2.5. Конус

Конус являє собою геометричне тіло, обмежене боковою конічною поверхнею та площиною основи, яка перетинає всі його твірні.

Якщо вісь прямого кругового конуса перпендикулярна до однієї з площин проекцій, то на цю площину проекцій конус проектується в коло, рівне колу основи, а на дві інші площини – у вигляді рівнобедрених трикутників (рис. 2.6).

10

Рис. 3.10

Рис. 3.11

Штрихи розімкненої лінії не повинні торкатися та перетинати контур відповідного зображення. Біля стрілок з зовнішньої сторони ставлять літеру українського алфавіту, позначаючи назву розрізу. Розмір літер повинен бути на 1-2 номери більший за номер шрифту розмірних чисел на тому ж кресленні. Букви беруть в алфавітному порядку, причому на одному і тому ж кресленні вони не повинні повторюватися. Літери наносять біля стрілок з зовнішньої сторони кута. Біля розрізу виконують написання тих же літер через тире з тонкою лінією знизу.

Прості похилі розрізи позначають завжди. Для похилих розрізів літери біля стрілок не нахиляють, а напис над зображенням розрізу пишуть горизонтально.

Складні розрізи позначають завжди. У місцях переходу від однієї січної площини до іншої виконують кути без літер. (Останні ставлять тільки біля стрілок).

Місцеві розрізи, як правило, не позначають і не надписують.

3.2.3. З'єднання частини виду з частиною розрізу

У випадку проекціювання предмета у формі симетричної фігури допускається на одному зображенні з’єднувати половину виду з половиною розрізу.

19

Рис. 3.7

Рис. 3.8

Рис. 3.9

Прості фронтальні і профільні розрізи найчастіше розташовують на місцях основних видів, а горизонтальні – на місці виду зверху (рис. 3.5).

Якщо січна лощина збігається з площиною симетрії предмета та відповідні розрізи розташовані у проекційних зв’язках, то для горизонтальних, фронтальних і профільних розрізів положення січної площини не вказують і сам розріз літерами не позначають (рис. 3.10).

У тому випадку, коли січна площина не збігається з площиною симетрії предмета, положення січної площини вказують лінією перетину, тобто розімкненою лінією зі стрілками, які показують напрямок погляду (рис. 3.11).

18

Рис. 2.6

На горизонтальній площині проекцій П₁ видимою буде вся бокова поверхня конуса; на фронтальній – передня частина конічної поверхні, обмежена проекціями твірних АS та ВS, а на профільній – ліва частина конічної поверхні, обмежена проекціями твірних СS та АS.

Проекції точок на поверхні конуса знаходимо з допомогою допоміжних ліній (твірних чи кругів).

Наприклад, треба знайти горизонтальну та профільну проекції точки М, якщо відома її фронтальна проекція М₂. Проекція М₂, невидима. Через М₂ проводять на П₂, проекцію твірної. Знаходять її горизонтальну проекцію S₁1₁. На цій проекції та вертикальній лінії зв’язку, проведеній з М₂, лежить точка М₁. Використовуючи координату у₁ , знаходять профільну проекцію М₃. Ця точка невидима.

11

3. Зображення. Види, розрізи, перерізи

3.1. Види. Розташування видів на кресленнях

Видом називається зображення повернутої до спостерігача видимої частини поверхні предмета.

Відрізняють основні, додаткові та місцеві види.

Види, які утворюються проекціюванням предмета на фронтальну, горизонтальну та профільну площини проекцій, називаються основними. Встановлено шість основних видів (рис. 3.1). 1 – вид спереду (головний вид); 2 – вид зверху; 3 – вид зліва; 4 –- вид справа; 5 – вид знизу; 6 – вид ззаду.

Рис. 3.1

Кожний вид має свою назву в залежності від напрямку проекціювання. Зображення на фронтальній площині проекцій прийнято називати головним видом. Кожний з інших видів розташовується в проекційних зв’язках відносно головного виду. Якщо один з видів виконано не в проекційних зв’язках відносно головного, то над ним вказується напис типу «Вид А», а напрям проекціювання показується стрілкою (рис. 3.2) з тією ж великою літерою.

12

Похилі розрізи розташовують на кресленні у напрямку проекціювання, тобто у напрямку, вказаному стрілками (рис. 3.6).

Рис. 3.6

У залежності від положення січної площини відносно предмета розрізи поділяють на поздовжні та поперечні. Розріз називають поздовжнім, якщо січна площина проходить вздовж довжини чи висоти предмета. На головному виді та на виді збоку (рис. 3.5) зображені поздовжні розрізи. Поперечний розріз показано на рис. 3.7.

Складним називається розріз, утворений двома або більше січними площинами. Складні розрізи поділяють на східчасті та ламані.

Східчастим називається складний розріз, утворений паралельними площинами (рис. 3.8).

Ламаним називається складний розріз, утворений декількома площинами, розташованими під кутом одна відносно одної (рис. 3.9).

У залежності від повноти виконання розрізи поділяють на повні та місцеві. Розріз повний, якщо січна площина перетинає предмет. Розріз місцевий, якщо зображується внутрішня будова деталі тільки в окремому, обмеженому місці. Місцевий розріз відокремлюється хвилястою лінією (рис. 3.10).

17

Вертикальним називається розріз, утворений січною площиною, перпендикулярною до горизонтальної площини проекцій. У тому випадку, коли січна площина паралельна фронтальній площині проекцій, розріз називають фронтальним; якщо січна площина паралельна профільній площині проекцій – профільним. Як правило, ці розрізи розташовують на місці основних видів: фронтальний – на головному виді, горизонтальний – на виді зверху, профільний – на виді зліва (рис. 3.5).

Рис. 3.5

Місце, де проходить січна площина, показують за допомогою розімкненої лінії, до якої проводять стрілки на відстані 2-3 мм від зовнішніх країв штрихів розімкненої лінії.

Похилим називають розріз площиною, яка складає з горизонтальною площиною проекцій кут, відмінний від прямого. Ці розрізи використовують у тому випадку, коли елементи деталі, потребуючи внутрішнього розкриття на кресленні, проектуються на основні площини під кутом, не рівним 90°.

16

Рис. 3.2

Рис. 3.3

13

Крім основних видів, відрізняють додаткові та місцеві. Додатковим називається вид, який отримується проекціюванням деталі чи її окремих елементів на площину, не паралельну площинам проекцій. Додатковий вид креслять у тому випадку, коли деталь чи її окремі елементи проектуються на площини проекцій (П₁, П₂, П₃) з викривленням. Для виконання натурального елемента деталі обирають площину проекцій, паралельну зображуваному елементу.

Напис на додатковому виді показуємо так: «Вид А», «Вид Б» та ін. Напрям проекціювання показуємо стрілкою з великою літерою українського, алфавіту (рис. 3.3, а). У тому випадку, коли додатковий вид, розташований у безпосередньому проекційному зв’язку з відповідними зображеннями, стрілку не показують і надписи не роблять (рис. 3.3, б). При цьому додатковий вид рекомендується розташовувати поблизу зображеного елемента на основній площині.

Дозволяється зображати додатковий вид повернутим відносно зображення предмета на основній площині. У цьому випадку до надпису додають знак повороту (рис. 3.4).

Рис. 3.4

Місцевим видом називається зображення обмеженої частини поверхні предмета. Місцеві види дозволяють виявити форму та розміри визначеного невеликого елемента предмета (форму отвору, прилив, фланця та ін.).

14

Місцевий вид отримується проекціюванням окремого елемента предмета на одну з головних площин проекцій. Позначаються місцеві види подібно до додаткових; розташовують на вільному місці поля креслення, але креслять якомога ближче до даного елемента, зображеного на основному виді. Місцеві види відокремлюють лінією обриву (приклад наведено на рис. 3.2, вид Б).