Категорії обумовленості та цілісності

Розгляд категорій, які забезпечують можливість з’ясування механізму обумовленості явищ, процесів, предметів буття у світі, слід починати з категоріальної зв’язки “причина – наслідок”.

Все в світі взаємопов’язане та взаємообумовлене. Явища та процеси, різні події в природі, суспільстві обумовлені іншими подіями, процесами, тобто певними причинами. Явища обумовленості розглядали уже мислителі античності. Згадаємо, що атомісти вперше запропонували принцип причинності (Левкіпп-Демокрит), а Аристотель виділяв чотири види причин: формальну, матеріальну, рушійну та цільову, які обумовлюють існування світу. Вже тоді під причиною вони розуміли явище, дія якого викликає, породжує інше явище – наслідок. Тобто поняття причини традиційно відноситься до числа основних категорій науки та філософії. Воно широко використовується і в нашому буденному мисленні. Ми говоримо про причину, коли прагнемо пояснити, чому щось відбувається або починає існувати, в чому полягає джерело або мотив нашої дії тощо.

Втім, в історії філософії ставлення до цієї категорії було різним. Представники суб’єктивно-ідеалістичного напрямку (Д.Юм, Е.Мах) прийшли до висновку, що поняття причини має чисто суб’єктивний характер і відображає звичку людини мислити сприйняття в певному порядку та послідовності. В ХVІІІ ст. французький вчений Лаплас запропонував класичну форму механістичного детермінізму - такого бачення світу, де немає місця випадковості. Всі речі та події в такому світі складаються з причинних зв’язків. Лаплас вважав, що, якби всезнаючий спостерігач знав положення всіх часток в певний момент часу, а також всі закони, які керують їх рухом, він міг би точно передбачити усі майбутні події у Всесвіті, а також відтворити всю його минулу історію. Тобто він вважав, що причина породжує наслідок, який можна передбачити однозначно (таку причину ще називають динамічною). Ставка на однозначність породила цілу низку детерміністських вчень. Так, теологічний детермінізм виступає як вчення про зумовленість розвитку світу Богом, космологічний - стверджує однозначність розвитку природи, антропологічний - виключає свободу людини, стверджуючи фатальність долі.

Зрозуміло, що ніхто не може дати детального описання світу, який повністю пронизаний причинними зв’язками. Строгий детермінізм пов’язаний з механіцизмом, згідно з яким світ – це величезний механізм, який містить безліч малих механізмів. Вплив такого підходу присутній і нині. Однак, сучасна наука свідчить, що реально в природі не так вже і багато механізмів. Лише деякі природні системи схожі на механізми. Наприклад, наша Сонячна система. Планети, дійсно, рухаються “подібно годиннику”, повторюючи одні і ті ж цикли рухів. Але урагани або виверження вулканів, які також підкоряються фізичним законам, мало нагадують роботу механізмів.

Розглядаючи проблему детермінізму, К.Поппер запропонував цікавий образ таких різних об’єктів як хмара та годинник. Годинник символізує собою фізичні системи, поведінка яких регулярно та точно передбачувана. Але хіба можна настільки точно передбачити появу та зникнення хмар або інших “примх природи”. Строгий лапласівський детермінізм стверджує, що всі “хмари” насправді “годинники”. Сучасна ж наука не підтверджує таку точку зору. Світ природи керується не лише строгими законами механіки, але й закономірностями випадку, становленням порядку із хаосу. Ми можемо сказати, що буття у світі являється взаємопов’язаною сукупністю “хмар” та “годинників”.

Засилля детермінізму породило його протилежність – індетермінізм. Ця методологічна позиція заперечує як об’єктивність, так і цінність причинних пояснень в науці. Нагадаємо, що з точки зору німецького філософа Г.Ріккерта, причинне пояснення доцільне в науках про природу, але виключається в науках про суспільство, де домінує випадковість. Людська воля, як рушійна сила людської діяльності, а значить - і суспільного розвитку, не залежить у своїх проявах ні від якої необхідності і тим більше - від причинності. Індетермінізм, таким чином, стверджує, що існують такі стани та події, для яких причина або не існує, або її не можна визначити.

Отже, детермінізм і індетермінізм – це крайнощі. У світі мають місце і динамічні (однозначні), і вірогідні причинно-наслідкові зв’язки та відношення. Категоріям “причина” та “наслідок”, як і всім іншим категоріям філософії, притаманний об’єктивний зміст; ланцюг причинно-наслідкових зв’язків об’єктивно необхідний та універсальний. Він не має ні початку, ні кінця, не переривається ні в просторі, ні в часі. Таке положення фіксується законом (або принципом) причинності. Хто визнає об’єктивність причинності, вимушений визнати і її загальність. Якщо ми припускаємо явища, які позбавлені своєї причини, то ми вимушені допускати для них існування надприродної сили. Закон причинності не знає виключень.

Причинно-наслідкові зв’язки існують у всіх формах буття у світі. Між причиною та наслідком існує досить складний механізм взаємодії. Існує положення про те, що причина передує наслідку. Але його не слід розуміти буквально, тому що причина може в окремих випадках виступати як причина лише одночасно зі своїм наслідком. Взаємодія причини та наслідку може також характеризуватися принципом зворотного зв’язку, який діє в усіх самоорганізуючих системах. Зворотній зв’язок несе в собі можливість того, що причина та наслідок міняються місцями. Причина стає наслідком, а наслідок - причиною. Але при цьому зберігається часова спрямованість процесу розвитку.

Причини можна характеризувати як об’єктивні - існують поза волею людини; суб’єктивні - проявляються в цілеспрямованих діях людини; зовнішні - характеризують взаємодію систем; внутрішні - діють в межах даної системи; повні - являють собою сукупність всіх подій, при наявності яких народжується наслідок; головні - ті, що відіграють вирішальну роль; специфічні - сукупність обставин, взаємодія яких викликає певний наслідок. Можна виділити ще прості та складні, прямі та опосередковані причини тощо.

Якщо враховувати зміст механізму причинності, тобто перенесення речовини, енергії або інформації, то слід виділити матеріальні і ідеальні, енергетичні та інформаційні причини. Чітке фіксування механізму причинності забезпечує можливість розрізняти причину та умови її здійснення. Якщо причина – це те, що несе у собі реальний потенціал у вигляді речовини, енергії або інформації, то її умовою є сукупність обставин, за яких можливий наслідок стає реальністю. Для настання даної події необхідні умови, які самі по собі не можуть викликати наслідок, але грають визначальну роль в його виникненні. Змінюючи умови, можна змінити дію причини та характер наслідку.

Подія може здійснитися і під впливом приводу - зовнішнього поштовху, який сприяє прояву причини. Наприклад, конфліктна ситуація може дозрівати в результаті причин різного характеру, а приводом для зіткнення конфліктуючих сторін можуть бути малозначущі події.

Прояв причини може бути пов’язаним з наявністю випадкових факторів, але з цього не випливає, що при цьому “бал править” випадок, а тому і не треба шукати причину. Слід пам’ятати, що причина реалізує себе прямо чи опосередковано через сукупну дію випадковостей. Розуміння цього лежить в основі сучасного наукового прогнозування в процесі вивчення складних закономірностей у поведінці, наприклад, елементарних часток, біологічних явищ, психічної діяльності та суспільному житті.

Щоб з’ясувати механізм взаємодії та виявити незворотний характер розвитку буття у світі у ланцюзі “причина-наслідок-причина”, слід розглянути цей процес крізь призму категорій “необхідність” та “випадковість”.

У своєму буденному житті люди давно вже помітили, що в існуючому світі ті чи інші події відбуваються з якоюсь невблаганною силою. Тому і не дивно, що ми постійно замислюємося над питаннями необхідного та випадкового. Без сумніву, врахування необхідності та випадковості є важливою умовою успішної теоретичної та практичної діяльності. Як і попередні, вони є співвідносними категоріями, котрі конкретизують уявлення про характер залежності даного явища, виражають різні типи зв’язку та різну ступінь їх обумовленості. Якщо необхідність демонструє закономірний тип зв’язку явищ, які визначаються їх внутрішнім змістом, то випадковість - це такий тип зв’язку тих чи інших явищ з оточуючим світом, котрий обумовлений зовнішніми причинами.

Було б помилкою думати, що існує тільки необхідність або тільки випадковість. З одного боку, явища виникають під впливом якоїсь причини, з необхідністю, тобто закономірно, а з іншого - їх поява залежить від багатьох умов, котрі породжують, обумовлюють випадковість. Необхідне прокладає собі дорогу і може реалізуватися через випадкове. Випадковість об’єктивна, вона існує в лоні необхідності і є формою її прояву та її доповненням. Випадковість може прискорити процес здійснення необхідного, а може його і гальмувати. Випадковість в ході розвитку може перетворитися на необхідність. Так, випадковий вплив на організм викликає мутацію, коли нові спадкоємні ознаки, один раз виникнувши, закріплюються, посилюються і приводять до зміни виду. Для одиничних організмів, що складають вид, ця випадковість стає необхідністю.

Зазначимо, що демаркаційна лінія між необхідністю та випадковістю не є абсолютною. Логіка суспільного розвитку виступає як результат діяльності людей, їх життєдіяльності. І цю логіку Г.Гегель назвав “хитрістю історичного розуму”, маючи на увазі його непередбачуваність, випадкові форми його прояву. Якби історія розвитку людей була позбавлена цієї випадковості, то від неї б віяло містичною, фатальною зумовленістю. Останнє не означає, що в історії править випадок та свавілля необмеженої свободи. Правильне розуміння співвідношення необхідності та випадковості допомагає уникнути фаталізму – уявлення про панування в світі тільки необхідності.

Для повного виявлення співвідношення необхідності та випадковості, закономірності та свободи слід скористатися ще однією парою філософських категорій: “можливість” та “дійсність”. Категорія дійсності вживається у широкому та вузькому сенсі. В самому широкому сенсі дійсність – це реальність буття світу, в менш широкому – реальність структурно організованого буття в світі; у вузькому сенсі – це реальність одиничного буття, на відміну від тих можливостей, котрі воно містить в собі потенційно. Категорія можливості відображає процес розвитку явища із небуття в буття; це те, чого немає в конкретній якісній визначеності, але те, що може виникнути і стати дійсністю за певних умов. Дійсність має свій процес становлення. Спочатку вона заявляє про себе як можливість, як тенденція у розвитку явища, із якого вона з’являється. Щоб можливість стала дійсністю, потрібні два фактори: дія певного закону як прояв необхідності та наявність певних умов.

Можливість перебуває в стані потенційного буття, перехід можливості в дійсність заснований на причинному зв’язку явищ об’єктивного світу. При цьому слід розрізняти реальну та абстрактну (формальну) можливість. Реальна можливість означає наявність низки необхідних умов перетворення даного явища в дійсність. Абстрактна можливість передбачає відсутність умов, котрі породжують явище, а також одночасну відсутність умов, котрі перешкоджають його виникненню. Абстрактна можливість за певних умов може стати реальною і навпаки. Кількісна міра реалізації можливості називається імовірністю. Якщо неможливість позначити як нуль, а дійсність як одиницю, то всі проміжні значення від нуля до одиниці будуть характеризувати ступінь імовірності.

Розглянувши категорії визначеності та обумовленості буття у світі, коротко зупинимося на категоріях, що характеризують цілісність буття. Йдеться про філософські категорії “ціле” та “частина”.

У загальному плані проблема співвідношення цілого та його частин традиційно передбачає аналіз взаємодії цих категорій. Ціле складається з частин, але це така єдність частин, котрій притаманна нова якість, яка не випливає із її складових. Наприклад, сам по собі водень горить, а кисень посилює цей процес. Але два атоми водню і один атом кисню створюють систему протилежної якості. Ціле демонструє відносну самостійність та усталеність порівняно з частинами, воно виступає своєрідним каркасом для частин. Зміни якихось окремих частин автоматично не викликають змін цілого. Ціле виникає, розвивається та набуває нової якості, де окремо взята частина поводиться у відповідності до сутності цілого. Частини цілого структурно організовані. Частини не існують до та поза цілим, як і ціле не існує до та поза частинами. Тобто категорії цілого та частини співвідносні, і така співвідносність носить характер одночасності. Звідси слідує, що пізнання частин здійснюється не в їх відокремленості, а в їх співвідношенні з цілим. Тільки в рамках цілого частини можуть реалізувати свій потенціал.