Тема 1. Поняття права

Навчальна мета: розкрити завдання, метод та систему науки Канонічного права.

Час: 80 хвилин.

Метод: лекція.

Місце: навчальна аудиторія.

Навчальні питання : 1. 10хв.

2. 10хв.

3. 10хв.

4. 10хв.

5. 15хв.

6. 15хв.

Заключна частина 10 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: збірники документів та матеріалів.

Джерела та література: згідно списку рекомендованої літератури.

План

1. Предмет та розвиток науки права взагалі.

2. Класифікація суспільних зв’язків.

3. Основні дефініції права.

4. Поняття права та поняття закону.

5. Завдання, метод та система науки Канонічного права.

6. Нерозривний зв'язок науки канонічного права з релігією – Християнством.

Людство завжди жило й живе у СПІЛЬНОТІ: в родині, роді, громаді, племені, державі. Людина за своєю природою – створіння громадське й суспільне, як казав стародавній грецький філософ Арістотель. Через життя в спільноті люди­на стала тим, чим вона сьогодні є. Через життя в спільноті люди­на набула ті прикмети і якості, які роблять її відмінною від тварин, як істоту розумну, та що тільки в суспільстві вона мо­же зберегти й проявити свою розумність. Спочатку постають примітивні суспільні зв'язки, які далі, з поступом людства, ускладнюються й розширюються.

З метою класифікації суспільні зв'язки можна поділити на дві категорії:

а) Природні, або органічні зв'язки, що виникли самі собою за волею Творця Природи, несвідомо людині, а в силу діяння соціальної доцільності. До таких природних зв'язків людини відносимо родину, первинну клітину спільноти, рід, плем'я, державу, націю, релігійність.

б) Організаційні зв'язки, створені свобідною волю людини для осягнення певних цілей. До таких причисляємо такі, як Церква, товариства, партії, корпорації тощо.

Звичайно там, де зібрано разом кілька осіб, хоч б і в найменшому суспільному зв'язку, виникає потреба урегулю­вати спільнотне життя, потреба встановити правила й норм спільного життя. Аналізуючи розвиток людства з певністю можна ствердити, що саме родина дала початок організації суспіль­ства, а тим самим правному ладові. Право виникло як потреба суспільного, соціального життя, регулюючи все більше і більше стосунки між індивідами, творячи відповідні норми.

Тому й кажемо, що право, в своїй істоті, є явищем соціальним, оскільки бере свої початки у соціальних зв'язках.

Численність життєвих соціальних відносин та числен­ність норм права, привела вчених правників та істориків пра­ва до необхідності методологічно класифікувати ці відно­сини за певними загальними прикметами або виділити групи відносин і пов'язаних з ними правних явищ та кожну групу цих явищ досліджувати окремо.

Типові групи відносин у сучасному суспільстві наче самі визначаються, а саме:

• відносини між приватними особами;

• відносини між приватними особами та державою;

• відносини між Церквою і державою;

• міждержавні відносини.

Цей схематичний поділ відносин зумовлює поділ пра­ва або норм, якими ці відносини впорядковуються, тобто пра­во цивільне, або приватне, право державне, право церковне і право міжнародне. Але й такого поділу не вистачало, бо з ростом культури відносини в суспільстві так ускладнилися і помножилися, що вивчання кожної з цих трьох основних норм права вимагає подальшого розчленування та спеціаліза­ції наукових досліджень та вивчення окремих галузей та ін­ститутів права.

Поступ державного життя, та перебрання державою на себе численних функцій приводить до необхідності унор­мування принаймні головних галузей державного управління й господарства як загального, так і місцевого управління, судів, фінансів. Тут входить право адміністративне, право судове, пра­во фінансове. Держава, запровадивши певний політичний і цивільний лад, доглядає надалі за тим, щоб усі особи, що перебувають на її території, зберігали і дотримували цей лад і закони, щоб визначені законом особисті права приватних осіб не порушувалися, та щоб не було замахів на державний лад.

Порушників права відповідні органи влади мають притягати до відповідальності та покарати. Держава встановлює окрему правні норми, якими визначається, що саме і які дії законом визнаються за переступ правних норм, за злочин, та яку кару має дістати переступник чи злочинець. Сукупність цих норм охоплюється карним правом, як також і правом процесуальним.

Міжнародні і культурні зносини спричинили в нинішньому світі величезний зріст і потребу численних правових норм так, що на сьогоднішній день існують окремі галузі міжнародного публічного й міжнародного приватного права.

До публічного державного права входить також окре­мим розділом право церковне, яке охоплює сукупність норм, що регулюють організацію союзів, в які об'єднуються члени незаборонених в державі віровизнань та взаємовідносини членів релігійного союзу.

На кінці бачимо, що право в своїй істоті є поняттям cyцільним, але поділяється на цілу низку галузей, відокремлених одна від одної самим змістом правних норм, зумовлених характером відносин, які нормуються кожною із поодиноких галузей права. Кожну галузь права треба досліджувати більш-менш окремо, з огляду на об'ємність законодавчого матеріалу і досліджень, присвячених питанням права. Годі й думати про те, щоб одна людина спроможна була опанувати науково й рівномірно всі галузі права. Тому цілком природно, що наукове дослідження зосереджується на вузьких, окремим групах правних явищ. Отже, чим більше розростається наукам права, тим конечнішим стає її звуження до спеціалізації по діі лянках. До спеціалізації змушує дослідників права колосальність правничого матеріалу, а з іншого боку до цього поштовхує їх і різнородність методів, цілей та поглядів, з яких- беруться автори до наукового вивчання правних явищ і норм.

Першим і найважливішим завданням науки права є виз­начення дефініції права, тобто дати точне поняття про те, чим взагалі є право. Трудність в цьому бачили вже стародавні римляни, коли відомий правник Javolenus підкреслив, що «omnis definitio in jure civili pericolosa est», тобто, що кожне визначення в цивільному праві – річ небезпечна, тому що ко­ротке визначення містить в Собі замало, щоб противник не міг його спростувати. Все таки якась дефініція - точне поняття права – в науці права є конечною. Чому і для чого потрібне поняття права?

Для науки права його дефініція є потрібна тому, що ця наука, як і кожна інша, для свого успішного розвитку мусить мати межі, компетентність чинності, означену загальною де­фініцією. Цілком певно, що такої дефініції не може дати жод­на партикулярнаморидична наука. Це завдання належить до філософії права, до студій поодиноких правничих систем, природних і позитивних, поодиноких народів, які збирають спільні елементи кожного правознавства, щоб дати загальне, логічне визначення права.

Мусимо прийняти якесь загальне універсальне поняття права, бо кожне розумне людське єство відчуває в собі почут­тя справедливості, навіть ще мала дитина кричить, коли в неї забираємо забавку.

Тому великий німецький філософ Емануїл Кант - (1724—1804) подав ось таку дефініцію права: «Право – це сукупність нормІ що встановлюють і розмежовують свобо­ду осіб». Однак, можливість вибору вихідних пунктів для ро­зуміння права врешті приводить до того, що кожна школа права, кожна течія і напрям дають свої, незгідні з іншими, те­оретичні дефініції поняття права.

Цю групу дефініцій можна звести до чотирьох ОСНОВНИХ ПОНЯТЬ:

1. За державно-організаційним поняттям права чи, інакше, державно-наказовим, право є те, що держава наказує вважати за право: Право – це сукупність норм, виконання яких вимагається, охороняється та гарантується держа­вою. Саме цим поняттям права задовольняються правники догматисти і позитивісти, які стоять на ґрунті чинного в дер­жаві права. Але це право не є повним, бо з нього випадає несанкціоноване державою звичаєве право, право церковне, а також більша частина міжнародного права. Найголовніше І те, що право може існувати й поза державою, бо держава є пізнішим витвором культури. Право утворилося раніше від держави, існуючи вже за родового й племеного періодів. Звичаєве право існувало від самих початків суспільного жит­тя і незалежно від визнання його державою. Отже, не можна уважати за право лише те, що наказує уважати правом держа­ва. Походження права від держави не є його головною озна­кою і не може бути покладено, як засада, у визначення права.

2. Соціологічне поняття права – розуміючи під цим саме те Право, що здійснюється в житті, як писане, так і не писане. Його визначення таке: Право — це сукупність правних відносин, що здійснюються в житті та в яких постають і кристалізуються правні норми. Отже, правні норми є лише формою, облогою, в яку зодягаються правні відносини між членами суспільства. Це поняття охоплює не тільки право писане, тобто закон, але й право звичаєве, не тільки право внутрішньо-державне, але й міжнародне, взагалі право у всіх його формах і проявах, що ефективно діє в суспільстві. При науковому дослідженні, право, під соціальним кутом зору, найбільше регулює національні, побутові, економічні, релігій­ні та інші соціальні відносини.

Соціологічне поняття права в наші часи є пануючим. Його недоліком треба уважати те, що воно числиться лише з чинним у якийсь момент правом, тобто розглядає лише те, що фактично існує та не містить в собі елементу свідомої до­цільності. У правничому житті все має бути як провідна зоря, що вказує шлях до ідеального права прийдешності.

3. Психологічне поняття права: Сукупність психіч­них переживань, які мають імперативно-атрибутивний характер. Правні норми не тільки наказують, але й надають другій особі те, що їй належить, звідси й дістають назву імперативно-атрибутивних. Ця функція є незадовільною, бо вона виводить право з переживань поодинокого суб'єкта. Одначе, не всі норми права пов'язані з такими переживаннями, наприк­лад, закон про організацію судів, парламенту, адміністратив­них органів та інші. Таке поняття права заперечує існування об'єктивного права, як сукупності правних норм, бо визнає як право лише суб'єктивні переживання певної категорії людей.

Це поняття права дуже вузьке, але в той самий час і за­широке, бо не визначає чіткої межі між правом та етикою, включаючи в категорію чинного позитивного права і нав­чання права релігійно-етичних авторів, засновників релігії, пророків, апостолів, Отців Церкви тощо. Воно надає харак­тер права юридичним приказкам і приповідкам й подібному. Психологічне поняття права має свою заслугу в тому, що викликає чимале зацікавлення до питання при значення пси­хіки, як у творенні, так і в здійснюванні права, що й витвори­ло, опісля, соціологічно-психологічне поняття права.

4. Нормативне поняття права: Право – це сукупність норм, які містять в собі ідею належ­ної поведінки, що і як повинно бути, тобто правні норми мають визначати зовнішні відносини між людьми. Норма права з цього погляду є правилом належної поведінки людей в соціальному середовищі.

Таким чином право не є лише сукупністю норм, що з одного боку надають, а з другого боку обмежують свободу людей у їхніх взаєминах. Там де зовсім немає свободи, там взагалі не може бути жодного права, як також не ірнує права там, де свобода індивіда не обмежується жодними нормами, де панує свавілля й анархія.

Тут знову виявляється недосконалість, бо покладається в основу поняття права лише одну з головних функцій права - свободу, яка не охоплює цілого права.

Навмисно ми розглянули цілу низку дефініцій поняття права, щоб наочно показати, як під різними аспектами нале­жить підходите до розуміння права як такого. В кожному з цих понять є своя правда про право, однак лише частина правди, її фраґменти, її епізоди. Спроби звести їх докупи, да­ти єдине визначення, визнане метою науки права, робились і робляться ще й дотепер.

Цілком певно, що поняття права ширше від поняття закону. Тому що життя є занадто складне та мінливе і його не можна обмежити рамками закону, постає конфронтація через нетотожність закону з дійсним правом. Це розходження між обсягом писаного закону і живого права збільшується в залежності від розбіжностей, що частина формально існу­ючих законів не застосовується у житті. Отже, ці закони, хоч і лишаються ще записаними в кодексах, фактично є мертвими. Формальні правні норми не охоплюють цілого правного жит­тя. Повне правне життя виявляється у правних відносинах, які нав'язуються та діють в житті суспільства. У висновку, най­більш поширеною приймається дефініція соціального понят­тя права, тобто що «Право – це сукупність правних відносин, які здійснюються в житті, та з яких постають і кристалізують­ся правні норми». Виходячи з цієї дефініції права можемо зро­бити такі головні висновки:

• Права – це сукупність правних відносин існуючих в суспільстві. Під поняттям суспільства треба розуміти сукуп­ність взаємин між людьми. При цьому широкому розумінні суспільства правні відносини виходять поЗа межі поодинокої держави і охоплюють не лише внутрішньо-державні сто­сунки, але й міжнародні відносини.

• Правні відносини охоплюють всі сторони життя суспільства: побутову, національну, релігійну та економічну. Тому в сукупності правних відносин відбивається ціле соці­альне, правне життя суспільства.

• Правні норми є формою, в яку вбираються правні відносини. Не всі правні відносини записані в оформлених правних нормах – законах, тому правна дійсність не утотожнюється з писаним правилом – вона є ширшою за формально зобов'язуючий гіравний лад. Дійсний правний лад складаєть­ся з сукупності правних відносин, а норми представляються як якийсь атрибут чи приналежність правного ладу.