Тема 6. Моральне виховання в українській етнопедагогіці

ПЛАН

1. Мораль і духовність в українській етнопедагогіці.

2. Завдання морального виховання.

3. Основні принципи морального кодексу народу.

4. Методи, засоби і прийоми морального виховання в українській ет­нопедагогіці.

1. Мораль і духовність в українській етнопедагогіці

Визначне місце в народній педагогіці посідає моральне вихован­ня. Це один із провідних напрямів формування особистості. Поряд із розумовим моральне виховання є важливою складовою виховної системи народу.

Народ завжди ставить поряд розум і мораль як основну окра­су людини: «Розум - найбільше багатство», «Мораль чиста -краще всякого намиста».

Як відомо, мораль - це система поглядів і уявлень, норм і оцінок, що регулюють поведінку людей, одна з форм суспільної свідомості; це сукупність правил, норм співжиття, поведінка людей, що визначають їх обов'язки, ставлення один до одного і до суспільства.

В українській етнопедагогіці з поняттям «мораль» межує і поняття «духовність». У науковому обігу вживається поняття «духовно-моральне виховання».

Духовність - це сукупність психічних явищ, що характери­зують внутрішній суб'єктивний світ людини, основні риси куль­турної спрямованості особистості: її інтереси, переконання, по­гляди, ідеали, світогляд, ставлення до життя, людей, до себе, своїх обов'язків, це бажання, воля, естетичні й моральні почуття осо­бистості.

Мораль і духовність стосуються виявлення трьох головних сил людини: мислення, відчування (почуття), хотіння (бажання). Ці сили зумовлюють помисли, життєві кроки, вчинки, поведінку людини. Духовно-моральне виховання передбачає формування у людини високої духовності і моралі.

Мораль українського народу, що лягла в основу його етнопедагогіки, етнопедагогічного ідеалу, послідовно й безкомпромісно відстоює доброчинну поведінку людини, гуманність поглядів, бла­городність думок, чистоту помислів. Народна педагогіка не ви­знає жодних причин, які б давали підстави для відхилення від норм моралі у повсякденному житті.

2. Завдання морального виховання

Моральне виховання визначається такими основними завдання­ми: формування моральної свідомості, почуттів, волі і поведін­ки. Зокрема, формування моральної свідомості пов'язане з ви­хованням у дітей правильного розуміння доброго і злого, мора­льного і аморального. Формування свідомості - це формування уявлень, понять, поглядів, думок, переконань. У народній педаго­гіці основними антитезами, які визнають завдання і напрям морального виховання, є: добро - зло; правда - брехня; милосе­рдя - жорстокість; любов - ненависть; радість - горе; життя -смерть; свобода - неволя тощо. Народна педагогіка акцентує увагу на вихованні почуття власної гідності, честі і совісті. Гідність, честь і совість - головні атрибути репрезентації людської мора­льності: «Бережи честь змолоду», «Не має ні честі, ні совісті», «Яка честь, така й совість».

Народна педагогіка освячує й такі високі духовні якості, як віра, надія, любов: «Віра гори повертає», «Хто має надію, той мо­лодіє». Українська народна педагогіка приєднує до системи ду­ховно-морального розвитку особистості також і релігійне вихо­вання, побудоване на основі віри в Бога і сповідування христи­янської моралі (молитви, заповіді Божі, святкові відправлення, художні розписи, ікони, церковний спів, ілюстрована біблія, цер­ковний календар, колядки, молитовник). Християнська мораль органічно переплетена з мораллю народною. Відомими в народі є сім дій християнського милосердя: нагодувати голодного, напоїти спраглого, одягнути голого, прийняти подорожнього, допомогти недужому, відвідати в'язня, поховати померлого, а та­кож дев'ять плодів святого духа: любов, радість, мир, терпіння, доброта, милосердя, віра, лагідність, стриманість. Важливими хри­стиянськими чеснотами є мудрість, мужність, справедливість і доброта. Народ моральними вважав цнотливих, шляхетних, доб­рочесних, праведних, носіїв людської гідності, честі, людяності.

Еталоном, своєрідним кодексом справжньої людської мора­лі є риси, притаманні українському народу: патріотизм, любов до рідного краю, повага й шана праці, простота, скромність, миролю­бність, гостинність, відвага, мужність, товариська солідарність, вірність друзям, правдивість, чесність, людяність, дружба, нена­висть до ворогів, оптимізм, совість, вдячність, охайність, чепур­ність, любов до ближнього, любов до природи, пристойність, віра в краще майбутнє, відвертість, ввічливість.

Висока народна мораль включає в себе і вірність у коханні. Зрада дружбі чи коханню розцінювалась у народі як великий злочин. Народ опоетизовував чисте кохання юнака і дівчини, визнавав єдино можливим шлюб за любов'ю, згодою батьків. У хлопців народна педагогіка з раннього віку виховувала своєрідне лицарство. Пошана до матері, до бабусі, до сестри поступово пере­ростала в пошану до дівчини, до майбутньої дружини. У дівча­ток з перших років життя виховувались ніжність та жіночість.

Взагалі моральне виховання у нашого народу охоплювало:

1)приклад батьків, старших членів родини, оточуючих людей; 2)громадську думку («А що люди скажуть?»);

3)поділ занять і праці за статями;

4)обрядовість, звичаєвість;

5)одяг, прикраси тощо;

6)настанови, переконання, заборони;

7)покарання.

Усе це, з погляду наукової педагогіки, - засоби, прийоми і методи морального виховання. Українська народна педагогіка виховує, плекає в молоді почуття чистої любові, але категорично засуджує вільне, легковажне ставлення до цього почуття, яке в народі називається безчестям. Збезчещена дівчина приречена на загальну зневагу. Народ завжди відстоював духовну близькість. Народна педагогіка засуджує короткочасні зв'язки тих, хто «по дві, по три кохає»:

Я до тої дівчиноньки не піду ніколи,

Бо до неї ходять хлопці, як діти до школи.

В українській етнопедагогіці вчинки людей, спілкування, по­ведінка пов'язані зі згадкою про Бога: «Без Бога — ні до порога», «Боже поможи», «Слава Богу», «З Богом, сину», «Побійся Бога».

Гарантом моральності була громадська думка («що люди ска­жуть»). Загальноетичною нормою була повага до старших і жі­нок. Існував в українського народу своєрідний «патріотизм села».