Тема 15. Роль володимирського собору 1274 р.

Навчальна мета: розгляд обставин скликання та важливості рішень Собору 1247 року для Української Церкви.

Час: 80 хвилин.

Метод: лекція.

Місце: навчальна аудиторія.

Навчальні питання : 1. 20хв.

2. 15хв.

3. 15хв.

4. 20хв.

Заключна частина 10 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: збірники документів та матеріалів.

Джерела та література: згідно списку рекомендованої літератури.

План

1. Культурне та політичне становище Київської держави того часу.

2. Обставини розвитку Української Церкви.

3. Соборові правила.

4. Введення нової Кормчої книги в церковне життя Митрополитом Кирилом ІІ.

Панує загальне переконання в науці, що Номоканон прийшов до Києва з Болгарії. В 13 ст., уже в потатарськім періоді, появився на території Київської Митрополії новий Номоканон, так званий Фотія, перекладений на староболгарську мову 1219 р. св.Савою.

Поряд із правовими звичаями і сербським писаним джерелам права в Сербії вже на початку ХIII ст. появилися перші писані правові джерела візантійського походження. Св. Сава, після проголошення автокефалії Сербської Церкви 1219 р. Видав Номоканон патріарха Фотія. У номоканоні Св. Сави найважливіше місце зайняли церковні правила (канони) і весь Прохийрон і частина Юстиніанового закону.

Той Номоканон, вже з деякими протиримськими нотками, увів перший раз Митрополит Кирило II, на Соборі у Володимирі над Клязьмою. Одначе не маємо доказу, що в тому часі він також увійшов в життя на Русі-Україні.

У 1242 р. Царгород іменував Митрополитом Кирила ІІ, місцевого русина. Це було виняткове рішення зважаючи на татарську навалу. Кирило ІІ був перший місцевий митрополит погоджений Царгородом.

Татарська навала 1237-40 р.р. робить кінець старій Україні-Русі. Київ взятий і зруйнований ханом Батиєм в 1240 р., тратить своє значення як осередок культури і політики. Кияни захищали свою святиню з повною самопожертвою. Після кривавих боїв на стінах міста кожна церква була обернена в фортецю, але вони падали одна за одною: Софійський Собор, Десятинна церква, Печерський монастир і інші. Усе було пограбовано, або спалене і знищене. Коли через шість років проїздив через київську землю місіонер Пляно-Карпіні, то він знайшов Київ невеличким містечком, в якому було заледве 200 будинків.

Українська Церква могла розвиватися в цей час тільки в Галицько-Волинській державі, що обіймала українські землі з українською людністю. Другим державним центром було Суздальсько-Володимирівське князівство між ріками Волгою та Окою, де корінна людність була фінсько-слов’янська. Митрополит Кирил II, родом українець з Галичини, видатний ієрарх, не справив сподівань і намірів Галицько-Волинських князів: Данила і Василька, які його брали і протектували його кандидатуру перед константинопольським Патріархом. Він не навідувався ні до Києва, ні до Галича, хоча номінувався по-старому митрополитом Київським.

Церковна організація, що склалася впродовж кількох століть на давньоруських землях, віддавна розумілася константинопольським патріархом як непорушна цілісність. Київські митрополити виступали послідовними прихильниками єдності церковної організації всієї Русі. Ось чому спроба влаштування Володимирі на Клязьмі митрополичого центру, який би об’єднав всю Русь, нічого не дали.

Митрополит Київський Кирило II, довідавшись, що в Сербії появився новий переклад номоканона з коментаріями, доконаний першим автокефальним архиєпископом сербським св. Савою, та що сей переклад прийнято і в Болгарії, звернувся до одного болгарського деспота (Удільного князя) Якова Святислава з проханням прислати йому на Русь список цього перекладу. Святислав вволив це прохання митрополита і прислав йому Номоканон, списаний з примірника болгарської патріархії.

Сава в початку XIII ст. вже знав слов’янський переклад Номоканона, перекладений ще 200 літ тому слов’янським первоучителем св. Мефодієм; тому в устах його слова сі треба розуміти так, що для слов’ян тоді взагалі трудно було розуміти канони; перекладені буквально і через те не зовсім ясно з грецькох мови та невитолкувані відповідними коментаріями, сі канони справді були для славян “потьмарені хмарою мудрости грецької мови” – це й спонукало архиєрею Саві взятися до яснійшого перекладу та ще й з коментаріями до його. Він дійсно й переклав Номоканон з коментаріями Аристена (подекуди – Зонари).

Кирило II об’їжджаючи руські землі , пересвідчився в присутності різних безпорядків і надужиття . Наслідком цього було «Правило», до якого долучене також «Поучення Єпископа священникам».

В 1274 році з нагоди посвячення єпископа Серапіона, визначного письменника-проповідника 13 ст. на Володимирського Єпископа, митрополит Кирило II разом із ще п’ятьма єпископами північних єпархій, відбув Собор у Володимирі на Клязьмі. Постанови цього Володимирського Собору стали поважним кроком вперед на шляху заведення церковної карності в митрополії. Рішення виступали проти: симоніт та грошелюбства єпископів, безладу на літургічному полі, пияцтву священників і неморальних народних забав.

На Володимирському Соборі митрополит Кирило II проголосив також введенням в життя перекладу нової Кормчої книги. У вступі до дій Володимирського Собору, відносно введення нової Кормчої Книги він написав таке: «Я Кирил cмиренний митрополит всієї Руси багато видів та чув про безлад в церквах, які походять поміж іншим з нерозумних правил церковних, які є замрячені головно мудруванням грецької мови; нині вони є вияснені, сказавши радше, пояснені і ласкою Божою сіяють, розганяють темряву незнання і все просвічують світлом розумним, що хоронять від гріха».

Цей вступ викликав деяке непорозуміння в науці, бо виходило, що Кирило II запровадив переклад Номоканону в Руській Церкві. на церковно-слов’янську мову. Насправді переклад Номоканону або Кормчої Книги був уже в Київській митрополії давно перед Кирилом II. Мова йшла про виправлений Номоканон Фотія із вступом та зауваженнями Аристена та інших авторів, укладений у Візантії. Той виправлений та дещо скорочений Номоканон був у той час за сербського патріарха Сави перекладений на церковно-слов’янську мрву. Той саме переклад митрополит Кирило II увів тепер в практичне уживання в своїй митрополії. Цей переклад та пояснення Кормчої книги має вже деякі пролатинські нотки, яких попередні Номоканони не мали.

Як Володимирський синод не був першим синодом на Руси, так і «Кормчі Книги», на нім введена, не була першою.

Кормча Книга, як відносно свого складу так і відносно часу різних перекладів слов’янських текстів з грецького оригіналу представляє різні типи, а ще важливіше з культурно-історичного боку є примішувані в ній в рукописах незмінні, а оригінальні статті нашою мовою.

Під словами «Кормча Книга» розуміється sensu stricto збірник церковних законів, представлений митрополитом Кирилом II на Володимирськім Соборі 1274р. із того часу заведений на всіх руських землях.

Але крім самого тексту «церковних канонів»: «Правил св.Апостолів», постанов семи перших «Вселенських Соборів», що відбулися на Сході, постанов десяти помісних східних Соборів і тих каноні» св.Отців, що їх постановою другого канону Трулянського Собору (691 р.) визнано зобов’язуючим загальним правом Східної Церкви – заключає Кормча Книга багато ще іншого матеріалу, що в різних рукописах був неоднаковий. Тому розрізняють поодинокі т.з. «Фамілії» тобто типи рукописних Кормчих Книг аж по часу печатного видання, що наступило після т.з. “сербського типу”.

Розгляд повстання Кормчої Книги в’яжеться тісно з визначною історичною роллю митрополита Кирила II і постановами Володимирського синоду.

На початку «Поучення» Кирило говорить про нещастя, які впали на нашу землю, як кара за гріхи вірних, що не виповняли правил святих Отців. Тому митрополит радить вистерігатися бісових забав, уладжуваних в святочні дні, в часі яких билися навкулачки і нераз убивали один одного.

Митрополит домагався, щоб не ховати всіх тих, котрі не виповнили б його Правила, а священників позбавляли духовного становища з похорон убитих в часі таких ігрищ. Від священників домагається, щоб вони відзначалися високими прикметами морального життя, береглися пияцтва, обжирства, сварок, читання фальшивих книг, а виповнювали свої обов’язки. Кирило II – сам родом з русько-української землі, пізнавав її тим основніше, що об’їздив єпархії підчинені його митрополичній владі і найшов «несогласія многа і грубости», походячи з нерозуміння церковних правил, «омраченнихь облакомь мудрости еллинскаго язика».

Ті слова Кирила II відносилися до тих джерел канонічного права, які на руських землях до того часу не були відомі в слов’янськім перекладі та хіба тільки в грецьких текстах, рідко кому з руського клиру докладно зрозумілих.

Надіслану Яковом Святославом книгу представив Кирило II синоду. Тут цю книгу простудійовано, особливо студійовано заключені в ній розділи, потрібні для осягнення поправи непорядків, що їх ствердив митрополит при нагоді своїх канонічних візитацій та об’їздів. Ті місця відмічені у власних постановах синоду.

Ця представлена на Володимирськім синоді Кормча Книга стала родоначальницею як не всіх – то найбільшої частини рукописів українсько-руських номоканонів від останньої четвертини 13 по кінець 17 ст..

Найстарший звісний дотепер рукопис, що доховався до наших часів, є списаний в 1284 році в м. Рязані, на приказ єпископа Йосифа, котрий упросив від тодішнього митрополита Максима дати йому оригінал, предложений на синоді для зняття з нього копії. Тому копії такого типу творять «рязанську фамілію» – звану також «сербською».

Другі з тих рукописів повстали з компіляції Кормчої Книги, представленої на Володимирськім синоді з «докирилівським» номоканоном.

В них удержаний є первісний переклад повного тексту церковних правил, під час коли кирилівська Кормча Книга заключає тільки гльосований синопсис.

Найстарший звісний дотепер рукопис такого типу списаний біля 1280 року в Новгороді на приказ архиєпископа Климента. З причини, що цей рукопис переховуваний був у Новгородській Софійській соборній Церкві, названо тип Кормчих Книг, списаних після цього типу – «софійською» фамілією.

А по причині, що находиться в того роду рукописах пам’ятники староруського права, названо її відтак «руською». Рукописи тієї «софіївської» чи «руської фамілії» представлялися до практичного вжитку. Вони ж заключали, якщо не зовсім повний, то повніший текст церковних правил, та, що ще важливіше, ще і місцеві правні джерела.

Оригіналом для печатного видання Кормчої Книги прийнято не «руський», а «сербський» тип. Причина цього та, що рукописи такого типу заключали текст більш поправний і ясний, та були однообразні, заключали тільки спільні джерела церковного права, признані всіми східними Церквами.

Збірка Івана Схоластика і Номоканон в 14 титулах з синтагмою були предметом перекладів і опрацювань в руській мові, ймовірно вже з часів Ярослава Мудрого, коли значна частина клиру складалась вже з автохтонів. Історик Павлов подає такі докази щодо цього:

1. точний переклад Ксилюргу, грецького монастиря на горі Атос, списаний в 1142 р., де наведено кілька руських рукописів, а між ними один номоканон;

2. новгородський монах Зиновій, ученик Максима Грека в 16 ст., бачив два рукописи Номоканона, з яких один був написаний в Новгороді за Ярослава Мудрого, а другий за Ізяслава, Ярославового сина;

3. заховалися рукописи слов’янських номоканонів, які належать, якщо не письмом, то ужитою в них мовою і своїм укладом до перших віків слов’янської Церкви – серед них переклад згаданого твору Івана Схоластика і Номоканону в 14 титулах з синтагмою.

В рішеннях Собору 1274 р. нема ніяких вказівок на участь в його роботі світської влади.

На початку 14 ст. перемістився центр Єпархії. Хоча митрополити продовжували іменуватися «Київськими», але в Києві знаходилися їх намісники, а резиденція митрополитів в 1299 р. перемістилася в Пн.- Сх. Русь – спочатку у Володимир – на Клязьмі, потім (з 30-х р.р. 14 ст.) постійним місцем перебування митрополитів стала Москва.

З митрополитами Алексієм і Кипріаном пов’язана подальша праця по поширенню і достосуванню Кормчих книг до умов 14-15 ст. Однак, якщо митрополит Кирил вперше в практиці слов’янських країн включил в Кормчу важливі руські архиєрейські і соборні постанови, то після нього нові рішення митрополитів і Соборів, як правило, не поповнювали склад Кормчих, але входили в особливі церковно-юридичні збірники.

На Соборі 1274 р. були врегульовані розміри мита за постанову священо і церковножителів, уточнені вимоги до поставлення в клир і правила хрещення, підтверджені функції дияконів і церковнослужителів, винесені постанови про боротьбу з язичницькими традиціями, особливо поширеними в Новгородській землі. В 1267 р. митрополиту Кирилу II вдалося отримати від хана Менгу-Теміра грамоту (ярлик), по якій духовенство звільнювалося від данин і повинностей на користь Орди, гарантувалася недоторканість церковного майна і збереженість книг “християнського закону”. З деякими змінами цей ярлик підтверджували наступні хани. Хоча на практиці установи ярликів порушувалися під час спустошливих походів ординців на руські землі, в мирний час вони давали можливість митрополитам боротися з свавіллям баскаків і данщиків. У відношеннях з місцевою княжою владою митрополити відстоювали той статус Церкви про суспільство і державу, який був відзначений в домонгольський період Уставами князів Володимира і Ярослава.

В деяких списках Києво-Печерського патерика говориться про намісника як співпрестольника єпископа, високої церковної посади помічника єпископа в містах Володимиро-Суздальської землі. Правила Собору 1274 р. забороняють ставити намісника за плату «на мзде». Владичні намісники здійснювали свої функції як у великих містах єпархії, так і при самому єпископі.

В церковну юрисдикцію входили дві великі групи судових справ:

1. суд по всіх справах над «церковними людьми» тобто священно і церковнослужителями, членами їх сімей, монахами, церковними і монастирськими селянами, злидарями, які жили при парафіях, ізгоями і ін.;

2. суд по церковних справах, до яких відносилися всі справи, пов’язані з укладанням і розірванням шлюбу, спори про спадковість, які стосувалися положення і честі жінки, святотатства і ін. Владичні намісники не зв’язані візантійськими патріаршими посадами і не згадуються в 11 ст., що також дозволяє бачити в них інститут, викликаний місцевими особливостями – значним обсягом церковної юрисдикції, не характерним для Візантії.

Правила Собору 1274 р. називають десятинника – єпископського чиновника, який брав участь в суді і збирав мито в користь архиєрейського дому.

Служба міри і ваги стала функцією єпископів, катедральних і (в тих містах, де не було єпископських кафедр) міських соборів в 13 ст. Відповідальність ієрарха і Церкви за правильність мірил базувалася на біблейській традиції, але в 12 ст. Собори ще не володіли цією функцією.

Укріпити зв’язок між єпископом і підлягаючим його владі церковними людьми повинні були рішення Собору 1274 р., який постановив, що чоловік, який бажає стати священиком, повинен був впродовж певного терміну навчатися своїх обов’язків у клириків соборної церкви. В інших постановах відмічалося, що священик може залишити свою парафію лише “по пораді єпископа свого” і для переходу в «чужі межі» він повинен взяти у єпископа «грамоту». Тут згадувалось і «збірне» (або «соборна куниця») – побор, який оплачувався священиками на користь єпископа. У постановах Собору говорилося також про регулярне скликання зборів духовенства єпархії «на виправлення церковних речей».

Для регулювання норм церковного життя і взаємовідношень церкви і світської влади був зроблений переклад Номоканону (який зберігся частково в складі Устюжної Кормчої), складена найдавніша редакція церковно-юридичного збірника «Закон судний людям». Для християнського просвічення недавно зверненої пастви був перекладений збірник слів і поучень, доповнений спеціально написаними текстами, який зберігся частково в Глагольному Клоцевому збірнику 11 ст. і сербському «Гоміліарії Міхановича» 13 ст.

Існує думка, досі повторювана нашими письменниками без усякої перевірки, начебто після митрополита Кирила митрополит Кипріян також чимало зробив для слов'янської Кормчої своїм новим перекладом церковних правил. Але ця думка вкрай сумнівна: воно ґрунтується єдино на свідченні двох наших книжкових людей XVII: ігумена Иллі і корегуючого текстів - Григорія.