247

Ю.Т.Рождественський психологія в україні хуіі – початку хіх ст.

(спроба реконструкції та систематизації академічної спадщини)

Київ-2012

Рекомендовано до видання Вченою радою Інституту психології

ім. Г.С. Костюка НАПН України

(протокол № 5 від 30.05. 2011 року)

Рецензенти: дійсний член НАПН України, доктор психологічних наук, професор С.Д.Максименко

доктор психологічних наук, доцент І.В.Данилюк

Рождественський Ю.Т.

Психологія в Україні ХУІІ – початку ХІХ ст. (спроба реконструкції та систематизації академічної спадщини) – К.: ….., 2012. –

Монографія присвячена проблемі реконструкції та систематизації психологічної спадщини викладачів Києво-Могилянської академії, які читали курс з філософії у згаданій освітній установі впродовж всього часу діяльності останньої як культурно-освітнього центру України (XVІI– початок XIX ст.).

Дослідження побудовано на основі аналізу й інтерпретації психологічного змісту ідентифікованих на сьогодні рукописних і друкованих текстів з курсу філософії, значна частина з яких й подосі перебуває за межами дослідницьких інтересів істориків психології, що не може не стояти на заваді задоволенню нагальної потреби у створенні цілісної картини становлення і тенденції розвитку психологічної науки в Україні на одному із найважливіших етапів її оформлення у самостійну галузь наукового пізнання внутрішнього світу та форм презентації цього світу у реальному просторі життєздійснення людини.

Для дослідників в галузі історії психології, а також читачів, що цікавляться питаннями історії науки

Зачарований минувшиною України

В інститут психології ми з Юрієм Тихоновичем Рождественським при йшли майже одночасно – я в 1961 році, тобто півстоліття тому, а він у 1965-му. За ці десятиліття ми займалися різними науковими проблемами, одначе нашою найтрепетнішою зацікавленістю все ж, либонь, була історія психологічної думки. На теми історії психології, фізіології, педагогіки й розвитку українського етносу мною опубліковано кільканадцять книжок і незліченно – статей. Юрко ж (дозволяю собі таку фамільярність, бо попри таку незначну різницю в стажі, між нами встановилися стосунки, краще за все виражені в написі на першій монографії нашого іменинника: «Моєму першому вчителю у царині психології від його учня і колеги») видав лише дві історичні книги, але вони настільки місткі, що вартують багатьох томів.

Це свідчить про те, що ті 12 років, які пролягли між першою монографією «Київська школа академічної психології першої половини ХІХ століття» і тією ваговитою розвідкою, рукопис якої лежить ниньки у мене на столі, були виповнені глибокодумними пошуками, а тому осяювалися неабиякими творчими прозріннями.

Отже, перед нами книга («Психологія в Україні ХУІІ – початку ХІХ ст. (спроба реконструкції та систематизації академічної спадщини), в якій акцент робиться на різних епохах і різних персоналіях. А в сумі це становить ті два славних століття, уздовж яких на берегах Дніпра палахкотів ясний вогонь могутнього інтелекту наших допитливих любомудрів. І навіть якщо деякі сюжети в цій книзі повторюються із попереднім виданням автора (« Киевская школа академической психологии первой половины Х1Х века.-Киев.:Гнозис,1999.), то ці повтори не механічні, а є новими поглибленими витками гносеологічної спіралі.

Наш автор володіє тим безцінним хистом, подарованим богами, коли глибина аналізу красно гармонує з жвавістю стилю, який часом наближається до художнього. То ж змальовані ним типажі постають перед нами із стереоскопічною ясністю й випуклістю. Узяти бодай би таку яскраву фігуру, як Памфіл Юркевич. Ось його помпезний вихід на кафедру Московського університету (спогади знаменитого історика В. Ключевського:

: «Аудиторія переповнена студентами і стільцями для «високих» відвідувачів. Ось розступаються натовпи (погано живописую, що ж поробиш), зявляється блискуча свита під командою військового мужика (генерала – О. Г.), а на кафедру сходить маленька людина, смаглява, далебі не з маленьким обличчям, чудово широким і виразним ротом, років 35-ти, в густих синіх окулярах з рукавичкою брунатного кольору на лівій руці, розкланюється так повільно і, не сідаючи, стоячи, починає говорити експромтом з сильним хохлацьким акцентом».

Українськість промовця відзначали й інші автори спогадів. Ще один класик російської історії В. С. Соловйов (утім, правнук Григорія Сковороди) роздумовує: «Характер Юркевича без сумніву утворився на загальному фоні малоросійської натури. Їй відповідала його задумливість,заглибленість в себе, чутливість більш інтенсивна, ніж екстенсивна, - також упертість і потаємність, що доходила дло хитрості. Як справжній «хохол», Юркевич був більш схильний до мовчазної споглядальності або до тихого обміну думок з небагатьма друзями, ніж до експансивних розмов на людях або до якої-небудь публічної діяльності».

Іван Нечуй-Левицький (випускник Київської духовної семінарії, а потім і Київської духовної академії) у своєму романі «Хмари» так зобразив свої враження від Юркевича: «В старім академічнім корпусі з темними вікнами, чорними партами, в його аудиторії було повнісінько студентів, котрі сиділи цілими лавами й купою стояли коло порога, прийшовши з інших курсів. Дашкович входив, сідав на кафедрі і не дивився ні на кого: його очі ніби десь ховались, входили десь глибоко, де ворушились думки. В очі слухачів впадав тільки чистий широкий лоб. Його високе чоло ніби займало місце очей для слухачів: так на йому багато виявлялося думок. Кожний легенький-тоненький зморшок між бровами здавався тим місцем, де забралася думка й світилась звідтіль… А його думка лилася чисто, ясна, як кришталь! »

У моєму ескізі неспромога давати посуттєвий аналіз. Проте скажу головне. Своєю книгою Юрій Тихонович вчинив не тільки науковий, але й патріотичний подвиг. Йдеться про те, що він раз і назавжди спростував злісні вигадки про те, що Києво-Могилянська академія була не знищена, а впокоїлась, так би мовити, власним робом. Цей великодержавний міф бовтається в нашій літературі вже не одне століття – і аж до наших днів. Справа в тому, що цей могутній форпост національного духу був, як більмо на оці, для польських і російських шовіністів. Уздовж двох століть «Могилянка» була негасимим вогнищем етнічної освіти, патріотизму й демократизму. Адже тут могли навчатися діти всіх станів, в тому числі й найбідніших (навіть сироти). Тому робилися безупинні спроби закрити Київську академію, перетворити її в рядову семінарію, до того ж, чисто духовну, а не загальноосвітню. Доводили, що Академія в ХVІІІ ст. виродилась і не могла конкурувати з університетами, які відкривалися.

Патріотично налаштовані дослідники нашої історії – від засновника першого в історії України Науково-дослідного інституту психології, ініціатора і автора багатьох праць з історії психологічної думки в Україні Григорія Костюка, першого за радянських часів дослідника рукописної психологічної спадщини професорів Києво-Могилянської Академії Петра Пелеха, автора унікальної багатотомної праці з історії світової психології,у якій чільне місце отримали чимало представників української психології, Володимира Роменця, відомого своїми численними працями з історії психолого-педагогічної думки в Україні Олексія Губка, а також таких палких

прихильників цієї непростої царини наукового знання, Валентина Рибалка, Мирослава Чепи, а також Івана Данилюка і Віктора Летцева, Юрія Рождественського переконливо довели вагомість внеску мислителів Києво-Могилянсьеої академії у світову психологічну скарбницю, відтак і безпідставність сумнівних характеристик Київської Академії другої половини ХУІІІ ст., яка, попри все, до останнього дня свого існування не тільки перебувала на висоті університетів Західної Європи, але й часто переважала їх. Мислителі Києво-Могилянської академії зробили багато психолого-філософських і науково-природничих відкриттів. Професор Академії і її ректор Іриней Фальковський залишив творчий спадок в 92 томах, засновник вітчизняної епідеміології Данило Самойлович був членом 17 академій різних країн. В «Могилянці» творив гурт геніальних композиторів – Дмитро Бортнянський, Артем Ведель, Максим Березовський.

Російські царі ненавиділи Києво-Могилянську академію, як розсадник вільнодумства. Катерина Друга перекривала їй кисень, позбавляючи щорічних доплат,що належали їй. Олександр І використовував українофобів з числа польських шовіністів. Радником імператора в антиукраїнській політиці був князь А. Чарторизький, «істинний поляк в душі та фанатичний польський патріот». Той мав своїм помічником князя Т. Чацького, «палкого та енергійного патріота», який «не дуже по-доброму поглядав на російські (читай українські – О. Г.) православні духовні школи». Він відвідав в 1804 році Київську академію і схарактеризував її як «сатиру на людський розум». Як окружний інспектор запропонував зробити «Могилянку» звичайною гімназією з польською мовою викладання.

У 1817 році Синод таки реформував всесвітньо відому Академію в звичайну духовну семінарію. Звільнив усіх її талановитих викладачів, як «непридатних», і замінив їх безбарвними випускниками Санкт-Петербурзької духовної академії.

Та сьогодні, хвалити Бога, «Могилянка» ожила і знову поновлює славу своєї видатної попередниці.

17.04.2011 Олексій Губко,

доктор психології,

дійсний член Української Міжнародної

академії оригінальних ідей.