Тема 13. Історичні дослідження уставного розвитку

УСТАВ ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО

Навчальна мета: розгляд питань дослідження Князівських уставів на територіїх земель.

Час: 80 хвилин.

Метод: лекція.

Місце: навчальна аудиторія.

Навчальні питання : 1. 20хв.

2. 15хв.

3. 15хв.

4. 20хв.

Заключна частина 10 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: збірники документів та матеріалів.

Джерела та література: згідно списку рекомендованої літератури.

План

1. Питання дослідження Уставу Володимира Великого.

2. Поширення даного Уставу на території Київських земель.

3. Редакції Уставу Володимира Великого.

4. Історичні дослідження розвитку уставу Ярослава Мудрого.

Устав був введений в науку першою публікацією Г. Міллера в 1775 р. однієї з найпізніших переробок, що знаходилася в Степенній книзі, що належала до 16 ст. За цим слідували публікації списку Оленінської редакції І. Лепехіним в 1780 р., обробки «Уставу по грецьким Номоканонам» з 1788 р., списку Синодальної редакції, відкритого Крестиновим В.В. в 1816 р., що були опубліковані в списках в формі 4-х текстів, які відносилися до другої половини 13-16 ст..

Найбільший вклад у вивченні уставу в 19 ст. пов’язані з іменами митрополита Макарія і К. Неволіна. Неволін розглядає устав Володимира у відомих йому списках як пам’ятник, що відноситься до часу не старше 13 ст.. Він значно поміг вивченню уставу Володимира співставивши його з візантійськими номоканонами. Більш чітко визначив значення уставу в історії руського права Макарій. Він вважає, що потрібно визнавати автентичність уставу згідно з подібністю текстів. Жодна з відомих редакцій не виявляє уставу в цілому, але все це були переписувані копії. Макарій пропонує рахувати старшою редакцією, найбільш відому і близьку до володимирового першоджерела, Синодальну, в списку 13 ст., а всі інші – пізніші переробки.

Противником думок Макарія та К. Неволіна був Голубінський. Він вважає, що устав виник у Новгороді, а Південна Русь зовсім не знала ніякого уставу Володимира. Але ця теорія не знайшла підтримки науковців.

Історик Н. Суворов вважав, що найдавніший текст уставу не міг бути виявлений в такій пізній редакції як Синодальний список. А. Павлов каже, що «Правило», яке виникло в кінці 13 ст., складалося з часткових і розпорошених записів про автентичні розпорядження князя Володимира, є старшою формою цих постанов, «які позбавлені хронологічності і історичної послідовності». Це і є пряме джерело уставу Володимира, який виник під керівництвом одного з редакторів – новгородців.

Найвідоміша в 20 ст. була робота В. Бенешевича в 1915 р. В цій роботі автор згрупував всі відомі устави і виявив все розмаїття текстів. Видаючи ці устави згрупованими по 13-и групах списків і 26-и видозмінах, він не ставив перед собою мету виділити найважливіші обробки уставу і його редакції, але обмежився формально-текстологічною класифікацією, що ввело деяку непослідовність. Бенешевич виділив в уставі різночасові нашарування і зумів аналітично пояснити це.

Послідовниками Бенешевича були С. Юшков і А. Лотоцький. Юшко визначив, що устав князя Володимира існує в 6-и редакціях, а інші групи текстів – це переробки. Юшков спробував визначити приблизний час створення деяких редакцій: перша – 12 ст., друга – кінець 12 ст., третя – кінець 13 ст., четверта – кінець 14 ст., п’ята і шоста – початок 16 ст.

Лотоцький базувався на грамотах Святослава 1137 р., які починалися з посилань на «устав, який був до нас на Русі від діда – прадіда» і посилань на послання володимирського єпископа 13 ст. і ін..

Також вивчає ці питання і Г. Вернадський, який переклав і видав тільки початкові статті Синодальної редакції і цим ввів наступних дослідників у помилку щодо повноти текстів.

УСТАВ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

Устав для науки відкрив Крестиков В. в 1771 р. в Архангельську в збірнику першої половини 16 ст. Н. Карамзін був першим істориком, який категорично підступив до вивчення уставу. Карамзін знав про 2-і редакції: Коротку і Устюжську. Перевагу він надавав Короткій редакції, в основі якої лежав список Бєлозерського зводу Короткої редакції, можливо Горюшкінський список із вкладеними в ньому уривків Устюжської редакції. Тому Карамзін вважає, що устав Ярослава виник десь в 14 ст.

Морошкін Ф. – один із перших істориків права вважав, що «Руська Правда» є доповненням до уставу, тому вік їх є один і той же. Але пізніші дослідники бачать, що справи охоплені в уставі не виявлені в змісті «Руської Правди».

Наступні історики, такі як Неволін К., Григорович І. в 1846 р. побачили в уставі Ярослава багато несумісних з «Руською Правдою» норм. Неволін захищає формальний підхід до уставу Ярослава і його автентичності. Його робота є найбільш основоположна у вивченні уставу Ярослава. Також він вводить у тексти уставу 2-і редакції: Західноруську і Східноруську.

В Східноруській редакції було декілька текстів, а серед них Румян-цевська редакція. В подальшому були виявлені нові Західноруські обробки, які були близькі до Східноруських. Його роботи є найцікавіші в історіографії.

Суворов Н. розглядав устав в якості пізнього пам’ятника переробки. Західноруська редакція підтверджена в 15-16 ст., є первинною формою фальсифікації документу. Вона виникла в Західній Русі за князювання Вітовта з 1386 р. Праці Суворова в багатьох аспектах не мали достатніх історичних аргументацій.

Пізніше Ключевський віднайде в уставі Ярослава етико-правні уявлення пізнього часу, які не притаманні йому, але ця думка не знаходить підтвердження.

В роботах істориків 20 ст. відчувається розрив між бажанням знайти для уставу чітке місце і можливостями, які представляли для цього одиничні списки.

Князівські устави показують, що на перших порах роль церкви у творенні права і суду заключалося не так у введенні нових канонічних норм, скільки в узурпації права суду по традиційних справах. Важко собі уявити, що всі ці справи були витворені церквою з кінця 10 до середини 11 століття.

Руське право знайшло потужну і авторитетну підтримку зі сторони візантійської традиції, принесеної грецькими ієрархами, канонічними книгами і інших формах.

В результаті визначення соціально-політичної сутності кожної обробки, порівняння свідчень уставів з іншими пам’ятниками епохи та між собою, проглядається велика цінність як віддзеркалення дійсного життя суспільства 9-14 ст., переоформлене у свідомості редакторів і упорядників уставів.

Вже в 15ст., коли відносини між Церквою і Державою будувалися на інших основах, вони оформлялися довіреними грамотами і переробкою древніх уставів, які вже відігравали другорядну роль.