#31. Реформування земельних відносин на українських землях у хіх – хх ст.:

А)реформа 1848року

У 1848 р. в Австрії почалася революція. Австрійський імператор під тиском народних мас змушений був проголосити деякі буржуазні реформи і пообіцяти конституцію. 22 квітня 1848 р. вийшов патент імператора про ліквідацію панщини в Галичині. На Буковину дія цього указу була поширена з 9 серпня 1848 р.

Рішення про звільнення селян на всій території Австрії було прийнято австрійським парламентом 7 вересня 1848 р. Закон скасовував кріпосну залежність селян, надавав їм права громадян держави і права власності на ту землю, яку вони отримали у спадок. Разом з тим, закон передбачав компенсацію селянами на користь поміщиків 20-кратної вартості всіх річних кріпосних повинностей. В результаті у власність селянства Галичини і Буковини перейшло менше половини земельних угідь краю. Більшість селян залишалася малоземельними та економічно неспроможними, значну частину їх (халупників, що володіли тільки хатами —- халупами, і комірників, які наймитували і жили у чужих хатах — коморах) було «звільнено» зовсім без землі. Вони відразу потрапили в економічну кабалу до поміщиків. У власність поміщиків перейшли майже всі ліси та пасовища.

За сервітути (пасовища, ліси) селяни змушені були платити поміщикам на основі спеціальних угод.

На Закарпатті, як і в усій Угорщині, феодальну залежність селян скасував закон, прийнятий угорським сеймом 18 березня 1848 р. і підтверджений 1853 р. австрійським імператором Францем-Йосипом І (1830—1916 рр.), але на таких самих кабальних умовах, як і в Галичині та Буковині.

б)селянська реформа 1861року

Правову основу селянської реформи 1861 р. в Україні складали як спільні для всієї Російської імперії законодавчі акти, так і ряд спеціально призначених для українських губерній указів і постанов. Для більшості місцевостей України з родючою землею встановлювалися незначні за розміром селянські наділи. У трьох місцевих положеннях, дія яких поширювалася на українські губернії, відбилася специфіка відносин між поміщиками та селянами, що історично склалася в різних районах України. Так, Катеринославська, Херсонська і частково Таврійська губернії, а також ті повіти Харківської та Чернігівської губерній, де переважало общинне землекористування, підпадали під дію "Місцевого положення про поземельний устрій селян, поселених на поміщицьких землях в губерніях великоросійських, новоросійських і білоруських". Губернії, на які поширювалося це положення, поділялися на три основні смуги: нечорноземну, чорноземну і степову; смуги, у свою чергу, поділялися на місцевості, для кожної з яких встановлювався розмір наділу на ревізьку душу (в нього входили як присадибні ділянки, так і орні й сінокісні землі, а також пасовиська). Для губерній Південної України передбачався єдиний, так званий, указний наділ (в різних місцевостях його розмір коливався від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу). Розміри наділів у повітах Харківської губернії складали: вищий — від 3 до 4,5 десятин, нижчий — від 1 до 1,5 десятин. Якщо дореформений наділ перевищував встановлені норми, поміщик міг відрізати надлишок на свою користь. Це право він мав і тоді, коли після виділення селянам землі у нього залишалося в Лівобережжі менше третини, а на Півдні — менше половини

В)столипінська аграрна реформа

Завдань у реформи було декілька: соціально-політична - створити в селі міцну опору для самодержавства з міцних власників, відколовши їх від основної маси селянства і протиставивши їх їй; міцні господарства повинні були стати перешкодою на шляху наростання революції в селі; соціально-економічна - зруйнувати общину, насадити приватне господарство у вигляді і хуторів, а надлишок робочої сили направити в місто, де її поглине зростаюча промисловість; економічна - забезпечити підйом сільського господарства і подальшу індустріалізацію країни з тим, щоб ліквідувати відставання від передових держав. Реформа 1861 року - перший етап переходу до індивідуалізації землеволодіння і землекористування. Але скасування кріпацтва не привело до прогресу приватної власності. У 80-90-ті роки уряд прагнув до насадження громадських структур в селі, що суперечило в майбутньому вільній селянській власності. Подолати дані труднощі могли реформи, початі П.А.Столипіним. Його концепція "пропонувала шлях розвитку змішаної, багатоукладної економіки, де державні форми господарства повинні були конкурувати з колективними і приватними". Складові елементи його програм - перехід до хуторів, використання кооперації, розвиток меліорації, введення триступінчатого сільськогосподарського утворення, організації дешевого кредиту для селян, утворення землеробської партії, котрі реально представляла інтереси дрібного землеволодіння.

Столипін висуває ліберальну доктрину управління сільською общиною, усунення через полосиці, розвитку приватної власності на селі і досягнення на цій основі економічного зростання. По мірі прогресу селянського господарства фермерського типу, зорієнтованого на ринок, в ході розвитку відносин купівлі-продажу землі повинно статися природне скорочення поміщицького фонду землі. Майбутній аграрний лад Росії представлявся прем'єру у вигляді системи дрібних і середніх фермерських господарств, об'єднаних місцевим самоврядуванням і нечисленними по розмірах дворянськими садибами. На даній основі повинна була статися інтеграція двох культур - дворянської і селянської. Столипін робить ставку на "міцних і сильних" селян. Однак він не вимагає повсюдної одноманітності, уніфікації форм землеволодіння і землекористування. Там, де внаслідок місцевих умов община економічно життєздатна, "необхідно самому селянинові обрати той спосіб користування землею, який найбільш його влаштовує".

г) радянський період становлення і розвитку

Першим земельним законодавчим актом радянської держави був декрет «Про землю», прийнятий Другим Всеросійським з'їздом Рад 26 жовтня (8 листопада) 1917 p., який скасував назав­жди і без будь-якого викупу право приватної власності на землю. Він був запроваджений в Українській PCP рішенням Першого Всеукраїнського з'їзду Рад від 12 (25) грудня 1917 р.¹ З'їзд ухва­лив негайно встановити «повну погодженість» у цілях і діях з ра­дянською Росією та іншими частинами колишньої імперії. З'їзд доручив обраному ним Центральному Виконавчому Комітетові України (ЦВК) негайно поширити на територію Української рес­публіки всі декрети і розпорядження Робітничо-Селянського Уряду РСФРР, які мають загальне для всієї Федерації значення, зокрема декрет «Про землю». В основу російського декрету було покладено «Селянський наказ про землю», що був складений на підставі 242 місцевих селянських наказів. Згідно з декретом всю землю — поміщицьку, удільну, кабінетську, монастирську, цер­ковну, посесійну — було націоналізовано, конфісковано і переда­но в розпорядження волосних земельних комітетів і повітових Рад селянських депутатів. Землі рядових селян і рядових ко­заків не конфісковувалися.

Декретом РНК РСФРР «Про соціалізацію землі» від 19 лютого 1918 р. приватна власність на землю скасовувалася назавжди і земля передавалася трудящим на засадах зрівняльного земле­користування². В Україні маніфест Тимчасового робітничо-селянського уряду в 1919 р. проголосив, що землі поміщиків з усім живим і мертвим інвентарем повинні бути негайно відібрані у них і безплатно передані селянам³. Такі ж вимоги висувалися і в Конституції УСРР 1919 р.¹, а також в декреті РНК УСРР від З квітня 1920 р.²

13-14 листопада 1918 р. на засіданні Українського національного союзу була створена Директорія УНР, яка 26 грудня 1918 р. затвердила Раду Міністрів УНР і ухва­лила ряд законів, серед яких новий земельний закон про передачу селянам усієї поміщицької землі без викупу. Земля проголошува­лася добром народу, а земельні ділянки надавалися у безстрокове користування корисним підприємствам загального або місцевого громадського значення; приватно-трудовим господарствам, які займаються власною працею, працею окремих осіб, сімей або то­вариств; під оселі і будівлі окремим особам товариствам або гро­мадським установам для мешкання, або для торговельних і про­мислових підприємств. Землі, що передавалися у користування за цим законом могли передаватися у спадщину. Однак наприкінці 1920 р. внаслідок контрнаступу радянських військ державні струк­тури УНР залишили Східну Україну, і на землях України з 1921 р. вона втратила свій вплив і діяла в еміграції у формі Державного цен­тру Української Народної Республіки в екзилі³. Отже, норми зе­мельного закону НДР на практиці не були реалізовані.

Нова економічна політика радянського уряду вимагала відпо­відного впорядкування земельного законодавства. Його коди­фікація пішла у напрямі видання земельних кодексів радянсь­ких республік. Першим був виданий Земельний кодекс РСФРР (жовтень 1922 р.)⁴. Його значення як джерела земельного права визначається насамперед тим, що це була перша кодифікація зе­мельного законодавства, яка створила передумови для форму­вання земельного права як галузі права¹.

Досвід РСФРР з кодифікації земельного законодавства (як і інших галузей законодавства) було використано й іншими союзними республіками. 29 листопада 1922 р. третьою сесією ВУЦВК шостого скликання було прийнято перший кодифіко­ваний акт про землю — ЗК УСРР. Це була перша законодавча база для створення галузі земельного права в Україні. Через єдність класової суті й соціально-економічних основ земельні кодекси союзних республік майже не відрізнялися один від одного. Але все ж таки можна говорити про формування га­лузі земельного права в Україні, оскільки на той час Союз PCP ще не був офіційно проголошений. Створення його стало­ся у 1924 р.

Перший ЗК УСРР закріпив націоналізацію землі і скасуван­ня приватної власності на неї, заборонив купівлю-продаж, оренду та інші правовідносини, пов'язані з відчуженням землі². Право на одержання землі в безплатне і безстрокове користу­вання визнавалося за всіма громадянами, що бажали обробляти її власною працею, незалежно від статі, віросповідання, націо­нальності.

Кодекс надав право земельним громадянам приймати будь-яку форму землекористування: товариську (артілі, комуни, ТСОЗи), общинну, дільничну, хутірську, змішану, але найбіль­ше заохочував колективну. Землекористувачі ставали власни­ками всього, що ними створювалося на земельній ділянці, — будівель, садів, посівів тощо. Кодекс визначав поняття і регла­ментував питання селянського двору, виходячи з принципу спільного землекористування і рівноправності всіх членів двору, зокрема й новонароджених, на майно двору. Встановлювалися норми, що обмежували куркульство, регламентували землевпо­рядкування, земельну реєстрацію, переселення і визначали правовий режим міських земель, земель спеціального призна­чення та земель державного запасу. Земельними громадами мог­ли бути і колгоспи (ст. 42), але за умови, що вони об'єднують не менш як 15 дорослих членів колгоспу. Земельна громада підко­рялася сільраді (статті 63-65), відповідала перед державою за правильне та доцільне використання земельних угідь (ст. 53) і вирішувала питання про порядок землекористування, переділ земель, сівозміни, землевпорядкування тощо. Земельним кодек­сом допускалася «трз'дова оренда» землі, але не більше ніж на 12 років (статті 27-37).

ЗК УСРР було затверджено постановою VII Всеукраїнського з'їзду Рад від 14 грудня 1922 р. Постанова закликала селянство перейти до поліпшених форм землекористування. Уряду було запропоновано надати всебічну допомогу всім починанням се­лянства в галузі землеустрою і в першу чергу тим селянам, які переходять на колективне землекористування. Цією постано­вою, як видно, уряд був зорієнтований на перехід до колективних форм господарювання на селі¹. На розвиток виробничого коопе­рування в різних статутних формах, на організацію зразкових радгоспів були спрямовані постанови V Всеукраїнського з'їзду Рад «Про відбудову сільського господарства» від 5 березня 1921р. та «Про колективізацію сільськогосподарського вироб­ництва» від 6 березня 1921 р².

З метою реалізації постанов V Всеукраїнського з'їзду Рад РНК УСРР 7 березня 1921 р. прийняла декрет «Про організацію робітничих факультетів», яким народному комісаріатові освіти було доручено організувати дворічні робітничі факультети з сільськогосподарськими відділеннями у Києві, Харкові, Одесі³. Однією з важливих дисциплін на цих факультетах було вивчен­ня земельного законодавства і землеустрою в УСРР.

Важливим земельно-правовим актом зазначеного періоду стала постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 18 липня 1928 р. про вилучення і відведення земель для державних і громадських потреб¹. Ці та інші земельно-правові акти визначали націона­лізацію землі, перетворення її у державну власність, яка прого­лошувалася всенародним добром у межах Української СРР. Пе­релічені основоположні законодавчі акти про землю і заходи щодо підготовки кадрів для сільського господарства, як стверд­жує професор П. Д. Індиченко, послужили організаційно-право­вою базою для розвитку науки земельного права в Україні².

Постановою ЦВК і РНК СРСР «Про колективні господарства» від 16 березня 1927 р. було проголошено про закінчення земле­устрою на колгоспник землях, про передачу колгоспам у кори­стування землі із державного фонду, про надання їм пільг⁵. Ці правила стосувалися земель усіх союзних республік. Союз­ний земельний закон «Загальні засади землекористування і зем­леустрою» від 15 грудня 1928 р. встановлював, що правом виключної державної власності на землю визнано право кори­стування землею, право колгоспного двору на невелику приса­дибну ділянку землі.

Оренда землі на загальносоюзному рівні заборонялася поста­новою ЦВК і РНК СРСР «Про заборону здачі в оренду земель сільськогосподарського призначення» (1937 р.)¹. На боротьбу з порушеннями у колгоспному землекористуванні була спрямова­на постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про заходи охорони гро­мадських земель колгоспів від розбазарювання» від 27 травня 1939 р.²

Після Великої Вітчизняної війни централізація правового ре­гулювання земельних відносин посилювалася. Базою подальшого розвитку земельного права став загальносоюзний Закон «Основи земельного законодавства Союзу PCP і союзних республік», прийнятий Верховною Радою СРСР у 1968 р.³ В Основах (ст. 2) було закріплено, що земельні відносини в СРСР регулюються, крім Основ, ще й земельними кодексами та іншими актами зако­нодавства союзних республік, які повинні видаватися відповідно до Основ. ЗК УРСР було прийнято 8 липня 1970 р.⁴ Стаття З ЗК УРСР підкреслювала, що відповідно до Конституції СРСР і Кон­ституції УРСР земля є державною власністю і надається лише в користування. Дії, які у прямій або прихованій формі порушували право державної власності на землю, заборонялися. Землі в ме­жах території УРСР були складовою єдиного земельного фонду СРСР. Отже, компетенція органів державної влади УРСР в галузі регулювання земельних відносин встановлювалася в межах со­юзного земельного законодавства. ЗК УРСР лише деталізував по­ложення союзних Основ. Згідно зі ст. 7 ЗК УРСР до відання УРСР в галузі земельних відносин належали розпорядження в межах республіки єдиним державним фондом Союзу PCP, встановлення порядку користування землею та організації землевпорядкуван­ня, а також регулювання земельних відносин з інших питань, якщо вони не віднесені до компетенції СРСР.

Основи законодавства Союзу PCP і союзних республік про землю в новій редакції були прийняті 28 лютого 1990 р.¹ Стат­тею 3 Основ земля проголошувалася надбанням народів, що про­живають на цій території.

Кожний громадянин СРСР мав право на земельну ділянку, умови та порядок надання якої визначалися цими Основами, за­конодавством союзних і автономних республік.

Новелою Основ стало введення нового виду земельних пра­вовідносин — права довічного успадковуваного володіння зем­лею. Згідно зі ст. 5 Основ у довічне успадковуване володіння зем­ля надавалася громадянам СРСР для ведення селянського госпо­дарства, особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку, садівництва і тваринництва, дачного будівництва, традиційних народних промислів у випад­ку одержання у спадщину чи придбання будинку. Основами була встановлена компетенція в галузі регулювання земельних відно­син місцевих рад, союзних і автономних республік, Союзу PCP.

ЗК УРСР був прийнятий Верховною Радою УРСР 18 грудня 1990 р. відповідно до Основ законодавства Союзу PCP і союзних республік про землю, але з урахуванням Декларації про дер­жавний суверенітет України, прийнятої Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Згідно з розділом VI «Економічна са­мостійність» Декларації земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах Української PCP, проголошувалися власністю народу України, ставали матеріальною основою суверенітету Республіки і по­винні використовуватися з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян.

Декларація проголошувала державний суверенітет України, верховенство Конституції та законів Республіки на своїй тери­торії, самостійність у визначенні свого економічного статусу і закріплення його в законах. Проте у ній нічого не зазначалося про відмову від чинності на території України законів Союзу PCP.