§ 31. Контури сучасності. Мистецтво розуміння, аналітична філософія і посїмодерн

Філософська герменевтика. Поняття “герменевтика” позначає мистецтво розуміння, тлумачення текстів, пам’ятників минулого. У філософії XX ст. цим словом позначається вчення про розуміння і наукове осягнення сфери культури і ширше – людського духу.

Біля витоків герменевтики стоїть протестантський філософ і теолог

XIX ст. Фрідріх Шлейєрмахер (1768–1834). Його послідовники –

Вільгельм Дільтей (1831–1911), Мартін

Гайдеггер (1889–1976) і Ганс Гадамер

(1900–2002).

Ганс Гадамер, учень Гайдеггера, уважав, що основне завдання філософії – це практика тлумачення й осмислення тексту. Текст у його розумінні – це не сторінки книжки, це власне культура. Всі знання людства про світ можна розглядати як текст, тобто це життя людства, яке і потрібно зрозуміти. Розуміння – головна категорія герменевтики. Розуміти – означає проникати в механізм життя, теоретично й практично пізнавати його. Філософія, за Гадамером, пронизана “розумінням”, “зусиллям розуміння”, Людина розуміє буття як граничну “смислову можливість”, тобтХ> розуміє своє місце у світі та своє значення.

Розуміння – це не межа пізнання в ряді інших (пояснення, дефініція тощо). Це характеристика самого існування людини, спосіб її буття. Фундаментальною істиною герменевтики Г. Гадамер уважав таке положення: “Істину не може пізнавати й повідомляти хтось один. Усеосяжно підтримувати діалог, давати висловитися інакодумцю, уміти засвоювати вимовлене ним – ось у чому душа герменевтики”. У цьому сенс “розуміння” як методу філософії. Розуміння, за Гадамером, – це метод проникнення в сенс тексту, у “суть справи”, коли “розуміючий суб’єкт” не займає місце автора, чий твір аналізується. Він не вживається в певну епоху або ситуацію, у якій жив автор, а, навпаки, осмислює текст із позиції реальних проблем свого часу.

Розуміння зумовлене історичним контекстом, який називається передрозумінням. Що таке передрозуміння? Головне в ньому – забобон. Забобон – це нелогічна упередженість. Він відображає стан суспільства і суб’єкта, що пізнає, “розуміючого”. Це – фун-

180

дамент розуміння, він показує суть епохи, сенси буття, які не виражені явно. Розуміюча людина не може бути вільна від різних передумов, адже пізнає не абстрактний суб’єкт, а конкретна людина, що поділяє стереотипи мислення свого часу, має свій погляд на світ.

Розуміння завжди припускає дві рівноправні сторони в пошуку ними “згоди щодо суті справи”. У діалозі завжди три учасники: 1) текст; 2) інтерпретатор тексту; 3) час. У діалозі

ми маємо справу з традиціями, які інтерпретуються в часі. Mil “розуміємо” традиції, тобто “осмислюємо” минулу культуру (досвід традицій) і, відповідно, самоосмислюємо себе і суспільство, у якому живемо. В результаті ми теоретично пізнаємо світ і, що набагато важливіше, життєво-практично освоюємо його. Наука повинна спиратися на раціональні методи пізнання і забобон. Діалог думок – модель і форма розвитку будь-якої науки і знання взагалі – особливо філософії, якій протипоказаний монолог.

Через досвід життя, досвід історії, досвід мистецтва людина знаходить реальність. Наш життєвий досвід виражений у мові. Тому мова – це конкретний механізм формування досвіду й водночас – початкова схема людської орієнтації у світі, “стихія розуміння”.

Отже, розуміння має універсальний характер. Це і метод філософії, і характеристика всього знання людства про світ, і спосіб існування людини, яка пізнає, діє й оцінює.

Аналітична філософія – це напрям у західній філософії XX ст., що об’єднує ряд теорій. Найвідоміші концепції Бертрана Рассела (1872–1970), Людвіга Вітгенштейна (1889–1951), філософів віденського гуртка – Морінца Шліка (1882–1936) і Рудольфа Карнапа (1891–1970) та ін. Предметом аналізу в аналітичній філософії стали мовні засоби науки, буденна мова і мова філософії. Вчені цього напряму вважали, що більшість філософських проблем мають логіко-лінгвістичний характер. Вони виникають унаслідок багатозначності й хибного розуміння понять мови. Це означає, що філософія не є змістовною наукою про будь-яку реальність, а лише родом діяльності, що має дві основні цілі:

• усунення з науки всіх псевдопроблем і міркувань, що не мають сенсу, які виникли через неправильне вживання мови або з ідеологічних причин;

181

• забезпечення за допомогою апарату математичної логіки побудови ідеальних моделей осмисленого міркування.

На цій основі можна створити нову науку і філософію. З чого виходили автори цих концепцій? Аналіз природної мови свідчить про її суперечність і багатозначність, що породжує проблеми, які насправді є псевдопроблемами. Наприклад, такі слова, як “знання”, “реальність”, “вірогідність”, “істинність”, існують завжди в певних контекстах і мають значення відповідно до контексту. Відтак проблема знання і реальності – це насамперед проблема мови, визначення, розуміння всього контексту. Зазначене передбачає, що для вирішення наукових і філософських проблем треба використовувати штучні мови, мови науки. Вони однозначні, чіткі й несупереч-ливі, як, наприклад, мови формальної логіки або математики з їх жорстко фіксованим змістом.

Філософія логічного аналізу претендує бути дисципліною, що допомагає відродженню істинної науки. Користуючись методом “аналізу”, на думку його прихильників, можна уніфікувати мову науки і тим самим синтезувати науки загалом або, інакше кажучи, вивести науку на новий етап розвитку. Оскільки наукові положення мають виражати загальнозначущі істини, був вироблений принцип перевірки істинності наукових думок – принцип верифікації. Істинність будь-якої гіпотези може бути доведена або за допомогою досвіду, або за допомогою зв’язаного логічного доказу на його основі. Тому верифікація зводиться до думок, що фіксують дані досвіду. Припущення, які не можуть бути перевірені досвідним (емпіричним) шляхом або непрямим із досвідними підтвердженнями, виводяться зі складу науки. Якщо прийняти принцип верифікації, треба відмовитися від визначення об’єктів, існування яких викликає сумнів (наприклад, божество або субстанція), обмежившись описом властивостей тих об’єктів, які сприймаються шляхом досвіду. Використовуючи цей підхід, можна очистити науку від помилкових проблем і понять за допомогою особливої техніки, точного значення слів і виразів.

Постмодерн. Терміном “постмодерн” у сучасній філософії позначають ряд концепцій західних філософів середини та кінця XX ст. Більшість із них франкомовні – Ж. Батай (1897–1962), Р. Варт (1915–1980), М. Фуко (1926–1984), Ж. Дерріда (1930–2004), П.Рікер( 1913–2005).

Проте нині постмодерн представлений світськими та релігійними концепціями мислителів різних країн. Суть цих концепцій полягає в гострій критиці всієї класичної і посткласичної філософії Заходу. Головна ідея – у критиці розуму і його можливостей, рефлективних

здібностей розуму, його цінності. Цей момент часто подається як критика саме “західного розуму”, що призвів до незліченних бід, війн, кровопролитних революцій, екологічної катастрофи. На відміну від ірраціоналістів XIX – початку XX ст., які відзначали недоліки раціоналізму й пропонували проекти, свою переоцінку цінностей, постмодерн до кінця й повністю пориває з настановами класичної філософії, абсолютно заперечує цінності минулого. Повністю відхилено ідею гуманізму, будь-які форми пізнання історії, усі концепції історичного прогресу й прагнення створити наукову теорію будови ідеального суспільства або раціонально обґрунтовану теорію самовдосконалення людини. Оголошуються безглуздими спроби створити систему загальнолюдських цінностей і пріоритетів.

Що ж пропонується? Насамперед не створювати жодних нових ідеалів замість уже знехтуваних старих. Істина неможлива, її пошуки – це ілюзія старої філософії.

Створювати нову життєтвірну культуру, що затверджує повну свободу людини, свободу творчості й особистості скрізь і в усьому, без меж.

Відмовитися від колишнього дискурсу (роздумів) у мові, які мають містити не поняття (загальні для всіх конструкцій), а “симу-лякри” – знаки миттєвого емоційного стану людей, що позначають наявне тут і зараз ставлення людини до певної ситуації. Загалом, прагнути від порядку в мові до хаосу.

Хаос має замінити порядок у всіх сферах культури та суспільства. Має бути безліч культур, політичних систем, між якими мають бути стерті всі грані. Так само і в оцінках інтелекту і здібностей людей потрібно стерти всі грані між генієм і посередністю, героєм і натовпом.

Головні поняття, використовувані постмодерном, – “гра”, “випадок”, “свобода”, “анархія”, “деконструкція”, “іронія”, “невизначеність” тощо – становлять зміст нових словників, за допомогою яких ми можемо мислити принципово інакше, аніж усі попередні вчені та філософи.

Постмодерн є неоднорідним філософським напрямом. Серед філософів є такі, які відмовляються від повного заперечення розуму і гуманізму (ТО. Габермас), уважають, що людина в історії шукає Бога і принципи гуманізму (Р. Ваганян, Р. Кокс, К. Ранер). Можливий пошук субстанціональних витоків культури (77. Рікер), раціональними методами у вивченні західної культури оперував М. Фуко тощо. Однак їх об’єднує спільне бачення завдання філософії – як інтерпретація різних культур, а не пошуку істини, не вчення про людину.

182

183

3

) апитання і .

)авдання

ґ 1. У чому сутність філософської герменевтики?

2. Що, на думку Ганса Гадамера, є фундаментальною істиною герменевтики?

3. Що вкладається в поняття розуміння у філософській герме невтиці?

4. Які цілі аналітичної філософіїї

5. Охарактеризуйте принцип верифікації.

6. Що пропонує філософія постмодерну!

7. Напишіть міні-твір на тему “Створювати нову життєтворну куль-туру...”.