Тема 3. Загальний поділ права

Навчальна мета: розкрити поняття права та моралі та подати загальний поділ права.

Час: 80 хвилин.

Метод: лекція.

Місце: навчальна аудиторія.

Навчальні питання : 1. 5хв.

2. 10хв.

3. 10хв.

4. 10хв.

5. 10хв.

6. 5хв.

7. 10хв.

8. 10хв.

Заключна частина 10 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: збірники документів та матеріалів.

Джерела та література: згідно списку рекомендованої літератури.

План

1. Право природнє та позитивне.

2. Побутове право і мораль.

3. Поняття та співвідношення побутового права і моралі.

4. Природне право як право ідеальне і право моральне.

5. Поняття та особливості позитивного права.

6. Загальний поділ права. Походження права.

7. Основні поняття про Церкву і Церковне Право.

8. Вічні закони.

Право загально поділяють на:

1) Природне – встановлене самим Творцем Природи та людини, і як таке з неї випливає;

2) Позитивне – встановлене свобідною волею Бога або людини. Воно може бути Божим, коли походить безпо­середню від Бога, або людським, якщо походить від людей. Право людське ще поділяється на право цивільне, чи дер­жавне, та канонічне, або церковне, в залежності від того, хто виступає його автором: влада Цивільна чи церковна.

Природне право, тобто мається на увазі сукупність правил, які випливають з самої природи буття людини і відображають загальнолюдські уявлення про принципи, на яких мають базуватися взаємовідносини між людьми, а тому є вічними та незмінними, як сама природа.

Ідея правди, справедливості притаманна духовним уявленням людства на протязі всього його існування. Для багатьох народів ще на рівні міфологічних уявлень про право воно сприймалося, як втілення божественної або природної ідеї справедливості.

Є різні підходи до визначення природничого права, його походження. Так, представники метафізичної, або містичної течії у філософії права твердять, що всяка етика, як уявлення про добро і зло, про справедливе і несправедливе, має свою основу у вірі у світовий моральний порядок або у вірі у Найвищу Силу, у Творця. Тому ідея правди, справедливості є величиною постійною, незмінною, а отже, існують закони вічного добра, правди, справедливості. Ідеалістичний напрямок у філософії права, визнаючи об'єктивність буття ідей, підкреслює, що, незважаючи на постійні зміни, що відбуваються у світі матеріальних явищ, існують вічні непохитні закони природи, до яких належить й ідея справедливості. І, власне, прогрес людського суспільства обумовлений пізнанням і втіленням цих ідей справедливості. З цього, власне, постає вимога обов'язковості визнавати кожну людину самоціллю, а всіх людей рівноцінними один одному. І власне ідея природничого права є втіленням об'єктивної ідеї справедливості. Тобто, природниче право не є сукупністю норм формального права, а сукупністю моральних і, водночас, правових вимог. Основані на ідеї справедливості вимоги природного права не можуть не узгоджуватися з вимогами моралі, а це дає підставу визначати природниче право, як право моральне, і, у той же час, як право ідеальне, що стоїть над державою й поза нею, тоді як право позитивне твориться державою і не існує поза нею. Визнання існування природного права має не тільки теоретичне, але й практичне значення, бо коли є можливим наближення права до ідеї справедливості, то це може статися лише остільки, оскільки над позитивним правом стоїть вище право – моральне, або природне право, яке й служить для позитивного права одночасно основою, критерієм й ідеалом.

"Позитивне право – це сукупність раціональних, стабільних, відповідною владою санкціонованих норм людської поведінки у засягу соціальної справедливості".

Під позитивним правом розуміємо всю сукупність чинних правових норм певної держави, а також сукупність норм, які регулюють міждержавні відносини. Сам термін позитивне право означає, по-перше, що це норми (правила), встановлені або санкціоновані певним зовнішнім авторитетом і які виконуються під впливом певного зовнішнього впливу, а не з власної волі чи з моральної свідомості конкретної особи. По-друге, позитивізм права полягає у тому, що його норми реально діють і впливають на поведінку людей, тобто вони здійснюють певний позитивний вплив.

Говорячи про відмінність права від інших соціальних норм, можна сформулювати ознаки права, тобто ті істотні характеристики права, що дозволяють стверджувати про його появу і функціонування в суспільстві, про його відмінність від інших соціальних норм.

Це наступні ознаки:

Соціальність. Ця ознака характеризує первинний зміст права, що забезпечує загальносоціальну і класову функції: організацію виробництва, розподіл і перерозподіл виробленого чи продукту, що добувається, нормування індивідуальних витрат праці на суспільні нестатки, панування чи класів соціальних груп у суспільстві, розподіл і закріплення соціальних ролей у суспільстві, посад у державі, організацію і здійснення державної влади, регламентацію товарно-грошових відносин і відносин власності, забезпечення експлуатації і привілеїв, а також інші сфери, зв'язані з організаційно-трудовий і соціальний життям суспільства.

Нормативність. Право виступає як система норм (правил поведінки), характеризуемых логічною структурою, установленням масштабу, міри поводження, що визначають границі, рамки дозволеного, забороненого, запропонованого (позитивне зобов'язання). Ці властивості регулятивної системи (дозволу, заборони, позитивне зобов'язання) зародилися ще в суспільствах економіки, що привласнює, але на етапі становления права здобувають новий зміст, форми вираження, способи забезпечення.

Обов'язковість. Правові норми забезпечуються можливістю державного примуса, тобто наділяються не тільки ідеологічним механізмом (авторитет, справедливість, релігійна підтримка), але і можливістю несприятливих наслідків при їхньому порушенні, що мають характер майнових обмежень, фізичних, моральних страждань.

Формалізм. Правові норми, як правило, фіксуються в письмовому виді в спеціальній формі: закони і їхні збірники, прецеденти і т.д. Формалізм складає особливу цінність права, захищаючи право від довільної зміни, закріплюючи необхідну суспільству стійкість цього регулятора. Формалізм права визначається порядком створення законів, їхніх змін, скасування, що дійсно "працює" на стабілізацію суспільства, на точність застосування, виконання, дотримання і використання правил поведінки.

Процедурність. Право як система норм містить у собі чіткі процедури створення, застосування, захисту. Процедурні правила, процесуальний порядок - характерна ознака права, що визначає його зв'язок з державним апаратом, насамперед зі спеціалізованими органами: судом, поліцією і т.п.

Неперсоніфікованість. Ця ознака підкреслює та якість права, що його норми не мають, як правило, конкретно визначеного, індивідуального, персоніфікованого адресата, а спрямовані невизначеному, абстрактному колу осіб. Якщо яка-небудь конкретна особа виявляється в умовах, передбачених структурою відповідної норми, він і виявляється адресатом норми. З цією ознакою зв'язана і неодноразовість дії норми права, її довжина в часі.

Об'єктивність. Ця ознака характеризує закономірний характер появи права на етапі переходу суспільства до виробляючого економіці, природний результат внутрішнього розвитку регулятивної системи. Право, таким чином, не дарується якою-небудь зовнішньою силою суспільству, не з'являється по велінню яких-небудь культурних героїв. Воно, також як і держава, одне з умов існування політично організованого суспільства на етапі виробляючої економіки, і також, як держава, має велику соціальну цінність.

Якщо говорити про спільність природного і морального права, то необхідно зазначити, що юридичний закон завжди є моральним, але закон моральний не мусить бути юридичним.

ПОБУТОВЕ ПРАВО І МОРАЛЬ

Побутове право охоплює правні звичаї, які є діючими нормами позитивного права та ним охороняються, як і закони, що в організований спосіб є належними органами влади. Правні або юридичні звичаї цілком входять в поняття права, як неписане право.

Щодо моралі або етики, то під цим поняттям розу­міємо норми поведінки, що також постали як право із суспіль­ства. Тому і норма моральна, як і норма правна є соціальною нормою, тобто нормою, необхідною в суспільстві, та зумов­леною співжиттям людей у суспільному зв'язку.

Таким чином право і мораль об'єднуються в одному ро­довому понятті соціальної норми. В застосуванні до конкрет­ної людини метою моралі є не лише регулювання зовнішних відносин й ініціатив людини, але й дбання про виховання у неї такого внутрішнього настрою, який наказував би людині відрухово та з доброї волі погоджувати свої вчинки й почуття з інтересами цілого суспільства чи із соціальним ідеалом. Первісним завданням моралі є виховання внутрішньої приро­ди людини, людського сумління, яке й має служити психіч­ним побудником, або мотиваційним елементом поведінки та окремих учинків індивіда, щодо інших індивідів чи колективу індивідів.

Сукупність моральних норм, що постають з умов існу­вання та поступу суспільства, які звернені до доброї волі людини як накази суспільного сумління, творять поняття суспільної етики.

Існує, отже, безпосередній зв'язок між правом та ети­кою на ґрунті спільних соціальних коренів та рівнобіжного служіння людству. Але Дуже часто і в багатьох випадках нор­ми права не мають нічого спільного з мораллю. Між ними часто спостерігаються розбіжності, а навіть й гостра супе­речність, як закони про розлучення, про аборти, про гомо­сексуальні подружжя й їм подібні.

Бачимо також, що право і етика взаємно себе не виключають, вони мають те саме походження, ту саму мету і дуже часто ставлять ті самі вимоги до членів суспільства. Право і мораль спрямовані до здійснення тієї ж самої мети і сприяти поступові суспільства і добру індивіда, хоча до здійснення цього прямують відмінними шляхами. З цього власне постає розбіжність між правом і мораллю. Мораль діє І шляхом накладання однобічного обов'язку, якому не відпові­дає у другій особі. Право домагається виконання цього обов'язку: в той час коли право не тільки накладає обов'язок, але одночасно ставить і вимоги, правним нормам надається не лише наказовий, але й атрибутивний характер.

Виконувати накази моралі нас примушує свідомість свого обов'язку, або пресія публічної опінії, але, в загальному, моральний обов'язок виконуємо з доброї волі.

До виконання правних норм, нас примушують крім сві­домості приписаного правом обов'язку, також і санкції, тобто зовнішні засоби, незалежні від нашої волі, як примус через судові органи, або й загроза, до яких покривджена або управ- нена особа може звернутися.

Друга відмінність права від моралі полягає в тому, що право є правилом зовнішнім, воно регулює виключно зовнішню активність людини не втручаючись у внутрішню, тобто настрій, почуття тощо. Навпаки мораль - це сукупність правил внутрішних, які лише в реальному плані регулюють зов­нішню поведінку внаслідок психічних відчувань. В загальному, закон права судить вчинки, а мораль бере до розгляду вчинки, й внутрішні настрої, навіть якщо з тими настроями не пов'язано жодного вчинку.

Третя важлива відмінність права від моралі і моральних норм полягає в тому, що право має свою точну визначеність та певний, часто навіть суворий формалізм правних обов'язків, чого немає в морально-етичних законах. Право накладає обов'язок на одного з індивідів у відношенні до іншого. Цього немає в етиці, де обов'язок лишається зовнішньо добровіль­ним. У праві, обов'язок є конечним до виконання. Тому треба, щоб правний обов'язок було сформульовано якнайточніше. Натомість, не надаються до правного оформлення моральні норми такі, як любов до ближнього, самопожертва, милосердя і т. ін.

Представники метафізичної та містичної течій у фі­лософії стверджують, що всяка етика, як уява про добро і зло, про справедливе і несправедливе, побудована на вірі в світо­вий моральний порядок, або у вірі в Найвищу Істоту, в Твор­ця Природи, тобто Бога. Моральні норми цього вчення явля­ються як накази згори, переказані у Божих Заповідях, у Св. Письмі та Св. Переданні.

Тому моральні норми, на погляд цієї течії, являються як щось постійне, незмінне. Слідом за тим існують закони вічно­го добра, вічної правди, виявлені в тих нормах. Проти цього твердження виступають представники позитивістичної філософії та еволюціонізму, спираючись на теорію розвитку моралі; констатують різноманітність, мінли­вість та часто цілковиту суперечність етичних норм різних народів в різні часи. Позитивісти стверджують, що мораль є виключно витвором звичайної еволюції, продуктом послі­довного і невпинного розвитку людського роду. Звідси вони роблять висновок, що в царині моралі взагалі не існують вільні й незмінні закони правди і добра, а лише моральні уяви і поняття, що невпинно міняються відбиваючи в собі той чи інший рівень культури певного суспільства.

Третя течія, відносно природного права як основи пра­ва морального, це науково-філософський ідеалізм, який роз­винувся наприкінці ХIХ – поч.. XX ст. Представники цієї течії намагаються примирити розбіжності провідних думок двох попередньо згаданих філософських концепцій. Звідси виникає філософія права ідеалістичного напрямку. Цей напрямок визнає об'єктивне буття ідей, а в процесі існування світу вбачає здійснення цих ідей як вічних Божих законів. Цілий світ перебуває в процесі безперервного розвитку і змін. Все рухається, все міняється. Але все це не виключає непо­хитних законів Творця Всесвіту і таких вічних законів, які визначають його розвиток, скеровують течію явищ, але самі знаходяться поза рухом, поза розвитком і не підлягають змі­нам. До вічних законів – ідей, за якими апріорно визнається об'єктивне буття, належать, як вчать ідеалісти, ідеї вічного добра, правди, істини та справедливості.

Ці ідеї становлять необхідну передумову та основу моралі. Раз винайдені та чітко сформульовані моральні норми від первісної вимоги «Не вбивай» до найвищої вимоги «Люби ближнього свого, як себе самого» лишаються незмінними на завжди, як завершення морально-етичної вимоги для людини.

Про вічні закони, вписані в серця людей божественним актом Творця, говорили вже Сократ, Платон, Арістотель. Про "ius naturale, як про право ідеальне, говорив Ціцерон і римські правники. Ідея природного права проходить в серед­ні віки і завершується створенням структури теорії природ­ного права. Однак ідеалісти нової доби відкидають думку про можливість та необхідність створення кодексу правних норм, яких було б виведено із розуму, та які могли б заступити позитивне право, тобто кодекс, що містив би в собі право обов'язкове для всіх народів і для всіх часів.

Що більше, ідеалісти вважають, що зміст природного права мусить мінятись в залежності від рівня культури та моральних поглядів суспільства. Природне право, в понятті ідеалістів, - це прообраз, або неосяжний зразок для пози­тивного права. У своїй істоті, природне право – це сукупність вимог, які ставить суспільство, або його окремі верстви до за­конодавців держави.

Деякі представники ідеалізму визначають природне право як внутрішній закон нашого розуму, додаючи, що це право тотожне правді, що воно є виміром законів логіки і не може відходити від правди. Природне право, однак, не може виявлятись у вигляді будь-яких загально зобов'язуючих всіх членів суспільства законодавчих норм.

Природне право не є сукупністю норм формального права, а лише сукупністю моральних та одночасно і правних вимог. Вимоги ці визначають можливий, в певну добу і в певному суспільстві, мінімум зовнішньої свободи для кожного члена суспільства, однак, свободи, обмеженої свободою ін­ших індивідів в такій мірі, в якій цього вимагає добро цілого суспільства. Вимоги природного права, основані на ідеї справедливості, не можуть не узгоджуватися з вимогами мо­ралі, а не дають нам ані підставу визнати це право, як право моральне, та рівночасно як право ідеальне, що стоїть над дер­жавою і поза нею, тоді як право позитивне є лише в державі.

Визнання існування природного права мав нелише теоретичне, але й практичне значення, бо лише завдяки ідеї справедливості, що її дає природне і моральне право, яке стоїть понад позитивним правом, для якого служить основою, критерієм та ідеологією. Природне право, як право ідеальне, має одну мету – запровадити у співвідносини людей засади правди і справедливості.

Це природне явище проявляється у всіх народів не­розривним зв'язком між етикою та вірою в Бога. Моральні за­кони є природні, а природу дав нам Творець. Отже і Творець воліє, щоб ми ці закони зберігали. Лише Творець може бути верховним суддею нашої моральної вартості, бо тільки Він знає все, що діється в нашій душі. Тільки Він може зобов'язу­вати у сумлінні, тільки Він може справедливо оцінити кожний наш учинок. Тому у всіх можливих колізіях, протиріччях з позитивним державним законом мусимо повторити з апостолом Петром: «більше треба слухати Бога, як людей» (Дії 5 29).

Позитивне право – це сукупність раціональних, стабільгшх, відповід­ною владою санкціонованих норм людської поведінки у засягу соціальної справедливості. Право, всупереч опінії деяких вчених, у своїй сутті містить наказ: заборону або дозвіл, або також і кару як санк­цію моральну чи фізичну у випадку переступу норми. Основ­на функція правної норми – це вгіливати на поведінку людей. Тому в ній містяться передусім наказ та санкція, які є конеч­ною вимогою і функцією всіх без винятку правних норм. На­каз же встановлює обов'язок, визначає обрв язкову поведінку людей. Але правні норми творять рівночасно наказ і повноваження, тобто наказ і надання, обов'язки і повноваження. Ха­рактер санкцій розрізняє юридичну норму від норми мораль­но-етичної. Суттєва різниця між нормою етичною й юридич­ною полягає в тому, що норма чисто моральна відноситься до індивіда як такого, а норма юридична роглядає людину і її діло як члена спільноти.

Юридичний закон є завжди законом етичним, але не завжди закон етичний є законом юридичним. Не всі норми, що регулюють людські відносини, є юридичними, а лише ті з них, які відносяться до людської справедливості, встановля­ючи те, що кожному належить. Таким чином природне право вдячності не є юридичним законом, так само як і закони, які відносяться до Бога. Акти, які охоплює право-закон, мусять бути зовнішні, бо de intemis non iudicat praetor. Правний порядок є єдиною характеристикою співжит­тя у спільноті. Правний же порядок – це дотримання правних норм, що є й чинністю права.

Щоб забезпечити чинність права, мусять існувати пев­ні сили, наявність яких давала б членам суспільства переко­нання, що правні норми із об'єктивних наказів перетво­рюються у відповідні конкретні дії, іншими словами, за правними нормами мають стояти якісь сили, які вимагали б від кожного члена суспільства здійснення правних обов'язків, та дотримання правних приписів. Саме тут, головно в цивіль­ному праві, входять санкції, примус, застосування сили у ви­падку нехтування нормою. Закон, в засаді, боронить справед­ливість не партикулярну, а справедливість соціально-легальну, яка дбає про спільне добро.

Тепер можемо вже сформулювати й дефініцію канонічного права Католицької Церкви. Канонічне Право Церкви – це систематична сукупність позитивних законів Бо­жих і церковних, якими Церква регулює спеціфічну соціальну активність своєї спільноти.