Страхові компанії

Корпоративний венчурний капітал

Приватні інвестори

Банки

“Незалежні” венчурні фонди

Прибуток венчурних фондів, що реінвестується у інноваційні проекти

Інвестиційні компанії малого бізнесу

Рис. 10.3 Джерела венчурного капіталу

Сутність венчурного капіталу знаходить прояв у механізмі венчур­ного фінансування. Венчурне фінансування на основі венчурного капіталу, як результат адаптації господарської системи до вимог підвищення інноваційного процесу, передбачає дольову участь ін­весторів венчурного капіталу в капіталі венчурної фірми шляхом придбання акцій через варанти, опціони або через конвертовані цінні папери. У результаті здійснюється активне залучення інвес­торів до управління венчурною фірмою, що передбачає підбір ко­манди менеджерів, можливість внесення змін у її склад, прийняття стратегічних рішень розвитку фірми, здійснення фінансового кон­тролю за діяльністю фірми. Мета, що її переслідують інвестори венчурного капіталу, полягає в отриманні надприбутків від комерці­алізації нововведення. В силу цього їхні інтереси й інтереси підприємців ризикового бізнесу зосереджені на успішному впровадженні інновацій у виробництво. Таким чином, за своєю природою венчурні інвестиції мають довготерміновий характер, а отримання прибутків на вкладення у венчурні фірми відбувається не раніше, ніж через 5-10 років.

Особливостями венчурного фінансування є те, що:

• Фінансові кошти вкладаються у венчурний бізнес без гарантій з боку венчура.

• Кошти надаються на безповоротній (безпроцентній) основі, тобто ризиковий капітал розміщується не як кредит, а у вигляді паю в статутний фонд фірми.

• Вкладники капіталу вимушені очікувати в середньому від 3 до 5 років, щоб переконатись у перспективності вкладень, та від 5 до 10 років, щоб отримати прибуток на вкладений капітал.

• Інвестори ризикового капіталу прагнуть отримати не підприємницький, а засновницький дохід, який почне приносити підопічна фірма.

• Повернення вкладених коштів венчурним фінансистам здійснюється у момент виходу цінних паперів фірми на відкритий ринок і залежно від частки участі у наданні коштів.

• Фінансова організація стає співвласником венчурної фірми, а на­дані кошти - внесок у статутний фонд підприємства - часткою власних засобів останнього.

• Венчурні фінансисти можуть надавати різноманітні управлін­ські, консультаційні та інші послуги новій фірмі, але не втручаються в оперативне управління її діяльністю.

Існують три основні форми венчурного фінансування:

1. Участь як партнера з обмеженою відповідальністю у фондах, які засновуються і керуються професійними менеджерами венчурного бізнесу, або придбання акцій венчурних фірм через первинний ринок цінних паперів.

2. Організація квазісамостійної дочірньої фірми (внутрішній венчур) з керуючими — співробітниками корпорації, а фінансування такої фірми здійснюється за рахунок коштів корпорації.

3. Пряме фінансування малих венчурних фірм державними, регі­ональними структурами або приватним капіталом.

Важливою умовою ризикового фінансування є орієнтація венчу­рної фірми на розширення виробництва, оскільки підприємство, яке швидко розвивається, може розраховувати на підвищення курсу своїх акцій після виходу на біржу і забезпечити необхідний дохід венчурним інвесторам.

Венчурне фінансування здійснюють по-різному. Най­більш типове проходить у два етапи. На першому етапі відбувається акумуляція засобів з різних джерел корпорацій, пенсійних фондів, страхових компаній, приватних іноземних інвесторів, банків та формування фондів венчурного капіталу, рис. 10.3.

На другому етапі здійснюється розподіл коштів фонду серед ві­дібраних після експертизи проектів, що істотно знижує ризик втрати коштів венчурного капіталу.

Існує ряд умов венчурного фінансування:

1) підприємство, у яке вкладаються кошти венчурного фонду, не повинно бути державним, командитним, індивідуальним чи кооперативним. Воно обов’язково має бути акціонерним, або в ході інвестування стати акціонерним;

2) підприємство повинно забезпечити зростання капіталу на 50—50%;

3) необхідний механізм продажу акцій.

Венчурні фонди заробляють свої прибутки іншим чином, ніж, скажімо, банки. Підприємцям вони надають кошти на безпроцентній основі, а в обмін на свої кошти отримують цінні папери, що підтверджують право на участь у бізнесі й у розподілі прибутків. Здебільшого венчурні фонди не купують акції на вторинному ринку, і є фондами прямих інвестицій. Отже, венчурних інвесторів цікавить приріст ціни придбаних цінних паперів.

Інвестори, вкладаючи кошти у венчурні фонди, висувають певні умови:

• капітал може надаватися підприємцям на певний строк;

• на відбір ризикових проектів венчурний капіталіст може витратити тільки певну суму від розміру фонду;

• у разі продажу акцій венчурних фірм венчурний капіталіст отримує у вигляді винагороди частину венчурної суми.

Через певний строк інвестори отримують різницю в цінах акцій на момент їх придбання і момент продажу з урахуванням щорічних витрат на управління фондом і премії венчурному менеджеру.

Венчурне фінансування передбачає застосування різних механізмів фінансування на різних етапах інноваційного процесу. Це дає змогу максимально задовольняти потреби у фінансових засобах, а також ефективно поєднувати інтереси власників капіталу і малого бізнесу.

Венчурні фонди беруть участь у фінансуванні фірм на різних етапах життєвого циклу нововведення. Але у кожного типу фондів існує певна специфіка, що знаходить відображення в розподілі кош­ів на цих етапах (див. табл. 10.11.).

Таблиця 10.11.