні представники Папи Римського, яких не запросили.

7. Нікейський П Собор (787 p.). Скликано за імператора Констянтина Порфірородного та його матері Ірини. Проти іконоборчої єресі що виникла за 60 років до Собору за грецького Імператора Лева Ісаврина, який бажаючи навернути магометан у християнство, вважав за необхідне знищити вшанування ікон.

Собор засудив єресь та постановив ставити у святих храмах, разом із зображенням Хреста, святі ікони, шанувати їх та поклонятися їм, підносячи розум та серце до Бога, Божої Матері та святих, що на них зображені. Також на цьому Соборі встановили свято Православ’я, що його належить вшановувати в Першу неділю Великого Посту.

Вселенські Собори затвердили і дали, як правила, дл всієї Церкви постанови деяких помісних Церков, існуючих період Вселенських Соборів, за винятком небагатьох прав які Вселенські Собори відкинули. Постанови цих соборів праві мають таке саме значення, що й постанови Вселенський Соборів. Такими правилами помісних Церков, ухваленим їхніми соборами були: 25 правил Анкирського Собору (315 p.), 15 правил І Неокесарійського (315 р), 21 правило Гангрського (340 p.), 25 правил І Антіохійського (341 p.), 60 правил Лаодикейського (361 p.), 20 правил II Сардийського (347 р ) та 147 правил Картагенського Собору (421 p.).

Всі ці вищезгадані правила були прийняті Вселенською Церквою на Трулянському Соборі, набуваючи загальної та зобов'язуючої сили, як і 85 Правил Апостолів, правил деяких визначних Отців Церкви, вибраних з їхніх писань, пастирських листів, повчань, постанов. Ці правила Отців Східної Церкви Римська Церква не визнала зобов'язуючими для себе.

Серед пам'яток законодавства Вселенської Церкви ві­домі також і правила-канони апостолів. Хоч їх так називають, однак вони не були укладені самими апостолами. Це просте­жується в самому змісті правил. В них говориться про такі церковні обов'язки і лад, які цілком певно іце не існували за життя апостолів, наприклад, про піддияконів, читців, співців, про скликання єпископського синоду двічі на рік, про єпис­копські області тощо.

Деякі правила не були відомі в Церквах у II й III ст., як 46-е правило, що розв'язує суперечку про єретичне хрещен­ня, яке виникло щойно у III ст., або суперечку про Пасху між малоазійськими та західними Церквами, яка виникла також пізніше.

Тому Трулянський Собор, зваживши велике значення і користь цих правил у Церкві, вирішив назвати їх не лише Переданням, але іменем Апостолів. Збір апостольських правил не був зроблений в одному часі ані однією особою, а посту­пово. З нього приймали деякі правила наступні собори. По­чаток окремих правил зовсім певно сягає апостольських часів, інші доповнюються рішеннями помісних соборів, і тому в них часто зустрічаємо повторення. Ці правила відбивають правне життя Церкви у IV ст.

Початкові збірники правил апостолів нараховують неоднакове їх число. Один збірник подає 50, другий 85 пра­вил. На кінці V ст. римський вчений Діонісій Малий робив тлумачення цих правил з грецького тексту на латинський з манускрипту, який містив лише 50 правил і в тому числі їх прийняла Римська Церква. Східна ж Церква, як вказує Тру­лянський Собор, прийняла манускрипт, що містив 85 правил. У 85-му правилі Східні Церкви приписують збірку цих канонів св. Климентові папі, учню апостолів. Хто властиво уклав цю збірку церковних канонів залишається невідомим. Певно, однак, що не папа Климент, і що цей твір уклало кілька авторів упродовж часу. Правила ці з'явилися між III та IV ст. У Східній Церкві це був практичний довідник церковних законів у душпастирському житті, тому і мав значення чинного і зобов'язуючого церковного закону.

Апостольські Правила мають важливе значення в і сторії джерел церковного права, даючи вірний образ її життя і законів впродовж перших трьох століть. У нашій Кормчій Книзі (І Книга, гл. 2-4) вибрано з апостольських постанов 36 правил, під іменем правил апостола ІІавла, а всі решта приписані іншим апостолам. Для поодиноких Церков sui iuris зобов'язуючу силу церковних законів мають: постанови про­вінційних синодів Церкви, які мають право укладати партику­лярне право своєї Церкви, правила цивільної влади, які нор­мують переважно зовнішнє, організаційне і майнове життя місцевих Церков.

Закони, що їх видає найвища законодавча влада Цер­кви називаються канонами (пряма лінійка, правило). Їх видає у формі кодексу Вселенський Архієрей за постановами Все­ленського Собору. Затвердивши повний їх складу, Церква визнала їх незмінним своїм статутом і забезпечила їх недоторканність своїм законом.

Шостий Вселенський Собор (Трульський) у своєму 2-му правилі каже: "прекрасним і крайнього старання достойним визнав цей св. Собор, щоб відтепер тверді і непорушні перебували нам передані ім'ям св. Апостолів 85 правил," - і потім він перераховує правила Вселенських Соборів, деяких помісних Соборів і св. Отців. Далі, він говорить: "нікому так не буде дозволено вищеозначені правила зміняти чи скасовувати (в буквальному перекладі – підробляти і відкидати), або окрім запропонованих правил приймати інші, з підробленими надписами" та ін. Те ж саме, тільки в загальних виразах, повторив і 7-й Вселенський Собор (в 1 правилі): "божественні правила з насолодою прийнятний і всеціло та непохитно утримуємо постанову цих правил, викладених від св. Апостолів, і від шести Вселенських Соборів і від св. Отців наших».

Але такі постанови відносяться до приватних членів Церкви і до окремих її властей, обмежуючи їх свавілля по відношенню до канонів, забороняючи підробку, фальсифікацію або перекручення встановлених Церквою правил, бо в покарання за це визначають ті ж покути, які покладаються за злочини, позначені в спотворенні правил. Що ж стосується самої Церкви, то їй безсумнівно завжди належить право змінювати і скасовувати законним порядком у своїх правилах те, що вона вважатиме за таке, що вимагає змін. Це право нерозривно пов'язане з істотою законодавчої влади, властивою Церкві. У змісті канонів необхідно відрізняти основні правила церковного устрою і дух управління від тих правил, які, очевидно, відносяться до його зовнішнім історичним формам, до тимчасових та місцевих умов церковного життя, - відрізняти загальні правила від приватних, від застосування перших до тимчасові потреби Церкви, що були викликані відомими їй обставинами. Залишаючи в них недоторканними основні церковно-правові норми і приймаючи їх за керуючий початок, Церква видозмінювала або зовсім скасовувала в канонах те, що мало приватний, тимчасовий характер і не відповідало в даний час її потребі, було непридатне до її обставин. Тому значна частина канонів або зовсім втратила свою силу в чинному церковному праві, або змінилася.

Такі, напр., Канони про скликання щорічних обласних Соборів, про обласну системі церковного управління, про порядок призначення єпископів (Ант. 19), про суд над єпископами, пресвітерами та дияконами (Карфаг. 12, 29), про вік призначаються у пресвітери і диякони (Неокес. II; Каро. 22), та ін.

ЦЕРКОВНІ ЗВИЧАЇ

Писаними законами не охоплюється чинне в Церкві право. Є ще й такий вид церковного права, як звичай. Звичай діє і поза церковною сферою. Юристи визначають звичай як регламентований спосіб дій, обов'язковість якого обгрунтована не на прямому розпорядженні закону, а на загальному переконанні в тому, що він традиційний, правочинний, необхідний.

Право народів додержавної епохи стверджується на звичаї. У цьому значенні говорять про звичаєве право слов'ян чи саліченських франків. Звичаєве право зберігається і там, де вже діє писане державне законодавство, хоча сфера його застосування звужується. Звичаєве право є одним з головних джерел для правотворчості державної влади.

Як і в сфері державного права, у сфері церковного права значення звичаю зменшилося в міру розвитку позитивного законодавства; причому відбувалося не тільки звуження сфери його застосування, але і зниження його авторитетності в ієрархії правових норм. У Древній Церкві звичай ототожнювався із Св. Переданням (або безпосередньо з Апостольським і Священним, або з переданням місцевої Церкви).

Тертулліан, відомий не тільки як богослов, але і як юрист, чиї думки ввійшли до “Дигести”, писав: “Якщо що-небудь не визначене письмово, а тим часом повсюди зберігається, отже, воно затверджено звичаєм, що спирається на Передання. Якщо ж хто-небудь скаже, що і для передання потрібно письмове свідчення, тоді і ми можемо вказати багато постанов, що зберігаються без усякого письма, лише важливістю самого передання і силою звичаю”.

"Церковне передання, затверджене звичаєм і збережене вірою, – відзначає єпископ Никодим, – нарівні з визначеними приписами, становило в первісній Церкві закон, було основою для церковного права і мало значення законодавчих постанов, як за своїм джерелом, так і за загальною повагою, якою воно користувалося. У цьому переконують нас самі тексти канонів, укладачі яких – як на найвищий авторитет – посилаються на древні звичаї”. “Нехай зберігаються древні звичаї, прийняті в Єгипті, і в Лівії, і в Пентаполі…” (6 прав. I Всел.) “Тому що затвердився звичай, і древнє передання, щоб шанувати єпископа, який перебуває в Елії: тоді нехай має він послідування честі, зі збереженням достоїнства, присвоєного митрополії” (7 прав. I Всел.), “Про тих, що знаходяться при смерті, нехай виконується і нині древній закон і правило, щоб помираючий не позбавлявся останнього й найважливішого напуття” (13 прав. I Всел.).

Позитивна церковна правотворчість витиснула звичай із загальцерковного права. У наш час головним чином доводиться мати справу з місцевими звичаями, що діють або в одній автокефальній Церкві, або в межах однієї єпархії, або навіть тільки в одному монастирі чи парафії. Але і дотепер не на писаному законі, а на звичаї тримається така фундаментальна у праві майже всіх православних Церков норма, як чернецтво єпископів.

Каноністи чітко визначають умови, необхідні для того, щоб звичай мав законну, обов'язкову силу. Для цього необхідно його дотримання в церковній області, що має законодавчу автономію; у помісній Церкві, у єпархії чи хоча б у монастирі, братстві з їхнім статуарним правом. Звичаї ж парафії чи семінарії не можуть мати обов'язкової сили.

Для визнання законності звичаю необхідні його розумність і певна давність. “Звичай без істини, – вчив Св. Кипріян Карфагенський, – є застаріла омана”.

Що стосується давності звичаю, то в 17-му правилі Двократного Собору сказано: “Такого, який рідко буває, не поставляючи в закон Церкви, визначаємо”. Католицькі каноністи називають точний термін давності тієї чи іншої традиції, необхідний для визнання її звичаєм, який має правову силу, – 40 років. Якщо ж звичай не узгоджується із законом, то для визнання його важливості необхідно, щоб він існував з незапам'ятних часів чи хоча б не менше 100 років. Звичай, заборонений законом, відповідно до католицького права, взагалі не має юридичної сили.

У церковному праві таких чітких вказівок на давність звичаю немає, але в 17-му правилі IV Вселенського Собору і 25-му правилі Трульського Собору встановлюється 30-річна давність існування кордонів між єпархіями для визнання їхньої законності. За аналогією з цим правилом можна приблизно говорити про необхідність 30-річної давності для визнання законної сили звичаю.

При рішенні питання про важливість того чи іншого звичаю вирішальне значення має його відповідність писаному церковному закону. Звичай, що не суперечить закону, безумовно правочинний. Наприклад, звичай поставляти в парафіяльні священики переважно одружених людей узгоджується з канонічною забороною шлюбу після хіротонії. Звичай має силу і тоді, коли він стосується справ, не вирішених позитивним законодавством. У римських “Дигестах” сказано, що даний звичай має силу закону в таких справах, щодо яких немає письмового закону. Це положення повторене у візантійських “Базиліках” і у Вальсамона в його тлумаченнях на “Номоканон”.

Що ж стосується звичаю, який суперечить закону, то він може бути визнаним тільки в тому випадку, коли через обставини, що склалися, не застосовується сам закон. Так, всупереч 11-му правилу Сардикійського Собору і 80-му правилу Трульського Собору, миряни, що не брали участь у богослужінні три тижні підряд, не піддаються покаранню. Підставою для незастосування цих правил є принцип ікономії.

Ще один приклад. У древніх церковних законах згадується лише один хресний батько чи мати – однієї статі з охрещуваним. Але склався звичай, щоб у хрещенні брали участь хресний батько і хресна мати. Цей звичай ставить хресного батька і хресну матір у стосунки духовного споріднення, що є перешкодою до шлюбу між цими особами. Така перешкода не передбачена канонами, проте церковною свідомістю вона приймається за правову норму, як звичну річ.

Особливим видом звичаю є судова практика. У випадку прогалини в законодавстві суд може керуватися прецедентами, тобто вироками, винесеними за аналогічними справами, що розглядалися раніше.

Засадно, ніякий звичай не може мати місця в церковно­му праві, якщо він суперечить правдам віри, основним прин­ципам церковного ієрархічного управління, не є оснований на справедливості. В противному випадку такий звичай буде лише старим чи застарілим і помилковим. За поширеністю своєї дії, звичаї буваюггь загальними, якщо вони поширені в цілій Церкві різних країв, чи даного краю, або частковимиІ якщо вони поширені лише в якійсь одній частині Церкви чи краю. Саме ця поширеність, як також і вік надає звичаю більшої чи меншої поваги й авторитету.

Правний звичай твориться суспільством самостійно, без прямого наказу влади, тому звичаєве право – це право неписане.