1. Слово як лікувальний фактор.

Природничонаукові дослідження переконливо доводять зв'язок свідомості і мови. Вони свідчать про те, що всі 100% часу, коли вона не спить, людина «говорить». В даному випадку, зрозуміло, враховується і так звана внутрішня мова (тобто модуляція м'язів гортані тощо), яка супроводжує мислення. Якщо в буквальному розумінні мова означає думки вголос, то «внутрішня мова» — це думки про себе. При цьому приблизно 30% часу неспання людина розмовляє вголос, 45% - слухає, 16% - читає , 9% -пише.

Свідомість людини грає величезну роль в його життєдіяльності. За деяких умов слово може стати як цілющим фактором, так і пусковим компонентом причини хвороби. Найбільш показовим в цьому відношенні є аналіз розвитку неврозів - хворобливих станів, обумовлених психічною травматизацією. Причинами неврозів, як правило, є індивідуально значимі для даної людини психічні чинники. Неврози, як правило, супроводжуються зміною діяльності внутрішніх органів. У свою чергу, багато соматичних хвороб ускладнюються невротичними станами, які ще називають «друга хвороба».

Ще Гіппократ вказував, що слово має лікувальну силу. Слово використовується як засіб заспокійливий, обнадійливий, який є необхідним для мобілізації захисно-пристосовних можливостей організму. Видатний психіатр В. М. Бехтерев завжди підкреслював важливість слова в лікуванні хвороб, вказував, що якщо хворому від бесіди з лікарем не легшає, це не лікар.

2. Місце психотерапії в сучасному житті та структурі професійної діяльності медичного працівника.

Психотерапія спрямована на глибинне проникнення в особистість і здійснення прогресивних зрушень у її взаємодії зі світом через зміну само- і світосприймання та передбачає створення умов для повноцінного становлення особистості .

Мета психотерапії - сприяння у становленні повноцінної особистості, здатної займати активну і творчу позицію відносно себе та своєї життєдіяльності, справлятися із травмуючими ситуаціями і переживаннями, приймати рішення і продуктивно, нешаблонно та гідно діяти у відповідних соціально-культурних умовах

Високий динамізм соціально-технократичного розвитку сучасного суспільства, удосконалення інформаційних технологій, науково-технічні досягнення поряд з підвищенням якості життя обумовлюють зростання рівня психоемоційної напруги, ускладнення структури поведінки особистості, і, в остаточному підсумку, висувають жорсткі вимоги до інтегративної діяльності всіх процесів психічної сфери в цілому.

Психогенії і фактори невротизації населення України мають ряд специфічних особливостей:

• соціально-політична нестабільність суспільства;

• економічна й ідеологічна нестабільність суспільства;

• втрата населенням старих орієнтирів і відсутність нових;

• орієнтація на релігійно-містичні, окультні і паранаукові системи;

• зростання кількості техногенних і природних катастроф.

Зміни структури захворюванності відбуваються за наступними напрямками:

• розвиток психогенно-невротичних захворювань;

• поширення психосоматичних захворювань;

• більш ранні і злоякісні дебюти ендогенних психозів;

• виникнення масових порушень психіки і поведінки релігійно-містичного й окультного змісту у вигляді пасивно-оборонних і агресивно-

На жаль, Україна залишається державою, яка не захищена від проблем, пов’язаних із психічним здоров’ям.

Важливими індикаторами психічного здоров’я населення є статистичні показники, які визначають стан психічного здоров’я населення України та напрямки реформування психіатричної допомоги.

Аналіз захворюваності населення на розлади психіки та поведінки свідчить про щорічні коливання цього показника протягом останнього десятиріччя із тенденцією до поступового зниження. В 2000 р. цей показник становив 260,7 на 100 тис. населення, на кінець 2009 р. – 232,4, що свідчить про його зниження на 12,2% (рис. 1).

Найвищі показники захворюваності на розлади психіки та поведінки 2009 р. реєструвалися в Житомирській (407,8), Київській (350,9) та Чернігівській (290,6) областях. Значно нижчими за середньоукраїнський показники захворюваності відзначалися у Волинській (162,6), Івано­Франківській (179,5) областях та у Києві (149,3).

У структурі зареєстрованої захворюваності 2009 р. переважали психічні розлади непсихотичного характеру, які становили 73,9% (або 171,8 на 100 тис. населення) від загальної кількості зареєс­трованих психічних розладів, розлади психотичного характеру – 17,5% (40,5), розумова відсталість – 8,6% (20,0) (рис. 2).

За 10­річний період група зареєстрованих захворювань на органічні розлади психіки, в тому числі й симптоматичні, у показниках на 100 тис. населення збільшилася на 5,7% і 2009 р. становила 71,7 порівняно із 67,8 – 2000 р. (рис. 3).

Найвищі показники захворюваності на органічні розлади психіки, в тому числі й симптоматичні, реєструвалися 2009 р. в Чернігівській (115,1), Донецькій (110,1) та Київській (107,1) областях. Нижчі за середньоукраїнський показники відзначалися в Закарпатській (35,7), Полтавській (39,5) та Львівській (44,0) областях.

Структура зміни захворюваності свідчить, що в Україні в останні роки відзначається значний ріст психогенних за походженням, соматизованих, психосоматичних і нейросоматичних захворювань із хронічним перебігом, межових станів. Ці захворювання, незалежно від генезу, характеризуються розгорнутим психоемоційним симптомокомплексом з відповідними неврологічними, вегетативними і соматичними корелятами, що найчастіше приводить до їх необґрунтованої курації неврологами чи інтерністами. У їх формуванні істотну роль мають також тенденції рішення особистісних проблем шляхом «заглиблення в хворобу».

Певну питому вагу має також формування у частини населення настанов на хворобу як варіант «соціальної моди», коли престижним є наявність хронічних захворювань і постійного лікування.

«Внутрішні» тенденції розвитку самої психотерапії:

• екстенсивний розвиток. Багата кількість форм і методів психотерапії (більш 600);

• протиставлення нейродинамічної та психодинамічної концепцій пато- та саногенезу;

• паралельне існування значної кількості конкуруючих професійних громадських об’єднань — міжнародної федерації психотерапії (IFP), європейської асоціації психотерапії (EAP), європейської та світової асоціації психоаналізу (EPA, WPA), європейської асоціації гештальттерапії (EAG), європейської асоціації позитивної психотерапії (EAPT) тощо;

• невизначення професійних вимог до психотерапії.

Ригідність професійних доктрин і організаційних форм надання медичної допомоги продовжує орієнтувати психотерапію як досить вузьку спеціальність, зосереджену в психіатричній мережі.

Фундаментальні і прикладні наукові дослідження щодо психогенних механізмів розвитку хворобливих станів та психотерапевтичних методів їх лікування та запобігання є явно недостатніми. Це обумовлює недостатність масового методичного забезпечення застосування психотерапії в лікувальному процесі та невиправдану некеровану експансію у психотерапію осіб без медичної освіти.

«Внутрішніми» тенденціями розвитку самої психотерапії є поки що екстенсивний характер, що призводить до існування великої кількості форм і методів психотерапії, що дезорієнтує професійну громаду і створює можливість для прикриття непрофесійних та відверто шарлатанських напрямків освітньої та лікувальної діяльності.

В Україні психотерапія визначається як система лікувального впливу на хворого, опосередкованого через психічну сферу.

Протилежною точкою зору дотримуються деякі закордонні асоціації. Так, згідно «Декларації по психотерапії», яка була прийнята EAP 21.10.1990 р. у Страсбурзі, психотерапія є особливою дисципліною з області гуманітарних наук, заняття котрою уявляє собою вільну і незалежну професію … освіта в області одного з терапевтичних методів … містить теорію, особистий терапевтичний досвід і практику під керівництвом супервізора … одержання такої освіти можливе при умовах попередньої підготовки, а саме в галузі гуманітарних і суспільних наук.