62.Розстріляне відродження

Розстріляне відродження — літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.

Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації. Історичні передумови

Це відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський указ) створили тексти, гідні світового поціновування (М. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгоочікуваним набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905—1917 рр.

Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на грані», намагаючись використати будь-яку можливість ознайомитися із світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво.

64. Постмодернізм в українському мистецтві к. ХХ – поч.. ХХІ ст. Термін «постмодернізм» виник у період Першої світової війни в роботі В.Паннвіца «Криза європейської культури» (1917). У 1947 р. Тойнбі в книзі «Вивчення історії» використовує його у культурологічному розумінні. На його думку, постмодернізм символізує кінець західного панування у релігії і культурі. У працях Кокса 1970-х років, присвячених проблемам релігії в Латинській Америці, широко застосовується поняття «постмодерністська теологія». У 1960-1970-х роках на термін «постмодернізм» звернули увагу під час визначення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації й техніцизму. Поширення термін «постмодернізм» набув завдяки праці Ч.Дженкса «Мова постмодерністської архітектури» (1977). Невдовзі він з’явився і в літературі та малярстві. Розвитку поняття «постмодернізм» сприяли міркування філософів Ж.Дерріди, Ж.Баттея, Ж.Ф.Ліотара, а також концепція семіотика і письменника УЕко. У постмодерних творах досить незвичайними є зв’язки автора з текстом, автора з персонажами, автора з простором, автора з часом. Текст, персонажі, простір і час відчувають залежність від автора, його творчої волі. Крім того, не можна обійти увагою і той факт, що сюжет у творах постмодернізму, як правило, розпадається на мікро-сюжети, численні відступи, твори самих персонажів, додатки, авторські коментарі тощо. Отже, слово «постмодернізм» означає і загальні тенденції у сучасному мистецтві, і різноманітні школи й течії, що виникають на межі XX - XXI століть, і художній напрям (розвиток культури дає підстави стверджувати, що постмодернізму вже притаманні всі ознаки мистецького напряму). Водночас поняття «постмодернізм» використовується і як характеристика світовідчуття кризової епохи, і як особливий спосіб організації художньої реальності, що може виявлятися за різних періодів розвитку культури. І вже настає час, коли поняття «постмодернізм» означає і певну добу в історії світового мистецтва, як це сталося, наприклад, з термінами «Відродження», «бароко» чи «романтизм».

65. Вклад Олександра Довженка у світове кіно. Довженко - класик світового кіно, і його фільми є візитівкою нашого національного кінематографа (попри те, що й досі за кордоном його подекуди сприймають як представника російської культури). А ще він - чудовий письменник, який почався в роки війни і вивершився чудовою прозою кіноповісті “Зачарована Десна”. І художник. Малюнки Довженка у середині 20-х років минулого століття були доволі популярними. У кіно Довженко прийшов не юнаком, а 32-річним, із значним життєвим досвідом. Нічого (як згодом відверто скаже) не вміючи в кіно, але відчуваючи, що саме у мистецтві екрана зможе здійснитися як художник. У нього не було пересічних картин. Кожна була наповнена особливою естетикою, яку ні з чим не порівняти. Кожна по-своєму передавала дух того історичного часу, якому належала. Він швидко став майстром. Уже друга повнометражна картина Довженка “Звенигора” (1928) була визнана шедевром. Знаменитий Ейзенштейн писав тоді: “...картина все більше і більше починає “лунати” чарівною красою. Красою самобутньої манери мислення. Дивовижним сплетінням реального з глибоко національною поетичною вигадкою. Гостро сучасного і разом з тим міфологічного. Гумористичного і патетичного. Чогось гоголівського...”. “Звенигора” - це результат творчих імпульсів, інтенсивного літературного й мистецького життя України, довкола якого дедалі щільніше стискався ідеологічний зашморг. Багато хто з кінокритиків вважає, що після “Звенигори” Довженко вже не мав змоги реалізувати жодного фільму так, як хотів би і міг. “Арсенал” вийшов під тягарем чужої концепції, “Щорс” був накиненим від початку і до кінця, і не без участі Сталіна. “Аероград” і “Мічурін” - фільми, зроблені на чужині, на чужі теми, з чужими ідеями. Вони могли бути створені ким завгодно. А у “Звенигорі” здійснилася його творча фантазія, якій не судилося повторитися. Вона відродиться лише в українських “шістдесятників”: “Тіні забутих предків”, “Криниця для спраглих”, “Вечір на Івана Купала”, “Камінний хрест”. У 1930 році Довженко створює свою знамениту картину “Земля”. Її одразу піддають гострій критиці видатні діячі культури - В. Пудовкін, О. Фадєєв, Д. Бєдний. Останній написав на неї злий фейлетон. Після цих виступів Довженко посивів. Проте фільм з успіхом демонструвався на Всесвітній олімпіаді мистецтв у Москві, а потім з тріумфом пройшов екранами світу: в Англії, Америці, Італії, Японії, Франції. “Землю” порівнювали з Дев’ятою симфонією Л. Бетховена. Це останній “німий” фільм Довженка і, можливо, найкращий - вершинний фільм усієї німої епохи радянського кіно. У 1958 році картину “Земля” на Брюссельському кінофестивалі назвали в числі 12 видатних стрічок всіх часів і народів. На ІІ Міжнародному кінофестивалі у Венеції у серпні 1934 року відбувся перегляд фрагментів його фільму “Іван”. “Героєм вечора, безперечно, був Довженко, - писала італійська преса. - Довженко довів нам, яким великим може бути екран, якщо він осяяний думкою геніального художника”. Олександр Довженко створив справжній авторський кінематограф. Він був одним із небагатьох кінорежисерів, кому не було протипоказано писати для себе сценарії. Три його пізніші сценарії - “Поема про море”, “Повість полум’яних літ”, “Зачарована Десна” - ще знайшли своє екранне втілення, а ще два - “Тарас Бульба” і “Відкриття Антарктиди” - так і залишилися нездійсненими. Як не екранізувалася і навіть не публікувалася в той час його кіноповість “Україна в огні”. На обговоренні сценарію фільму “Україна в огні” Олександра Довженка у Кремлі. (31 січня 1944 року. Засідання політбюро. Веде засідання Сталін. Присутні: Молотов, Маленков, Берія, Микоян, Хрущов, Щербаков. Під стіною сидить Довженко). Сталін (цитата за стенограмою): “Ваш сценарій “Україна в огні” - це спроба ревізувати ленінізм. Це вилазка проти нашої партії, проти радянської влади, проти колгоспного селянства, проти нашої національної політики. Це ворожа вилазка, яка має за мету проревізувати ленінізм. Те, що автор озлоблений, свідчать такі факти. Жодного позитивного героя у сценарії нема. Ви послухайте, як автором показані радянські люди. Він вивів тип радянського працівника - голову сільради - з геть усіма негативними рисами. Вивів дурня, ледаря, гультіпаку. Причому цього неробу і дурня, за словами автора, поставила партія. Тут автор виступає прямо проти радянських людей”. Дивно, що після такого обговорення сценарію “Україна в огні” Довженка з Кремля відпустили додому. Живим. Довженко чекав розправи. Та Сталін його не розстріляв, бо мав надію, що рано чи пізно митець з України зробить про нього фільм. Відтоді ніщо з того, що писав Довженко, не могло видаватися без спеціального дозволу. Його звільнили з посади художнього керівника Київської кіностудії, перевели режисера першої категорії на режисера третьої і приписали до Московської кіностудії. Він міг їздити до Києва тільки з візитами, але мав жити у Москві. Бюрократи блокували все, до чого він прикладав руки. Протягом 12 років, що залишилися йому для життя, Довженко мріяв про одне - повернення додому. День за днем він стояв біля вікна у своїй кімнаті, притиснувшись чолом до скла, дивлячись вниз на рух машин, потім ішов до свого столу, розгортав щоденник і писав: “Пишу, розлучений з народом моїм, з матір’ю, з усім, з батьковою могилою, з усім-усім, що любив на світі понад усе, чому служив, чому радувався. Я ніби напророчив собі злу долю у творах. Прощай, Україно. Прощай, рідна дорога моя земле-мати. Я скоро помру. Умираючи попрошу вирізати з грудей моїх серце і хоч його одвезти і десь закопати на твоєму лоні, під твоїм небом у Києві, десь над Дніпром, на горі. Прийми його. Воно тобі весь вік молилось, не проклинаючи ні однієї з чужих земель”. 25 листопада 1956 року серце митця зупинилося. Не стало генія, розіп’ятого на хресті суперечностей епохи. Режисера, який і досі залишається найзагадковішою і найнезбагненнішою особистістю ХХ століття. У 1995 році була заснована Державна премія України імені О. Довженка. А рішенням вищої академічної ради загальнонаціональної програми “Людина року-99” Олександра Довженка (разом з М. Грушевським і В. Вернадським) визнали Людиною України ХХ століття.

66. Актор, режисер, сценарист Іван Миколайчук. 15 червня 1941 року в селі Чортория Чернівецької області народився Іван Миколайчук — знаменитий український актор, режисер, сценарист. Іван Миколайчук — людина всебічно обдарована, його талант багатогранний, в якій би іпостасі він не виступав — актора, режисера, укладача музики до фільму — було вміння узгодити й гармонізувати всі різновиди творчості. 60-80-ті роки — це часи злету українського кіно, український кінематограф переживав творче піднесення. Майже жоден фільм не обходився без участі Івана. Знімаючись у різних режисерів він у кожен фільм приносив не тільки високу професійну акторську майстерність, — він приносив себе, свої думки, своє відчуття правди і кривди нашого народу. Шлях у мистецтві починався з музики — першу професійну освіту Іван здобував у Чернівецькому музичному училищі (нині — ім. С. Во робкевича). По тому навчався в акторській студії при Чернівецькому театрі ім. О. Кобилянської, паралельно працюючи актором цього театру, а третю — на акторському відділені кіно факультету Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Перші акторські ролі у фільмах «Сон», «Тіні забутих предків» принесли Івану Миколайчуку неймовірну популярність, але слава не була його метою. Олімп кінематографічних професій він почав завойовувати написанням кіносценаріїв. Миколайчук вважав, що кіно й література мають доповнювати й збагачувати одне одного, саме тому його літературно вишукані сценарії так органічно перетворюються на фільми. Він не бачив прірви між словом та екраном. За своє життя він написав 12 сценаріїв, 10 з яких — у співавторстві. Його літературну творчість можна поділити на три етапи. Перший — так би мовити, проба пера — охоплює ранню п'єсу «Живий хрест в мертвій діброві» та сценарій «Камінна душа» за Гнатом Хоткевичем, написаний спільно з Б. Дзюбою та Б. Івченком. Між п'єсою і сценарієм відстань у десять років, і можна побачити, як стрімко розвивався талант Миколайчука.  Другий етап — час, коли творчість Івана була на злеті. Отже «Білий птах з чорною ознакою» і став тим рідким випадком, коли своїм успіхом фільм завдячує висококласному сценарію. Наступні роботи — «По цей бік ночі», «На поклони!» написані з великим натхненням і сповнені проблем, які хвилюють Миколайчука: любов до України та випробування актора славою, як не піддатись спокусі легкого життя, не зрадити таланту. Наступні три сценарії, хоча були написані у найтяжчий для Івана час, також належать до цього етапу. Миколайчука як автора заборонили, але його підтримували друзі. Тоді ж Миколайчук береться за роман Василя Земляка «Лебедина зграя». «Вавілон ХХ» — результат вдумливого прочитання цього твору і тріумф режисерської фантазії. Третій етап обіймає останні шість років життя і чотири сценарії: «Київська фантазія», «Украдене щастя», «Небилиці про Івана» та «Острів сліз», які були близькими до втілення, але, на жаль, жодного втілити не вдалося: через заборону і через хворобу. Хоча нібито прямої заборони ставити «Украдене щастя» чи «Небилиці...» не було, проте існували підводні течії, бюрократичні бар'єри, долати які сил уже не вистачало. 3 серпня 1987 року обірвалося життя талановитого митця, але прожиті роки були плідними. Іван Миколайчук був душею української культури, а його герої символізували українське кіно як мистецьке явище. На честь Івана Миколайчука проводиться республіканський кінофестиваль.

67. Артист театру і кіно Богдан Ступка. Богдан Ступка народився 27 серпня 1941 року. Український актор театру і кіно, лауреат Шевченківської премії 1993 року (за головну роль у виставі «Тев'є-Тевель» за Шолом-Алейхемом). Народний артист СРСР (1991). До сцени звик змалку, батько його співав у хорі в оперному театрі, старший мамин брат був там же солістом, тітка — головним концертмейстером. У 1961 році Ступка закінчив акторську студію при Львівському театрі імені Марії Заньковецької), а в 1964 році — заочне відділення театрознавчого факультету Київського державного інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого. Його наставником протягом усього творчого життя був Сергій Данченко.  У кіно Богдан Сильвестрович вперше випробував свої сили у фільмі Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1971). Ступка тоді зіграв Ореста Дзвонаря, на цю роль претендував і Миколайчук. Але оскільки стрічка була на заборонену в радянські часи тему — боротьбу загонів УПА, то влада не хотіла, аби вояком повстанської армії був Іван Миколайчук. Тож затвердили Ступку, за яким після театральної ролі Річарда III закріпився негативний імідж, але його трактування образу виявилося настільки вдалим, що роль Ореста (воїна УПА, в якого закохалася головна героїня, красуня Дана (Лариса Кадочникова), і досі одна з найкращих у списку актора Загалом у Ступки — понад 100 ролей у кіно та більш ніж 50 на сцені. У його послужному списку — ряд історичних постатей: гетьмани Іван Брюховецький («Чорна рада») та Іван Мазепа («Молитва за гетьмана Мазепу»), Чингісхан («Таємниця Чингісхана»), Богдан Хмельницький («Вогнем і мечем»), Олександр Керенський («Червоні дзвони»), Борис Годунов («Кремлівські таємниці»), Остап Вишня («Із житія Остапа Вишні») У 2006 році на екрани вийшла російська стрічка «Заєць над безоднею» Тиграна Кеосаяна, де Ступка зіграв генсека Бежнєва (Брежнєва без літери «р»). Він знявся також у Романа Качанова в комедійному детективі «Взяти Тарантіну» (тут його партнеркою по фільму була Людмила Ґурченко). У 2007 році знявся у фільмі режисера Володимира Бортка «Тарас Бульба» (прем'єра фільму відбулася у 2009 році), де виконав головну роль. У листопаді 2008 року Богдан Ступка отримав нагороду за найкращу чоловічу роль на III-му Римському кінофестивалі — за головну роль в українсько-польському фільмі "Серце на долоні" режисера Кшиштофа Зануссі. Популярність українського актора не обмежується батьківщиною. Завдяки участі в інтернаціональних проектах артист здобув популярність і за кордоном, зокрема в Росії, де він на початку 2010-го став кращим актором року і лауреатом премії «Золотий орел». 27 серпня Народному артистові України, художньому керівникові Національного академічного драматичного театру ім. Франка Богдану Ступці виповнилось 69 років. Незабаром на Хрещатику у Києві з'явиться "Алея Зірок". Тих знаменитостей, чиї імена мають бути увіковічені першими, обирають кияни. На звання "Зірка мистецтва" (кіно, театр, література) претендуэ актор Богдан Ступка, І це не дивно, адже життєвий принцип Ступки – порядність, толерантність. Найприємніше у роботі – «спілкування з різними людьми. В людях найбільш за все ціную розум».

68. Велико-Сорочинський іконостас. Іконостас Преображенська церква відома своїм іконостасом,«який є пам’яткою українського мистецтва першої третини 18 ст.  Іконостас п’ятиярусний, шириною 17, висотою — 22 м, виготовлений із липового дерева. Склається з окремих щитів, з’єднаних між собою каркасом. Поверх синього фону було накладене ажурне різьблення, що складається із орнаментів зі стилізованими рослинними орнаментами — гронами винограду, грушами, яблуками, маківками, дубовим, виноградним та акантовим листям. Різьблення виконує декоративну функцію. Усі його елементи вкриті левкасом і первісно були позолочені, завдяки чому майстрами було досягнуто великої пластичності виробу. Іконостас складається з трьох окремих частин — центральної і бокових, кожна з яких має свої царські врата та дияконські двері. Яруси ідуть не прямими, паралельними лініями, а по вигнутих догори кривих, які ледь намічаються у бокових частинах іконостасу і підсилюються до центральної. Для більшого враження і художньої цілісності крива підтверджується карнизами та формою ікон кожного ярусу. Другий і третій яруси завершуються конструкцією на зразок трилопатевої арки. Увінчаний іконостас Розп’яттям. Первісно в іконостасі знаходилось 130 ікон, 12 з яких не збереглися, а на 18 живопис осипався разом з левкасом. У центральній частині та цокольному ярусі розміщено 14 гербів Д. Апостола та дві ікони: «Страта Св. Катерини» і «Мучениця з левами». У першому ярусі — намісні ікони, зліва направо: «Успіння Богоматері», «Архангел Михайло», «Замилування», «Христос», «Архангел Гавриїл», «Вознесіння»; з боків — ікони Св. Уляни та пророка Даниїла, які деякі дослідники вважають портретами гетьмана Данила Апостола та його дружини Уляни. Над центральними царськими вратами розміщена ікона «Спас-нерукотворний». У другому ярусі — ікони житійного циклу Ісуса Христа з «Таємною вечерею» в центрі. Третій ярус — Деісусний чин без Богоматері та Іоанна Хрестителя. У четвертому — зображення пророків у медальйонах. З боків знаходяться вирізані по контуру фігури. Зліва — ангел, що трубить, справа — ангел, що згортає небо. Завершує центральну частину іконостасу різьблений двоголовий орел із вмонтованим круглим медальйоном з іконою Богоматері з немовлям та розп’яттям над ним. Обабіч орла вирізьблені по контуру зображення: зліва — Марія Магдалина, справа — Мати Божа. Північна частина іконостасу складається із чотирьох ярусів. У цокольному збереглись лише три ікони: «Антоній Печерський», «Страта Святої Варвари» та «Адам і Єва». Перший ярус займають зображення отців церкви та намісні ікони: «Покрова», «Введення до храму» та «Благовіщення». Другий ярус присвячено житію Іоакима та Анни. У третьому — Деісусна композиція з центральною іконою «Мати Божа з немовлям та ангелами». Четвертий ярус займають зображення пророків у медальйонах. Південний іконостас також чотириярусний. У цокольній частині збереглася лише одна ікона — «Страта Святої Катерини». Перший ярус складається із намісних ікон — «Зішестя до пекла», «Вознесіння», «Зішестя Святого духа», «Трійця», зображення отців церкви. Південні врата займає зображення Мельхиседека на повен зріст. Другий ярус займають ікони святкового циклу. Третій ярус — Деісусний чин з центральною іконою «Христос з Іоанном Хрестителем», обабіч якої дві ікони із зображенням апостолів — по три на кожній іконі. Четвертий ярус завершують ікони «Бог Саваоф» у центрі, обабіч якого по два медальйони із зображенням пророків. Усі ікони іконостасу написані на липових дошках. Частина ікон виконана кількома художниками, на що вказують відмінности у стилі виконання. Ряд дослідників висловлює припущення, що місцем виготовлення іконостасу могли бути майстерні Києво-Печерської лаври, однак не виключена робота над ними і майстрів Лівобережжя. Серед авторів ікон називають художників Києво-Печерської лаври Івана Максимовича та Феоктиста Павловського, миргородського художника Луку Боровика та Василя Реклинського (останньому приписують ікони «Успіння Богородиці», «Мати Божа Знамення» та «Свята Уляна». Загальною рисою, яку відмічають для всіх майстрів ікон, є поява нових прийомів письма: світлотіні та лінійної перспективи, розвиток майстерності портрету, пейзажу. Живопис сорочинського іконостасу зробив великий вплив на подальший розвиток українського мистецтва.»

69. Картина «Катерина» Т.Шевченка. Геній Т. Г. Шевченка втілився не тільки у поезії, але і в живопису. Шевченківські картини заслуговують на увагу не менше, ніж його вірші. Катерина — картина Тараса Григоровича Шевченка виконана ним на тему однойменної поеми влітку 1842 року в Санкт-Петербурзі. Катерина — звичайна українська дівчина. На ній біла сорочка, червоний фартух, спідниця. її голову прикрашає червона стрічка з квітами.  Йде дорогою вродлива українка. Ступає повільно босими ногами. Нахилила голову, опустила очі. Руками взялася за край фартуха. Здається, щоб витерти сльозу. Шевченко майстерно намалював, як Катерина переживає своє горе. Дівчина зображена одразу після зустрічі з москалем, якого вона кохала, який її зрадив. Москаль також є на картині. Він їде верхи, поганяючи свого коня, і обертається, щоб подивитись на Катерину. Він позаду, і його обличчя погано видно. Але по обличчю дівчини стає зрозуміло, що вона покинута назавжди.  Якийсь чоловік у білому одязі сидить на дорозі, грається маленьке цуценятко, росте велике дерево, на задньому плані стоїть млин. Нічого не бачить Катерина. Опустивши руки і нахиливши голову, йде вона дорогою Картина зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка. 1939 року картина експонувалася на Республіканській ювілейній шевченківській виставці в Києві; 1951 року — на виставці образотворчого мистецтва Української РСР у Москві. 28 травня 1998 року було відкрито Манявський Хресто-Воздвиженський чоловічий монастир Івано-Франківської єпархії УПЦ КП.