4.Додаткова література

1. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – К.: Наукова думка, 1995. – т. VI. – 667 с.

2. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – К.: Наукова думка, 1995. – т. VII. – 624 с.

3. Дэвид Джери, Джулия Джери. Большой толковый социологический словарь (Collins).Том 1 (А-О).– 544 с. Том 2 (П-Я). – 528 с.: Пер. с англ. – М.: Вече, АСТ, 1999.

4. Коробейников В.С. Пирамида мнений. Общественное мнение: природа и функции. – М.,1981. – 222 с. 7.

5. Левада Ю. Людина, натовп та маса в громадській думці. – Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1998. - № 1-2. – С. 80-92.

6. Почепцов Г.Г. Паблик рилейшенз для профессионалов. К.: Ваклер, 2005. – 624с.

7. Шампань П. Делать мнение: новая политическая игра. М.,1997.

8. www.gallup.com

9. www.socioline.ru

10. www.razumkov

5. Лекціявступ до курсу „соціологія громадської думки”.

П Л А Н

1.1. Щодо актуальності спеціального вивчення громадської думки.

1.2. Історичний розвиток поглядівна феномен громадської думки.

1.2.1. Антична епоха.

1.2.2. Середньовіччя.

1.2.3. Новий час.

1.2.4. Новітня доба.

1.2.5. Сучасність.

1.3. Соціологія громадської думки як наука.

1.3.1. Щодо стану розробленості соціології громадської думки як науки.

1.3.2. Основна мета, суб’єкт та об’єкт соціології громадської думки.

1.3.3. Предмет соціології громадської думки.

1.4. Соціологія громадської думки як навчальна дисципліна.

1.5. Висновки.

1.6. Контрольні запитання.

1.7. Використана література.

1.1. Щодо актуальності спеціального вивчення громадської думки.

В демократичному суспільстві нормою є постійно зростаюча соціально-політична активність громадян, потяг широких мас населення до укріплення засад місцевого самоврядування (в тому числі у формі регіоналізації), до громадської самоорганізації, до захисту прав і свобод людини. Зокрема в Україні помітного поширення набувають сьогодні процеси етнічного самовизначення та водночас національної інтеграції, прагнення державної незалежності і водночас включення в систему євроінтеграції, ширше – глобалізації.

„Пусковим імпульсом” всіх цих процесів є такий феномен суспільної свідомості, як громадська думка. Вона перетворюється в сучасному суспільстві на потужну впливову силу, яка потребує всебічного вивчення. Однак вже початок цього процесу вивчення робить зрозумілим те, що громадська думка – це не тільки важливий, але й досить складний суспільний феномен.

1.2. Історичний розвиток поглядівна феномен громадської думки.

1.2.1. Антична епоха.

У Стародавній Греції, що була класичним суспільством рабовласницької демократії, практична громадська думка була досить розвиненою. Вона існувала у безпосередній формі народних зборів, голосування на форумі тощо. Досить всебічними і глибокими були й теоретичні погляди грецьких мислителів на суспільство, однак, при тому, що явища, фактично пов’язані із громадською думкою, вони вже намагаються розглядати, поняття „громадська думка” ними ще не використовується.

Так, Платон (427-347 рр. до н.е.), як прибічник аристократичної форми правління, був твердо переконаний, що думка мудрих людей є більш істинною, ніж думка більшості суспільства. Аристотель (384-322 рр. до н.е.), який стояв на демократичних позиціях, добре розумів, що коли у державі багато бідняків, є досить небезпечним відсторонювати їх від участі у владі. Але не менш небезпечно допускати їх до зайняття вищих державних посад, оскільки вони не мають відчуття справедливості і поміркованості. Отож найкраще, вважав Аристотель, надати цій масі можливість приймати участь у дорадчій і судовій владі. Тобто Аристотель веде мову про доцільність надання бідним громадянам держави можливості висловлювати свої думки з владних питань.

1.2.2. Середньовіччя.

Вперше поняття „громадська думка” було використано англійським письменником і державним діячем ХІІ ст. лордом Джонатаном Солсбері. Він застосував його для позначення феномену моральної підтримки парламенту з боку населення країни. За часів княжої Київської Русі та республіканського Великого Новгороду громадська думка, як практичне явище, існувала у формі віче.

1.2.3. Новий час.

Суперечливими були погляди на природу громадської думки французьких просвітителів ХVІІІ ст. Клода Адріана Гельвеція (1715-1771), Поля Анрі Гольбаха (1723-1789) та Жана Антуана Кондорсе (1743-1794). Так, Гельвецій та Гольбах були схильні диференційовано підходити до змісту думок людей, бачити суперечливість цих думок, що зумовлювалась відмінностями у суспільному положенню людей. Ці відмінності, вважали вони, у свою чергу, породжують протилежність інтересів. І навпаки, у схожих інтересах ці мислителі убачали джерело однакових оцінок, спільних думок тощо. Зовсім по-іншому підходив до громадської думки Кондорсе. Він розглядав її „як загальну доктрину, як особливий рід вірування і убачав в ній істину у останній інстанції” (8; с.166). Тобто Кондорсе абсолютизував громадську думку.

На особливу увагу заслуговує позиція великого німецького філософа Імануїла Канта (1724-1804). Він спеціально не займався вивченням громадської думки, але піддав аналізу пізнавальні можливості думки-судження. „Думка, - писав він, - є свідоме визнання чогось істинним, що, однак, є недостатнім як із суб’єктивної, так і з об’єктивної сторін. Якщо визнання судження істинним є достатньо обґрунтованим з суб’єктивної сторони і у той же час вважається об’єктивно недостатнім, то воно має назву віра. Нарешті, судження, яке достатньо обґрунтоване як з суб’єктивної, так і з об’єктивної сторін, є знанням”(16; с.673). Як можна бачити, думка, за Кантом, поступається за змістом не тільки знанню, але й вірі. Вона уявляє з себе непереконливе судження.

Як вважає М.К.Горшков, „першим, хто розробив цільну теоретичну концепцію громадської думки, був Гегель. До позитивних сторін його поглядів на сутність громадської думки слід перш за все віднести визначення ним суб’єкта і об’єкта громадської думки у їхньому діалектичному взаємозв’язку, а також умов і факторів її поставання і виявлення”. Разом з тим Гегель відзначав, що громадська думка у всі часи була великою силою (8; с.168).

1.2.4. Новітня доба.

Серед дослідників, які наприкінці ХІХ – початку ХХ століть спеціально займалися проблематикою громадської думки, можна назвати перш за всіх французького соціолога Габріеля Тарда (1843-1904) та німецького юриста Франца Гольцендорфа (1829-1889). Так, у працях Г.Тарда, передусім у його книзі „Громадська думка та натовп” (Спб.,1992), міститься чимало важливих положень щодо змісту громадської думки, соціально-психологічного механізму її формування та виявлення тощо. Г.Тард вважає, що творець громадської думки – публіка. „За Г.Тардом, публіка як така виокремилась більш-менш прозоро тільки за Людовика ХІV. Вона складалася з незначної кількості „шляхетних людей”, які читали свій щомісячний журнал, книги, що призначалися для вузького кола осіб, і були згруповані якщо не при дворі, то у межах Парижу” (19; с. 40).

Ф.Гольцендорф свої погляди щодо теорії громадської думки виклав у роботі „Громадська думка” (Спб.,1899). Тут він розмірковує про аморфність громадської думки, про безособистісність її походження, а також про роль вищих класів та широких верств населення у її творенні.

1.2.5. Сучасність.

У ХХ ст. роль громадської думки у житті західних суспільств помітно зростає. Але помітно змінюється, особливо з боку владних структур, й ставлення до цього соціального феномену. Дійсно, громадська думка на Заході перетворюється на предмет емпіричних досліджень, і передусім – у зв’язку із політичними виборами. Проте якщо раніше вона розглядалася як інструмент соціального контролю над носіями влади, то тепер сама стає з боку влади об’єктом формування і управління.

Серед відповідних теоретичних праць сучасних західних авторів насамперед слід згадати такі:

 П’єр Бурд’є. Соціологія політики (М.,1993).

 Елізабет Ноель-Нойман. Громадська думка: Відкриття спіралі мовчання (М.,1996).

 Джон Цаллер. Походження та природа громадської думки (М., 2004).

 Уолтер Ліппман. Громадська думка (М., 2004).

У Радянському Союзі у 70-х – 80-х роках ХХ ст. вивченням проблем громадської думки займалися В.С.Коробєйніков, Б.А.Грушин, М.К.Горшков та інші. До їхніх поглядів я ще буду звертатися.

В Україні на зламі ХХ-ХХІ століть основними спеціалістами з проблем громадської думки є В.Л.Оссовський, В.А.Полторак, Ю.П.Сурмін.