Походження та розвиток Світового океану

Для пояснення даної проблеми існує багато наукових концепцій, які можна розділити на три основні групи:

І. Концепція первинності океанів вперше висунута в 70-х роках XIX ст. американським геологом Даном. На його думку, океанічна шра утворилась як єдине ціле до виникнення земної атмосфери, на ранньому етапі еволюції Землі. З позиції сучасної геофізики материки розглядаються як результат еволюції океанів, яка відбувається під впливом геосинклінального процесу.

Основною причиною геосинклінального процесу вважається стиснення Землі, пов'язане з дегазацією мантії під час виверження вулканів. Приєднання до платформ геосинклінальних складчастих піднять, збільшення площі материків відбувається за рахунок перетворення океанічної кори в материкову.

Отже, концепція первинності океанів відображає послідовну еволюцію земної кори, зокрема океанічних улоговин, причому таку еволюцію, яка сприяє перетворенню відносно простої океанічної кори в більш складну материкову.

Дана концепція пояснює також чимало інших геологічних особливостей, наприклад, той факт, що за віком Тихий океан є найдавнішим (докембрійським), тобто первинним, що визнається майже всіма вченими.

У той же час концепція первинності океанів не може пояснити ряд фактів. Так, утворення своєрідних мікроконтинентів - Новозеландського плато в Тихому і Сейшельської банки в Індійському океані знаходиться у протиріччі з даною концепцією.

2. Концепція океанізації почала розроблятися на межі XIX і XX століть французькими геологами Де Геєром та Огом. На їх думку, сучасні океанічні улоговини утворилися в результаті руйнування континентів. За своїм змістом концепція океанізації протилежна попередній. Суть її - у з'ясуванні механізму утворення океанів. Адже в процесі перетворення континентальної кори в океанічну земна кора повинна стати тоншою в 5-8 разів. Складність обгрунтування цієї концепції в тому, що необхідно довести можливість перетворення потужної гранітно-базальтової кори материків в менш потужну базальтову кору океанічних улоговин.

Російський вчений В. В. Бєлоусов пояснював явище океанізації інтенсивними інтрузіями в континентальну кору мантійної речовини та впливом на її поверхню ультраосновної магми. Наступне занурення у верхню мантію континентальної кори обумовлює її розплав із формуванням на цій ділянці океанічної кори. Основне заперечення щодо аргументів гіпотези - неможливість масового занурення і наступного розплаву у верхній мантії більш легких порід континентальної кори (порушення закону’ Архімеда).

В останні роки концепція океанізації знову стала актуальною у зв’язку з тим, що дані глибоководних свердловин підтвердили занурення великих ділянок океанічного дна. їх амплітуда складає в середньому’ 7000 м за 70 млн. років. Окремі вчені вважають, що Світовий океан молодий за походженням і виник на межі мезозою і кайнозою. До цього існували невеликі басейни води, які більш менш рівномірно розподілялись на планеті і в яких відбувалося накопичення морських відкладів. Зменшення потужності і віку донних відкладів свідчить про те, що поступове збільшення площ Атлантичного й Індійського океанів йшло від материків у бік центральних частин улоговин, а у Тихому океані - у зворотньому напрямку, тобто до материкових окраїн.

Процес океанізації сьогодні пов'язується з посиленням дегазації мантії' і вулканізмом (а саме ці процеси викликають опускання материкової кори і утворення улоговин). Дегазація веде до різкого збільшення виносу легких речовин та тепла із мантії в астеносферу, а також дегідратації в нижньому шарі земної кори в результаті нагрівання і насичення газами астеносфери. При такому підході до процесу океанізації’ немає потреби пояснювати утворення океанічної кори шляхом розплаву гранітно-базальтової континентальної кори і цим самим знімається питання про генезис цих типів земної кори. Найважливішим у даній гіпотезі є питання про виникнення рівномірних опускань різної амплітуди (основною їх причиною, на думку вчених, є зменшення радіуса Землі).

2. Концепція спредінгу і літосферних плит (нова глобальна тектоніка) виникла на початку XX століття. В її основі - гіпотеза дрейфу материків німецького геофізика А - Л. Вегенера. На думку вченого, материки, які складені більш легкими породами (переважно гранітами) «плавають» на щільнішому базальтовому субстраті. Материки утворювали на Землі єдиний праматерик Пангею, який омивався водами океану Панталас. Дно було базальтовим. Під дією обертання Землі і припливної сили Пангея не зберегла цілісності, і з неї утворилися материкові брили, які в результаті тривалого переміщення зайняли сучасне положення.

Гіпотеза була слабкою в геофізичному відношенні: незабаром довели, що сили обертання Землі та припливи не можуть рухати материки. І її досить швидко забули.

Відродження гіпотези дрейфу материків відбулося на початку 60-х років XX ст. роботами американських вчених Хейса і Дітца, чому сприяло накопичення нових фактів.

В і946 році американський вчений Куенен розрахував потужність відкладів ложа океану. їх за 2 млрд. років повинно було бути біля 3000 м. А виявилося, що насправді лише 300 м. А якщо врахувати, що вік Землі оцінюється не в 2, а мінімум в 4 млрд. років, то виходить, що на дні океану відклади чомусь накопичуються дуже повільно.

Суть концепції розростання океанічного дна (спредінгу) в тому, що великі блоки - плити, з яких складається літосфера, переміщуються по порівняно пластичній астеносфері. Виділяють шість основних плит. Ці літосферні плити, які включають як океанічний, так і континентальний тип земної кори, відокремлені одна від одної серединно-океанічними хребтами та глибоководними жолобами, причому для межі між ними характерна активна тектонічна, сейсмічна і вулканічна діяльність. Плити переміщуються по горизонталі. При цьому спостерігається розширення дна (спредінг) у рифтових зонах, підпірнання однієї плити під іншу (субдукція) у районах глибоководних жолобів і острівних дуг, насув однієї плити на іншу (обдукція) та зміщення ділянок плит по особливих трансформних розломах. Механізм переміщення плит пояснюється конвекційними потоками речовини, які виникають в астеносфері.

Активні потоки в астеносфері особливо характерні для серединно- океанічних хребтів. До рифтових зон цих хребтів з астеносфери поступає розплавлена речовина мантії. Вона заповнює розломи і тріщини, а після охолодження створює ділянку океанічної базальтової кори. В процесі утворення нова порода намагнічується відповідно до полярності магнітного поля і це дає змогу встановити орієнтовно час утворення нової ділянки юри. У зв'язку з різнонаправленим рухом літосферних плит по обидва боки від рифтової зони відбувається розрив у новоутвореній океанічній корі. Цей розрив також заповнюється розплавленим матеріалом мантії. У випадку зміни магнітного поля Землі намагніченість утворюваних із розплаву порід не співпадає з намагніченістю раніше утворених базальтів. У результаті поступання розплавленої маси поступово формується океанічна кора, яка складається із смут, що послідовно розміщені по обидва боки від серединно-океанічних хребтів і характеризуються різною намагніченістю. За цими магнітними аномаліями і були вирахувані швидкості переміщення літосферних плит. Вони складають у середньому 2 см/рік, максимальний показник - 16 см/рік. Найшвидше розширюється східна частина Тихого океану, найповільніше - Атлантика.

У районах глибоководних жолобів, навпаки, відбувається зіткнення плит, викликане їх зближенням. При цьому відбувається занурення (субдукція) океанічної кори в мантію, де ця кора переплавляється (з виходом на поверхню вулканічного андезитового матеріалу при утворенні острівних дуг). Цим досягається рівновага обох типів взаємодії літосферних плит Землі.

Серединно-океанічні хребти вважаються глобальними зонами нарощування літосферних плит. Щорічно в серединно-океанічних хребтах в результаті спредінгу формується не менше 2,5 км² площі літосферних плит. Таким чином, за 140-150 млн. років у рифтах було утворено близько 360 млн. км² океанічного дна, що дорівнює площі сучасного Світового океану Єдине

пояснення того, куди зникло утворене за сотні мільйонів років дно океану - це його занурення (субдукція) в глибоководних жолобах. Була відкрита вузька зона зародження землетрусів (зона Вадаті-Заваріцького-Беньоффа, або ВЗБ), яка під кутом 45 - 60° нахилена під континент до глибин 500-600 км. У рифтах відбувається розширення дна - у жолобах наростає напруження, стиснення; і як тільки механічна енергія перевищує силу тертя, у ВЗБ відбувається просування літосферної океанічної плити під материкову на 10-20 см. Потім усе повторюється спочатку. Отже, при значних горизонтальних переміщеннях на межі континентальної і океанічної літосфер утворюється зона, в якій більш тонка океанічна плита занурюється під більш потужну континентальну. Цей процес у тій чи іншій мірі гальмується неоднорідною будовою кори і мантії. Своєрідна ситуація виникає тоді, коли в плиті, що занурюється, знаходиться мікроконтинент або острівна дуга. У цьому випадку при зіткненні плит відбувається утворення складок на їх межі і утворюється гірський ланцюг, а поступовий рух плити, яка занурюється, припиняється. На зовнішньому боці цієї плити продовжується накопичення горизонтальних механічних напружень і в результаті утворюється нова зона субдукції.

Субдукція може бути ускладнена і в результаті однорідної будови астеносфери, в'язкість якої може бути недостатньою для тієї швидкості субдукції', яка необхідна, щоб компенсувати нарощення літосфери в рифтах. У цьому випадку океанічна плита вигинається і насувається на континентальну у вигляді складки. З часом в основі складки формується нова зона субдукції'. Такий процес складкоутворення називається абдукцією.

Таким чином, субдукція є геодинамічним процесом, який компенсує розростання океанічного дна в серединно-океанічних хребтах. Тут літосферні плити безперервно поновлюються, а найбільш давні ділянки дна поступово занурюються в районі глибоководних жолобів у астеносферу. В екваторіальних широтах спредінг літосферних плит у межах трьох серединно-океанічних хребтів

• Серединно-Атлантичного, Східно-Тихоокеанського і Карлсберг - компенсується субдукцією в Перуанському, Яванському і Тонга-Кермадекському жолобах.

У цілому теорія літосферних плит задовільно пояснює кардинальні проблеми геології - різну будову материків і океанів, природу складчастих систем, розподіл вулканізму і сейсмічних явищ, вік порід океанічного фундамента тощо. Причиною переміщення літосферних плит вважають конвективні течії в астеносфері - верхній товщі мантії Землі, де речовина перебуває у розплавленому стані. Виявлено, що Північна Америка і Європа розходяться щорічно на 17 мм, а Гаванські і Японські острови дрейфують із швидкістю 83 мм за рік.

Океанічні улоговини існували завжди, практично з моменту формування

а/

[Тії

Л т то сфера у, \г, х’х і >. к-" V, ^ >7>^>чя/^-'Є хтртіт^^л .-іігіадйЬЙ^б

✓ -- 4'А '

X

вулкантчний

пояс

рівень океану

т

\ -'чЧ' -

бдукція океанічної літосфери Гірський ланцюг Океан

\>с

Океан

Ж

У м'

Океан

Ф

1^^(&<Гдукці*

*8

Лш.»

К

'у,\⁴' ~ч'і

/ггггг^Х'

/\ \ _чу^ _Ч<- ^ \ ' - ' •»'» ¹

Колізія блоків континентальнот літосф.

-т⁷⁷^

^Ія Ноомй вулканічний пояс іаб-Оуеан

їй

Нова еона субдукціТ

Нова зона субдукціТ

Схема колізії континентальних блоків літосфери (а) і обдукції плит (б)

молодої первинної земної кори. Виникали нові континенти, зазнавали змін їх положення й обриси, зростала їх площа, з'являлися і зникали зони спредінгу і субдукції, змінювалися форма і площа Світового океану. І рушійною силою всіх цих змін, на думку багатьох вчених, була взаємодія літосферних плит, які зароджувалися у зонах спредінга і поглинались в зонах субдукції. Більшість учених саме тектонікою літосферних плит пояснюють особливості будови дна океанів, їх походження. Але окремі дослідники (М. В. Муратов та ін.) не погоджуються з ними: тектоніка літосферних плит не пояснює процесів геосинклінального розвитку і умов утворення материкової земної кори.

Останнім часом теорія літосферних плит переосмислюється і уточнюється. Так, недавні великі опускання океанічного дна на глибину в декілька кілометрів не пояснюються прихильниками концепції спредінгу. А таке опускання певної ділянки повинно було б привести до помітного зменшення потужності океанічної кори (за теорією літосферних плит океанічна кора тонка з початку її формування). Довжина рифтових зон на планеті значно більша, ніж глибоководних жолобів, тому рівновага обох типів взаємодії літосферних плит не повністю втримується. Не дуже переконливо трактується механізм і рушійні сили переміщення літосферних плиг, бо глобальна конвекція не зовсім узгоджується з травітаційним полем Землі. Зазнають критики і ряд інших положень концепції нової глобальної тектоніки.

Прихильники гіпотези фіксизму (В. В. Бєлоусов та ін.) заперечують можливість значного горизонтального переміщення материків. Вони вважають, що складчастість та інші деформації земної кори виникають при майже незмінному взаємному розміщенні материків і океанів.

Прихильники пульсаційної гіпотези (В. Обручев, М. Усов та ін.) розвитку Землі визнають чергування фаз стиснення і розширення планети при провідній ролі прогресуючого стиснення, яке викликається гравітаційним ущільненням внутрішньої речовини при обертанні Землі навколо своєї осі. Ущільнення і стиснення ведуть до наїрівання надр, а отже, і до розтріскування поверхні планети. Проте необхідно врахувати, що і при стисненні можливі місцеві розширення земної кори, а при розширенні - місцеві стиснення. Простої зміни одних процесів з іншими, яку мав на увазі М. Усов, не буває.

Вчені, що дотримуються положень гіпотези розширення Землі визнають поступове розширення поверхні Землі, збільшення площі океанів, утворення нових океанічних западин (Червоне море - прообраз майбутнього океану) тощо. Вперше гіпотезу розширення Землі сформулював в 1933 році німецький геофізик Отто Хільгенберг. На його думку, спочатку Земля була діаметром 1000 км і весь час розширювалася як кожне тіло, що нагрівається. Всі материки утворювали суцільну сушу, океанів не було. При розширенні з’явилися великі розломи, які і стали початком утворення океанічних улоговин. Окремі вчені, що є прихиль-

індійський океан

хребет Карлсберг

Тонга-Кермадехська зона субдукції

Схема співвідношення зон спредінгу та субдукцй в екваторіальному перерізі Землі

никами цієї гіпотези (П. Дірак та ін.), вважають ядро залишком надщільної зіркової речовини, яка розширюється, а основну роль розширення Землі відводять її внутрішньому теплу. Окремі вчені вважають, що швидкість розширення Землі становить 0,04-0,05 см/'рік, проте на думку більшості ця величина менша - 0,002 см і рік, що більш ймовірно. Однак у цій гіпотезі залишаються нерозкритими причини розширення Землі, фізична суть цього явища, його ймовірність і існування взагалі. Більшість вчених, якщо і визнають можливість збільшення радіусу Землі, то не більше ніж на декілька відсотків. А цього недостатньо, щоб пояснити рух літосферних плит.

Розроблено й ряд інших гіпотез, але вони не можуть задовільно пояснити всі закономірності походження океанів, глобального рельєфу Землі. У цьому плані дуже цікавою є ротаційна гіпотеза, яку розробили Г. Н. Каттерфельд, Б. Л. Лічков, М. В. Стовас та ін. Головна роль в утворенні материків і океанічних улоговин належить, за цією гіпотезою, обертовому руху Землі навколо своєї осі.

Як показали спостереження за допомогою супутників, Південна півкуля Землі більш опукла, ніж Північна. Зараз відомо, що Земля має форму кардіоїдального еліпсоїда. Причому земний еліпсоїд не двохосьовий, а трьохосьовий, тобто він має не тільки полярне стиснення, а й екватор його не є правильним колом, а еліпсоїдом. Не лише північна і південна полярні півосі нерівні, а й у площині екватора є велика і мала екваторіальні півосі.

У процесі обертового руху навколо осі Земля намагається набути кулеподібної форми. У Південній півкулі земна кора опускається, у Північній - піднімається. Цим пояснюється те, що в Північній півкулі знаходиться більша частина суші, ніж у Південній, а також виклинювання материків у південному напрямку.

При обертовому русі Землі навколо осі в мантії найпотужніші висхідні рухи виникають у секторах найменшої екваторіальної осі, яка виходить на екваторі на 75° з. д. (Екваторіальні Анди) і 105° с. д. (о. Суматра). Тому до секторів найменшої осі приурочені всі материки, крім Африки.

З обертовим рухом Землі пов'язана й антиподальність материків і океанів. Найбільший прояв піднять та опускань відзначається у певних широтних та меридіональних пасмах. Тому на поверхні Землі зустрічаються екстремальні і критичні кола (критичні паралелі і меридіани).

Екстремальні кола - це лінії найбільших радіальних напружень, зумовлених обертанням Землі навколо своєї осі (екватор, паралелі 62“ і епейрогенічний меридіан 105° с. д. - 75° з. д.). На екваторі в процесі обертового руху відбуваються опускання, внаслідок чого тут розміщені улоговини і низовини суші (Амазонська низовина, улоговина Конго і ін.), океанічні улоговини (Сомалійська, Гвінейська, Панамська та ін.).

На 62-й паралелі Північної півкулі відбуваються найбільші підняття. Тому це смуга, де знаходяться найбільш розширені частини материків і розміщені щити і масиви древніх платформ (Канадський, Балтійський). На цій же паралелі Південної півкулі - найбільші опускання. Тому в цій смузі панують океанічні простори та глибоководні улоговини.

Епейрогенічний меридіан знаходиться в секторах малої екваторіальної осі екватора. Тут, як уже відзначалося, переважають підняття.

Критичні паралелі і меридіани розміщені між екстремальними колами і є межею між протилежними за напрямом радіальними рухами. До критичних паралелей належать 35° і 71-72°, Останні в Північній півкулі є межею між підняттям у помірних широтах і опусканням у північній полярній області. Саме в районі цієї критичної паралелі знаходяться окраїни Євразії і Північної Америки. Паралелі Південної півкулі (71- 72°) є межею між смугою опускань у помірних широтах і піднять у полярній області. Вона наче обмежовує Антарктиду.

На 35° пн. і пд. широти виникають особливо сильні напруження, зумовлені дією припливного тертя, а, отже, і уповільненням обертання Землі. Це критичні (орогенічні) паралелі, для яких характерні складчастість, розломи. У Північній півкулі до таких широт приурочені Середземні моря, численні острови, півострови, прояви вулканічної діяльності, сейсмічність (Середземне море. Мексиканська затока, моря і острови Південно-Східної Азії).

У Південній півкулі критична 35-та паралель теж відповідає зоні розломів. Тут закінчуються материки. До критичних (орогенічних) меридіанів належать 60° с. д. - 120° з. д. і 150°с. д. - 30° з. д.

Критичний меридіан 60° с. д.-120° з. д. охоплює Урал, серединно- океанічні хребти Індійського океану, Кордільєри. Це зона складчастостей і глибинних розломів.

Критичний меридіан 150° с. д.-30° з. д. простягається через Східно- Австралійські гори і Серединно-Атлантичний хребет.

Екстремальні і критичні кола називають активними пасмами на поверхні Землі. Серед них розрізняють епейро-таласогенічні і критичні (орогенічні). У межах епейро-таласогенічних пасм переважають радіальні рухи (повільні підняття і опускання), а в межах критичних (орогенічних) пасм - тангенціальні рухи (складчастість, розломи).

О. М. Рябчиков виділяє на поверхні Землі також активні центри та їх антиподи, які виникли на перетинах широтних і меридіональних епейро-таласогенічних паем. Серед активних центрів розрізняють епейрогенічні центри, де сформувалися давні ядра росту материків і таласогенічні, яким відповідають океани.

Варто наголосити на тому, що багато теоретичних уявлень про еволюцію земної кори ще значною мірою суперечливі, а гіпотези ще далекі від істини. Незважаючи на певні успіхи, вчені ще не створили загальноприйняту теорію походження материків і океанів. Жодну з гіпотез сьогодні не можна прийняти беззастережно, в кожної з них є невирішені та непояснені проблеми.

Утворення океанічних вод, їх еволюція. Проблема утворення океанічних вод тісно пов'язана з формуванням літосфери, континентальної та океанічної кори, виникненням атмосфери.

На думку багатьох вчених, водна оболонка утворилася на ранній стадії розвитку континентальної кори, коли інтенсивно йшов процес диференціації та дегазації мантії. Первинна кора вміщувала, в основному, силікатну і водну складові частини, причому остання відносно легко і часто попадала на поверхню планети, особливо під час вулканічних процесів, які на ранніх етапах формування планети були дуже інтенсивними. Відбувалося насичення первинних вод різноманітними леткими компонентами з виникненням розчину, склад якого на поверхні Землі зазнавав значних змін. Лише після цього формувалася океанічна вода. Незмінним у ній був лише вміст хлору та брому, оскільки на земній поверхні не виявилося таких компонентів, які б утворили з ними сполуки. У той же час значно зменшилась кількість інших елементів, особливо вуглецю, азоту тощо. Перетворення вуглецю у вуглекислоту визначило процес карбонатоутворення (з випаданням в осад переважно карбонатів кальцію). Кількість же азоту в океанічній воді зменшилась внаслідок виникнення життя на Землі, проте його стало більше в атмосфері. Поява синьо-зелених водоростей сприяла поступанню в атмосферу вільного кисню в результаті фотосинтезу. У зв’язку з цим існуюче до цього відновлювальне середовище в атмосфері змінилося киснево- окислювальним. Океанічна вода поступово нейтралізувалася, набула слаболужних властивостей, чому сприяли продукти вивітрювання гірських порід.

Коливання рівня Світового океану визначаються змінами об'єму його вод і рельєфу океанічного дна. Вважають, що об'єм води в океані зростав у цілому поступово (приблизно на 1 км* щорічно).

Є підстава вважати, що еволюції Світового океану властиве безперервне збільшення його площі. У докембрійський час об'єм океану складав біля третини об'єму сучасного, тому роль того давнього океану у розподілі тепла та впливу на сушу була виражена слабше, що визначило в той час утворення найпотужнішого в історії Землі покривного зледеніння.

За минулі 600 млн. років рівень океану підвищувався з середньою швидкістю близько 0,5 мм за 1000 років. Як вдалося встановити, значні зміни рівня океану пов'язані з тектоніко-магматичними процесами. В епохи горотворення контрас ність рельєфу посилювалась за рахунок створених гірських систем і поглиблення океанічних улоговин (при переважанні останніх), що визначило розвиток регресій з швидкістю 0,004 мм за рік. Міжорогенним епохам були властиві трансгресії, за максимальної з них (близько 470 млн. років тому) рівень океану піднявся більш ніж на 250 м і водою було вкрито понад 83% земної поверхні.

В четвертинному періоді значний вплив на коливання рівня океану мали материкові зледеніння.

Японські вчені знайшли в районі Великого Бар’єрного рифу на 175 метровій глибині два види коралових поліпів, які існували біля поверхні океану 13-17 тис. років тому. Отже, тоді рівень океану був майже на 150 м нижчим за сучасний. Зниження рівня Світового океану під час максимального (риського) зледеніння досягало 180 м. В останні 15 тисяч років спочатку мало місце танення льодовиків, яке спричинило піднімання рівня океану з швидкістю 10 мм за рік. Рівень Світового океану 6-7 тис. років тому став таким, яким він є сьогодні. З того часу він майже не змінювався. Потепління, характерне для останніх 100 років, привело до деякого відступання океанічної криги як в Арктиці, так і в Антарктиці, зменшення площ під льодовиками на суші. У результаті танення льоду об'єм води в Світовому океані збільшився на 18500 км³, його рівень піднявся на 10-15 см.

Дослідження науковців виявило підняття сучасного рівня океану зі швидкістю близько 1,4-1,5 мм за рік. Якщо так буде продовжуватися, то об’єм Світового океану щорічно збільшуватиметься приблизно на 540 км\

Поступове підвищення температури в найближчі десятиріччя може призвести до значного зменшення площ льодовиків у полярних областях. У результаті рівень Світового океану може піднятися приблизно на 80м.

А це - катастрофа планетарного масштабу. Можуть бути затоплені численні невисокі острови, на суші - великі низовини, гирла річок і річкові долини, низовинні рівнини. На жаль, у зоні можливого затоплення розміщені найбільш освоєні людиною родючі долини річок, портові міста, значні площі узбережжя. У Західній Європі, наприклад, у такій зоні знаходяться Лондон і Амстердам, Париж і Гамбург, Марсель і Венеція.

Карта Європи на випадок підвищення рівня Світового океану на 80 метрів

1 - берегова лінія, 2 - затоплена частина сучасної суші, 3 - державні кордони

Можуть бути затоплені Данія, половина території Бельгії і Нідерландів, більше третини території Франції та Німеччини, в Росії - Західний Сибір, Далекий Схід.

Стає зрозумілим, що забруднення атмосфери в результаті діяльності людини може в значній мірі вплинути на прискорення цього катастрофічного процесу. Отже, зростає актуальність проблем збереження чистоти атмосфери і гідросфери, охорони навколишнього середовища від усіх форм забруднення.