2. Завдання розумового виховання

Народна виховна практика виробила чітку систему розвитку активної розумової діяльності дітей.

Передусім чітко виділені завдання розумового виховання: ознайомлення з навколишнім світом, формування пізнавальних інтересів та інтелектуальних навичок, розвиток пізнавальних здібностей, розуму, мислення, організація спілкування з розум­ними людьми, розвиток цікавості, допитливості. Народна педа­гогіка дотримується цілком правильних поглядів щодо активі­зації пам'яті, формування уміння самостійного пізнання світу.

Глибоко розуміючи, що здобувати освіту, набувати розуму -нелегка справа, народна мудрість звертає увагу на потрібні для цього якості того, хто вчиться, і того, хто вчить:

• наполегливість і дисципліна («Мудрим ніхто не вродився, а на­вчився», «Не лінися рано вставати та змолоду більше знати»);

• авторитет учителя («Шануй учителя як родителя», «На­вчай інших, сам учися», «Розумний научить, а дурень на­мучить», «Учитель - як мати, хоче найкраще дітям дати»);

• самостійна робота над книгою («Хто багато читає, той багато знає», «Читання - найкраще навчання»);

• урахування вікових особливостей («Які літа — такий розум»);

• урахування індивідуальних особливостей («Кожна голова має свій розум», «Сто голів - сто умів», «У кожної Пашки свої замашки»);

• навчання з раннього віку («Чого Івась не навчився, того й Іван не буде знати», «Нагинай гілляку, доки молода»);

• бажання вчитись («Чоловік розуму вчиться цілий вік»);

• допитливість («Хто людей питає, той розум має»);

• прагнення до знань, працьовитість («Без труда нема плода»);

• зв'язок із життям («Хто знання має, той мур ламає»).

3. Народні принципи набуття знань

Народ інтуїтивно усвідомив і виробив дидактичні принципи навчання і набуття знань, які близькі сучасним принципам нау­кової педагогіки.

Народ чітко уявляв, що розум - це не тільки знання, а й уміння застосовувати їх на практиці, у конкретній справі.

Із власних спостережень люди дійшли переконання про єд­ність розуму, почуттів і свідомості. Народ вірив, що розум людини складається із сукупності його ідей, що розумна людина своїм поглядом охоплює всі прояви життєвих явищ, уміє знахо­дити шлях до визначеної мети.

Народ інтуїтивно усвідомив необхідність систематичності в одержанні знань і неперервності освіти. Цю думку образно характеризує таке прислів'я: «Вчитися — все одно, що плисти проти течії: зупинився на хвилину — і тебе віднесло назад».

Народ ніколи не залишав поза увагою наочність. Багато на­родних афоризмів говорять про міцність знань. Заслуговує на увагу народу і питання свідомого засвоєння знань, а також нега­тивне ставлення до механічного заучування та зубріння: «Вбиті в голову знання не мудрість». На досвіді народ переконувався в доцільності навчання з раннього дитинства, коли людина особливо сприйнятлива до всього нового і здобуті нею знання залишаються вічним її надбанням. Народна педагогіка, по суті, бере під опіку кожну дитину, з моменту її народження.

Головне призначення розумового виховання народна педаго­гіка вбачає в тому, щоб розвивати в дітей цікавість, допитливість і формувати на їх основі пізнавальні інтереси.

Наш народ накопичив великий досвід розумового виховання і на основі цього досвіду сформулював свої керівні принципи навчання в прислів'ях і приказках: «Вчи не страшкою, а лас­кою», «Не бурчи, та навчи», «Путню річ і дурень зрозуміє», «З самого початку думай, який буде кінець», «Не все одразу, а потро­ху та помалу, то буде користі чимало», «Учи народ, учись і у народу», «Вчений, а кобили не запряже», «Не буде хата нова, коли в голові полова».

Великого значення українська етнопедагогіка надає емоцій­ності в навчанні і вихованні. Навчання повинно розвивати в дітей почуття тонкі і благородні, адже «ніщо не дійде до голови, якщо не побуває в серці».