10.1. Застосування і роль морфологічних засобів у ділових документах

Слово морфологія походить від грецьких слів morfo – “форма” та logos, вчення і є назвою розділу граматики, у якому вивчаються граматичні особливості слова, а саме:

• будова слова, значущі частини слова: корінь, суфікс, префікс, закінчення, постфікс;

• способи творення нових слів певної форми (іменників, прикметників), засоби, за допомогою яких творяться слова, продуктивні моделі творення слів;

• особливості змінювання слів та вираження властивих слову граматичних (морфологічних) значень: роду, числа, відмінка, виду, способу, часу тощо.

Однією з визначальних ознак культури писемного та усного спілкування є граматична правильність, тобто дотримання унормованих правил змінювання слів та їх творення, побудови словосполучень і речень. Кожній повнозначній частині мови властива певна, чітко визначена система словозміни, якої слід обов’язково дотримуватись.

10.2. Частини мови. Поділ частин мови на самостійні та службові, деякі особливості їх правопису

В українській мові є десять частин мови, з яких шість повнозначних (іменник, прикметник, числівник, займенник, прислівник та дієслово, у т. ч. дієприкметник і дієприслівник), три службових (прийменник, сполучник і частка) та вигук.

Повнозначні частини мови мають лексичні та граматичні значення і є членами речення. Службові слова виконують лише службову функцію: є граматичними засобами вираження зв’язків і відношень між словами в реченні (сполучники і прийменники), надають реченням чи окремим його членам смислових та емоційних відтінків (частки). Вигуки не належать ні до службових, ні до повнозначних слів. Вони являють собою слова, що виражають почуття або волевиявлення, але не називають їх.

Слова можуть переходити з однієї частини мови в іншу, наприклад: коло інтересів (іменник), коло верстата (прийменник); всі чомусь жаліються на пам’ять, але ніхто – на голову (іменник з прийменником), я подарую тобі цю книгу напам’ять (прислівник).

10.3. Особливості використання іменників у діловому мовленні

Слід пам’ятати, що при використанні іменників офіційно-діловий стиль вимагає дотримування таких правил:

- надавати перевагу абстрактним, неемоційним, однозначним іменникам книжного походження, розгорнутим пояснювальним конструкціям, уникаючи вживання іменників із розмовного стилю, із суфіксами збільшеності чи зменшеності, з усіченою основою: біографія, гарант, довідка, маркетинг, номенклатура, об’єктивність, ємність, прецедент, хворий на грип, генерали;

- написання іменників на означення статусу, професій, посад, звань вживається у більшості випадків у чоловічому роді. Прикметники та дієслова, залежні від найменування посади чи звання, узгоджуються з цим найменуванням лише у чоловічому роді: бухгалтер фірми виявив (але бухгалтер фірми Познанська виявила ). Жіночий рід мають такі слова: авторка, аспірантка, бібліотекарка, вихованка, дипломантка, дисертантка, кравчиха, поетеса, студентка, учениця та ін. Лише жіночий рід мають такі назви професій: друкарка, покоївка, медсестра, праля, швачка (бо швець шиє взуття);

- збірні іменники на позначення істот, тварин, предметів тощо необхідно вживати у формі множини: не дітвора, а діти, не пахощі, а запахи;

- сукупні поняття професійної діяльності, назви осіб за місцем роботи, проживання і т.д. слід передавати за допомогою додаткових слів, що пояснюють узагальнення: не друкарство, а виготовлення друкарської продукції, не чечня, а народ Ічкерії;

- при безпосередньому звертанні до осіб нормою української мови є уживання кличного відмінка: Маріє, Тетяно, Ілле, Юрію, хлопче, студенте, слухачу, пане директоре.

Зверніть увагу!

а) у звертаннях, що складаються з двох загальних назв, друге слово може мати і називний, і кличний відмінок: добродію бригадире і добродію бригадир;

б) у звертаннях, що складаються з двох власних назв або з загальної назви та імені, форму кличного відмінка набувають обидва слова: колего Вікторе, пані Ірино, Вікторіє Олександрівно, Тетяно Іллівно, Ярославе Івановичу;

в) у звертаннях, що складаються з загальної назви та прізвища, кличну форму набуває лише загальне слово, а прізвище завжди виступає у називному відмінку: пане Степаненко, добродійко Білецька;

- необхідно уникати двозначності: на сходах стояв дипломат (на сходах стояв невеликий металевий дипломат, на сходах стояв молодий дипломат);

- указуючи час за роком, іменник треба узгоджувати з числівником, займенником чи прикметником не в М.в. з прийменником у(в), а в Р.в. без прийменника: 2004 року (а не у 2004 році), наступного року (а не у наступному році). Але у четвер, у неділю, у грудні (без слова місяці);

- для іменників чоловічого роду ІІ відміни у З.в. однини характерним є нульове закінчення: підписали акт, отримав лист (а не листа);

- іменники чоловічого роду ІІ відміни множини в О.в. використовуються лише з закінченням -ами (-еми), -има: літак з іноземними гостями, повернулися з грошима (а не грішми);

- всі іменники у формі множини у М.в. мають закінчення -ах, -ях: по селах, по роках, по підприємствах;

- для однозначності й узагальненості змісту перевага надається не дієсловам, а віддієслівним іменникам: надавати допомогу (а не допомагати), здійснити огляд (а не оглянути), провести переговори (а не переговорити). Проте в наказах та інших розпорядчих документах використовується частіше форма наказового способу дієслова: доручити, перевірити;

- при використанні іменників слід пам’ятати про спосіб поєднання слів у словосполученні (граматичне керування): завдати (чого?) шкоди, пильнувати чистоти, радіти з перемоги, аналогічний (до чого?) до попереднього, заслуговувати (на що?) на увагу;

- прізвища, які збігаються з назвами істот, предметів чи явищ, варто вживати в поєднанні з ім’ям, назвою посади тощо: нагородити студента Комара І.П., відрядити менеджера Сороку О.М.