Тема 10. Церковно-правові джерела балканських церков

Навчальна мета: розгляд перших словянських перекладів візантійських «Номоканонів».

Час: 80 хвилин.

Метод: лекція.

Місце: навчальна аудиторія.

Навчальні питання : 1. 10хв.

2. 10хв.

3. 10хв.

4. 10хв.

5. 15хв.

6. 15хв.

Заключна частина 10 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: збірники документів та матеріалів.

Джерела та література: згідно списку рекомендованої літератури.

План

1. Перші слов´янські переклади візантійських «Номоканонів».

2. Джерела виникнення кормчих книг.

3. Поняття «номоканону».

4. Збірка LX титулів.

5. Номоканон Івана Схоластика.

6. Номоканон Патрарха Фотія.

Для назви нашої Церкви кращим терміном уявляється назва ’’Київська Церква’’ або ’’Київські Церкви’’. На протязі століть це була одна Церква з центром у Києві. Пізніше, коли митрополити перестали жити в Києві, а переїхали до Володимира на Клязмі, до Москви або до Вільна, вони все ще носили титул ’’Митрополитів Київських’’, єдиної Київської митрополії аж до 1458 р.. Коли Москва від’єдналася сама, тоді московські єпархи покинули юрисдикцію Київської митрополії і створили свою власну Московську митрополію, титул змінився, і єпархії на території України та Білорусії залишилися під юрисдикцією Київської митрополії, як Київська Церква. З 1596 р. Київська Церква розкололася між двома союзами: з Римом і з Константинополем.

Християнство запроваджувалося в Київській державі за візантійським зразком – упосліджувалися як взаємовідносини Держави з Церквою і формувалася корпоративно-станова система організації церковного клиру, структура якої відрізнялася як від візантійської, так і від римської. Закладаючи підвалини цієї організаційної структури Володимир пристосовував Церкву до соціально-економічних, політичних і культурних реалій. Виникнення церковної організації на Русі вибудовувалась за обережного пошуку шляхів співробітництва між Церквою і Державою.

Отже, внаслідок політичної слабкості церковної організації, її економічної залежності від світської влади, розвиток церковно-адміністративного устрою практично спрямовувала Держава.

Доктрина київського християнства про рівність всіх народів перед Богом цілком несумісна з візантійською доктриною про наявність месіанського першенства серед християнських народів – теорії про другий Рим, а також московської доктрини про месіанське надприродне призначення Москві права третього і останнього Риму, після якого четвертого – вже не буде.

Самоуправна Київська Церква, хоча і була прихильна до Римського Престолу та визнавала примат Папи у справах віри, не вбачала свого місця в централізованій Католицькій Церкві 11-12 ст. Київська Церква - це наче окремий церковний світ, що не мав правильних церковних зв’язків ні з Римом, ні з Візантією, а тому і без свого конкретно визначеного місця в тогочасній церковно-адміністративній палітрі Христової Церкви. Тому самоуправа необхідна в межах Східного Християнства щоб народ України міг облаштувати своє внутрішнє церковне життя в рамках йому притаманних національних традицій, схристиянізованих і адаптованих до правової ситуації.

Українська Церква, хоч і зорганізована на західний і східний зразок, правно зберегла свій своєрідний український стиль. Причиною цього були обставини, в яких розвивалася Церква в Україні: освітчене болгарське, а згодом грецьке і українське духовенство стояло вище культурно від світської влади й тому не могла підпасти Церква під повний вплив світської влади, як у Візантії, де панував монарх. У нас був вічевий лад і князі були узалежнені від нього, але все ж були випадки, коли князь був посередником у релігійних спірних питаннях. Загально, між Церквою і Державою панувала взаємодія впливів і засобів влади, і це творче різностороннє співжиття давало основу сили і могутності Церкви і Держави.

ДЖЕРЕЛА ВИНИКНЕННЯ КОРМЧИХ КНИГ

Поняття номоканону

Слово канон означало первісно простолінійний прилад для обтісування і вигладжування дерева та каміння. Пізніше прийнялося це слово у Західній Церкві для означення частини Служби Божої, а у Східній Церкві – ряду урочистих пісень в богослужінні. Дисциплінарні або церковні закони в тіснішому значенні слова (гр. канонес), нормують зовнішнє життя вірних В церковно-правній термінології, перший приклад якої зустрічається в Посланнях Ап. Павла (Гл.6,16; Фп.3,16) канон (правило, regula) означає правило християнської віри і життя, а головно дисциплінарні постанови Церковних Соборів, для відрізнення від догматичних соборних постанов з одної, і від світських або державних законів з іншої сторони.

Церква своїми канонами відгороджувалася і ставила забороло втручанню цивільної влади в суто церковні справи. Прийняті Церквою закони державної влади, які називалися гр. номої, було поставлено поряд з церковними канонами, як джерела церковного права. Такі збірки законів називалися номоканонами.

Хоч Руська Церква втішалася від самого початку самоуправою та була незалежна від патріарха, однак це не перешкоджало в загальному оперти основи під будову церкви на церковному законодавстві Візантійської Церкви. Таким способом уже вчасно появився в Києві збірник церковних канонів і декретів імператора, званий Номоканоном або в церковно-слов’янськім перекладі законоправилом.

Союз Церкви і Держави в ідеальному його розумінні був названий в науці церковного права східної церкви “системою симфонії” або гармонії, згоди між Церквою і Державою. Імператор Юстиніан I (4ст.) формулює цю систему так: “Церква і Держава – це два божественних дари людству, два порядки речей, що виникають з одного джерела – з волі Божої, що іх встановила. Слухняні волі Божій, ці два порядки повинні бути в повній згоді – симфонії поміж собою” (Новела 6).

ЗБІРКА LX ТИТУЛІВ

Основним джерелом більшості редакцій та списків Кормчих книг, поширених на території Київської Русі, є візантійський Номоканон у XIV титулах, створення якого мало свої особливі передумови. Піля великої систематизаційної та кодифікаційної роботи над правовими нормами римського права, яка завершилася створенням Corpus juris civilis Юстиніана, виникла потреба провести аналогічну обробку правових норм та положень церковного законодавства, виявити і затвердити його взаємозв'язки із світським правом у вигляді Corpus juris civilis та промульгованих пізніше імператорських законодавчих актах.

Візантійсько-римське церковне законодавсво тих часів само по собі мало багато проблем, пов’язаних із відсутністю одного беззаперечного кодексу, за правовими нормами якого Церква мала існувати та регламентувати свої зовнішні і внутрішні відносини. Правові норми церковного права мали певну кількіть протиріч та неузгодженостей через надто розгалужену адміністративну систему Церкви і великий ареал її дії та поширення.

Вселенські собори, зібравши представників та авторитетних діячів Християнської Церкви з усіх кінців Ойкумени, частково вирішили цю проблему, видавши протягом своїх засідань певну кількість загальнообов’язкових для використання та дотримання усіма християнами канонів. Але, коли до канонів, прийнятих на Вселенських соборах, додалися канони великої кількості помістних соборів та праці і положення Отців Церкви, визначення співвідношення, пріоритетів правозастосування та юридичної сили прийнятих правових норм різного авторства перетворилося на джерело суперечностей й незрозумілостей у їх використанні, як культурно-соціальних і релігійних центрах, так і на околицях.

Першою спробою узгодити та систематизувати правові норми церковного законодавства та правові норми світського права, які регламентували відносини, тим чи іншим шляхом пов’язані з зовнішньою та внутрішньою діяльністю Церкви стала робота невідомого автора під назвою Збірка з LX титулів, текст якої, на жаль, не зберігся. Для церовного права взагалі та для Кормчих зокрема значення створення цієї збірки полягає в тому, що її автор започаткував ідею систематизації правових норм, які регулювали церковні відносини за тематичним принципом.

Збірка з LX титулів була замінена у використанні працею константинопольського патріарха Іоанна Схоластика, яка отримала назву Синтагма канонів, а згодом, із додатками джерел світського права перетворилася у Номоканон з L титулів. Саме у Номоканоні з L титулів уперше з’явилося об’єднання Збірки з 25 глав та Збірки з 87 глав під назвою “Збірка з 93 глав”. Серед Кормчих книг Київської Русі є декілька списків, побудованих саме на основі Номоканону з L титулів.

НОМОКАНОН ІВАНА СХОЛАСТИКА

Іван Схоластик вперше ввів на Сході використання 85-и Правил Апостолів. Перша згадка про Правила знаходиться в постановах Царського синоду за Нектарія 394 р. Цей твір носить явне апокрифічне значення. Вже сам зміст правил вказує на те, що вони ані не були Апостолами вкладені, ані безпосередньо ними передані, а названо їх апостольськими лиш тому, що вони містили в собі норми, які започаткувалися в давніх, може навіть апостольських часах. Іван Схоластик, Царгородський патріарх (565-577) прийняв їх до свого збірника. Зобов’язуючу силу, нарівні з правилами Соборів і св. Отців, одержали ці Правила в 691 р., коли Трулянський собор в своєму 2-му правилі, хоч не признав їм апостольського авторитету, все таки формально приписав їх, “переданих нам під іменем святих Апостолів” до числа загальних джерел церковного права.

На Заході стали вони відомі в кінці V ст. або на поч. VI ст., коли римський монах Діонізій Малий переклав з гр. мови на латинську перших 50 правил і помістив їх в своїм збірнику канонів, що зладив на просьбу Стефана, єпископа з Сальони в Даклатії. Правила св. Апостолів стали також на Заході джерелом загального церковного права, а навіть одержали правну санкцію, коли VI Собор підтвердив їх, а папа Лев підтвердив згідність 50-и глав з церковною дисципліною. Тридентський собор теж покликувався на них.

Правила св. Апостолів мають форму звичайних канонів давніх Соборів, а змістом відносяться в більшій частині до клиру, їх вибору, рукоположення, моральної поведінки, уділювання св. Тайн, канонічного послуху, утримування, проступків і кар, провіційних соборів і т.п. В останньому 1851 правилі перечислюються книги Старого і Нового Завітів, між котрими не знаходиться Об’явлення св. Івана Богослова, що вказує на ранній час створення цих правил.

Іван Схоластик приписував редакцію цих Правил св. Климентові. На Заході десь 15 століть дотримувалися тої думки, що Апостоли видали спільно Правила і поставили їх як норми для управління Церквою, аж поки Магдебурські центуріатори не піддали сумніву їх апостольське походження.

Досліднилк Беварій в 1672 р. прийшов до висновку, що ці правила повстали з давніх канонів II-III століть, а Климент з Олександрії зібрав незабаром їх в одну цілість. Німецький вчений фон Дрей вважав, що правила є справді дуже давні, але їх форма набагато пізніша, лиш деякі правила, взяті з Апостольських Постанов, належать до переднікейських часів, бідьшість походить з ІV і V століття. Джерелом для них були правила Антіохійського собору 341 року, а після Халкедонського собору 451 р. з тих правил постали 2-а збірники: один в другій половині V ст., що містив у собі перших 50 правил, другий – в 85 правилах на початку VI ст. був долучений до Апостольських постанов в складі 47 глав.

Він передає джерела цих правил:

1. Правила 1,2,7,8,17,18,20,27,34,46,47,49,51-53,60,64 і 65 походять з 6-ти перших книг Апостольських постанов, що повстали в другій половині 3 століття в Сирії.

2. Правило 79 походить з восьмої книги Апостольських Постанов, яку разом з сьомою книгою долучено перед 325 р. до шістьох перших книг.

3. Правила 21-24 і 80 походять з постанов собору в Нікеї.

4. Правила 9-16 і 29, 32-41 і 76 походять з Синоду в Антіохії з 341 року.

5. Правила 45,64,70 і 71 походять з Синоду в Лаодикії 361 р.

6. Правило 75 походить з 6 правила Собору в Царгороді 381 р.

7. Правило 28 походить з Синоду в Царгороді в 394 р.

8. Правила 30,67,74,81,83 – походять з 4-го Вселенського Халкедонського Собору 451 р.

9. Правило 19 є переробленим 2 правилом Синоду в Неокесарії 315 р.

10. Правила 25 і 26 походять з правил Василія Великого.

11. Правила 69 і 70 походять з твору св. Ігнатія до Филипян.

12. Джерела приблизно третини не є відомі.

Правило 34 Святих Апостолів давало такі права митрополитам: утворювати єпископські катедри; висвячувати єпископів, скликати єпископів на собори і головувати на них; викликати єпископів до себе “на розсуд про святительські діла”; суд над єпископом поряд із соборовим засудом; оподатковувати усі єпархії; керувати і візитувати єпархії митрополії.

Правила названі апостольськими тому, що деякі норми базувалися на апостольських прикладах і так тісно стояли в зв’язку з церковною дисципліною, що можна їх було назвати церковними, а у вищому змісті з метою збільшення авторитету і Апостольськими.

Номоканон редакції Івана Схоластика на Русі мав безсумнівно болгарське походження. Він складався з двох частин: в першій містяться т.зв. апостольські правила 4-ох Вселенських Соборів, 6-и місцевих і св. Василія Великого (329 - 379), які поділено на 50 заголовків; в другій – є новели цісаря Юстиніана, які були сформовані близько 182-565 рр. і стосувались церковних справ, поділені на 87 заголовків.

Історики права вважають, що переклав цей номоканон св. Методій – апостол Слов’ян, учні якого занесли номоканон до Болгарії, де його було доповнено і звідти, як і богослужбова мова прийшов він на Русь-Україну.

НОМОКАНОН ПАТРІАРХА ФОТІЯ

Збірку з назвою Номоканона патр.Фотія уложено невідомим автором ще в половині VI в., доповнювано після ріжними авторами та остаточно доповнено й зредаговано р. 883 правдоподібно патр. константинопольським Фотієм. Номоканон Фотія складається так само з двох частин. Перша частина хоча й властиво й називається номоканоном, але канони тут не водяться текстуально, а лише вказуються, - се власне систематичний показчик до другої частини, що містить самий текст правил у хронологичоому порядку і називається – Сінтагма. Номоканон патр. Фотія містить правила всіх соборів і всіх отців і уявляє з себе повний каноничний кодекс вселенської церкви, як він склався до кінця IX-го століття.

У нас каноничні кодекси в перекладах з грецької мови появляються ще на зорі християнства. На жаль, рукописи каноничних збірок того часу не дійшли до нас з причини тяжких лихоліть, які переживала Україна від найдавніших часів. Як інші наші памятки письменні заховалися в пізнійших списках та в північній московській стороні, так само в пізнійших списках і також на півночі заховалися й перші наші Номоканони.

Найстарший список Фотієвого Номоканона заховувався в московській синодальній бібліотеці (№ 227). Цей Номоканон перекладено з оригіналу ще до Фотієвої редакції, бо тут ще немає ні правил двох константинопольських Соборів, що відбулися по справі Фотія, ні передмови Фотія, що міститься в Номоканоні його редакції.

Збірники грецького церковного права перенеслися на землі Київської Русі, серед них – Номоканон, Еклоги і Прохийрон. До Екологів входять норми цивільного візантійського права, які стосуються права спадкового, опіки, духівників, норми процесуального характеру, норми кримінального права. В церковних судах Русі у вжитку були й інші збірники візантійського походження: ’’Судебник царя Константина’’, ’’Закон судний людям’’, ’’Книги законнії’’.

Так само прийшов на Русь-Україну і номоканон Фотія, перед тим пере-кладений св. Методієм. Для перекладу номоканонів було потрібне найбільше творче напруження, велика второпність і увага. Дійсний переклад означає внутрішнє становлення самого св. Методія. Це збагачення не тільки його кругозору, але становлення і збагачення правничої слов’янської мови, її християнізація і оцерковлення, переображення самої стихії слов’янської думки і навіть душі народу.