Аналіз доказів

Судове доказування не допускає прийняття процесуаль­них рішень «на віру», без належного фактичного та логіч­ного обґрунтування. При цьому своєрідними аргументами в судовому доказуванні, що характеризують етап опосеред­кованого пізнання, виступають лише докази. Саме тому третій, завершальний етап аналізу справи - це робота з до­казами. При її виконанні юрист повинен добре знати тео­рію процесуального права, поняття доказів, а також вимо­ги, які до них ставляться.

Загалом під доказом як у цивільному, так і в кримінальному процесах розуміють будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрун­товують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Хоча усі докази мають однакову юридичну силу для ви­рішення завдань доказування, вони різні за своїм походжен­ням, структурою і функціями в ході доказування. В залеж­ності від цих особливих рис у теорії доказів існує науково обґрунтована система класифікації доказів. Так, докази под­іляють на види (пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази, висновки експертів). Класифікація доказів за видами відбувається на підставі специфічних та найбільш суттєвих особливостей їх форми і змісту, що визначає і особливий процесуальний режим фор­мування та використання доказів певного виду в цивільно­му процесі.

Крім цього, докази традиційно поділяють на прямі та непрямі (побічні); первинні та похідні; особисті і речові.

Підставою для поділу доказів на прямі та непрямі (побічні) є характер їх відношення до обставини, яка підля­гає доказуванню. Прямим є доказ, який прямо і безпосеред­ньо встановлює наявність чи відсутність обставини, що до­казується. Непрямим (побічним) є доказ, який спочатку об­ґрунтовує наявність чи відсутність проміжного (доказово­го) факту, а через нього - наявність чи відсутність шуканої обставини предмета доказування. Використання непрямих (побічних) доказів вимагає від суб'єкта доказування достат­ньо високого рівня професійної підготовки.

Підставою поділу доказів на первинні та похідні є на­явність чи відсутність проміжних джерел фактичних даних (змісту доказу). Первинними у цьому відношенні будуть докази, отримані з першоджерела (наприклад, показання свідка-очевидця), а похідними - з другого чи наступного джерела (скажімо, показання свідка щодо фактів, які стали відомі йому зі слів іншої особи).

Підставою поділу доказів на особисті та речові є різні види фактичних даних, механізму їх формування та вико­ристання. Особисті докази походять від людини (показан­ня, різні документи, у тому числі процесуальні, висновок експерта). Речові докази - це предмети матеріального світу, фрагменти речової обстановки (підроблені документи, пред­мети зі слідами правопорушення тощо).

Аналіз доказів починається зі встановлення їх переліку й оцінки їх допустимості. У випадку виявлення недопусти­мих доказів варто також скласти їх перелік і визначити підстави, за якими дані докази можуть бути оскаржені як недопустимі.

Допустимість доказів означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засоба­ми доказування, не можуть підтверджуватись ніякими інши­ми засобами доказування. Так, за ст. 218 ЦК при запере­ченні однією із сторін факту вчинення правочину або оспо­рювання окремих його частин рішення суду не може ґрун­туватися на свідченнях свідків. Окрім того, суд обмежений нормами права у виборі форми доказів засобами доказу­вання перерахованими у відповідних процесуальних кодек­сах, а також процедурою отримання таких засобів.

Наявні допустимі докази повинні бути проаналізовані з позицій належності, достовірності та достатності.

Належність доказів полягає у тому, що суд повинен приймати до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Це правило дає можливість суду уникати заха­ращення справи зайвими доказами, не допускати зловжи­вань з боку несумлінного позивача, відповідача, третьої особи своїм правом представляти докази, з метою заплута­ти справу чи затягти процес.

Питання щодо належності того чи іншого доказу вирі­шується в залежності від характеру справи. Скажімо, ха­рактеристика відповідача з місця роботи чи проживання має доказове значення в справі про позбавлення батьківських прав. Залучення ж такої характеристики до справи про поділ спадкового майна не буде відповідати вимогам належності доказів.

Достовірність доказів є ознакою, що визначає прав­дивість фактичних даних, отриманих із відповідних засобів доказування.

Достатність доказів означає, що їх сукупність виклю­чає можливість зробити висновок, протилежний тому, до якого прийшов суд. Існує правило, згідно з яким один не­прямий (побічний) доказ не може бути покладений в обґрун­тування процесуального рішення. Необхідно сформувати систему доказів, в якій би кожний доказ був ланкою нероз­ривного ланцюга.

Якщо доказів досить, їхній аналіз завершується визна­ченням тактики їх пред'явлення і дослідження. Докази обох сторін, як правило, відомі всім учасникам судового розгля­ду, але успіх кожної сторони часто залежить від вміння вчас­но і переконливо пред'явити такі докази у судовому засіданні.

При цьому під час підготовки до участі в суді сторони мають обдумати низку питань тактичного характеру.

Тактика роботи з доказами передбачає вирішення

• якими доказами буде підтверджуватись та чи інша обставина у справі;

• у який момент і після яких доказів протилежної сто­рони доцільно подавати свої докази;

- якими процесуальними способами (шляхом постанов­ки питань, заявленням клопотань, поданням документів і т. ін.) може бути забезпечена інша інтерпретація доказів про­тилежної сторони.

Якщо аналіз повноти доказів приводить до висновку про їхню недостатність, то варто вирішити питання, як мо­жуть бути використані наявні докази чи їх відсутність, які докази необхідно подати, а також те, де і яким способом вони можуть бути отримані.

Вміння систематизувати докази, показати їхній змісто­вий зв'язок і взаємодоповнюваність дозволяє переконливо підтвердити проведений аналіз фактів і юридичної основи справи. Недостатнє використання чи неповне використан­ня доказів робить голослівною і запропоновану версію фа­були справи. Ніхто не повірить історії сторони, як би емоц­ійно і логічно вона не представляла її у процесі, якщо така історія не підтверджується системою доказів.