Кордільсри,

Західна частина материка зайнята однією з найбільших гірських систем світу - Кордільєрами, які простягайся з півночі на південь на 7000 км з максимальною шириною близько 1600 км. Горотворчі процеси в Кордільерському геосинклінальному поясі були неодноразово, але основна частина гір сформувалася в мезозої, під час невадійської (західні хребти та масиви) і ларамійської (західні частини Кордїльер) складчастостей та в кайнозої під час альпійського орогенезу, коли сфор- му валися гори островів тихоокеанського узбережжя та західні окраїни півострова Каліфорнія. Всі хребти та масиви Кордільєр (крім гір Аляски) мають еубмеридіальне простягання і це обумовлює значні відміни в їх зволоженні. Гори перешкоджають проникненню тихоокеанських повітряних мас у внутрішні райони континенту, тому вплив океану найбільший на західних схилах гір, які отримують максимальну кількість опадів. За береговими хребтами клімат значно

сухіший і стає континен­тальним, високогірним.

Такий розподіл опа­дів дуже позначається на характері грунтово-росли­нного покриву, особли­востях висотної поясності і зумовлює відмінності між ландшафтними ком­плексами тієї чи іншої частини Кордільєр. На різних широтах загальна закономірність форму­вання ландшафтів про­являється неоднаково в результаті зміни природ­них умов при просуванні як з півночі на південь, так і при віддаленні від Тихого океану. Виходячи з цього, у межах Кордільєр можна виділити такі фізико-географічні країни: Кордільєри Аляски і північного заходу Канади,. Кордільєри помірних широт, Субтропічні Кордільєри, Мексиканське нагір’я і Центральна Америка.

Кордільєри Аляски і північного заходу Канади. Ця фізико- географічна країна включає в себе всю Аляску з прилеглими до неї Алеутськими островами, а також північно-західну частину Канади до лінії південного підніжжя гір Святого Іллі і до межі між горами Маккензі і Скелястими горами на сході. На цю частину Кордільєр припадає майже 80% всієї площі гірського зледеніння Північної Америки. Вплив Тихого океану позначається лише на заході області: з просуванням на схід швидко наростає континентальність клімату. Це територія великої географічної різноманітності і контрастів, що визначається перш за все її північним положенням, а також простяганням основних орографічних елементів в субширотному напря- напрямку- Характерною особливістю її є активний сучасний вулканізм і сейсміка.

Рельеф має багато спільних рис з усією системою Кордільер: внутрішні плоскогір'я і плато оточені з заходу та сходу високими гірськими хребтами. На півночі, вздовж узбережжя моря Бофорта, простяглась Арктична низовина з рівнинним рельєфом і численними озерами льодовикового і термокарстового походження. Поверхня низовини складена молодими морськими і алювіальними породами. Південніше низовина переходить в Арктичне плато, складене крейдовими і кайнозойськими пісковиками. Його поверхня має слабкий нахил на північ і розчленована річками. Ще далі на південь знаходиться хребет Брукса, який складається з кількох гірських ланцюгів заввишки до 2000 м і складений породами мезозойського і кайнозойського віку.

Центральну частину цієї фізико-географічної країни займає Юконське плато. Його поверхня поступово знижується зі сходу на захід і переходить в нешироку приберегову низовину, де переважає лагуний тип берега. Плато Юкон складене різними за віком породами, починаючи від докембрійських і до сучасних, які в багатьох місцях пронизані інтрузіями. Тривала денудація сприяла тому що на поверхні плато в багатьох місцях знаходяться родовища корисних копалин, перш за все золота в районах інтрузій ультраоеновної магми невадійського віку, а також срібла, міді, платини, вольфраму, кам’яного вугілля, нафти на Арктичній низовині і шельфі моря Бофорта та ін.

На південь від плато Юкон лежить Аляскинський хребет, який теж складений породами різного віку, починаючи з палеозойських. Переважають граніти, габро, діорити. Гори вкриті льодовиками. Тут знаходиться найвища вершина материка - гора Мак-Кінлі (6193 м).

Хребти тихоокеанського узбережжя сформувалися під час невадійського і альпійського орогенезів. Значну роль у створенні сучасного рельєфу відіграли і неотектонічні рухи, які спричинили підняття одних ділянок і занурення інших. Ці процеси супроводжувалися активним вулканізмом, який проявляється і досі.

Своєрідні природні умови мають Алеутські острови - частина Алеутського хребта протяжністю понад 3000 км. В будові хребта переважають вулканічні породи еоценового віку з численними інтрузіями. Всього в хребті налічується 79 вулканів, з них 47 діючих.

На південний схід від Аляекинського хребта знаходяться гори Врангеля і гори Св. Іллі, для яких характерні численні льодовики, найбільшим з яких є Маласпіна з площею понад 10 тис км².

Кліматичні умови фізико-географічної країни дуже різноманітні

На Алеутських островах клімат субарктичний, близький до океанічного, з теплою зимою (середні температури близько нуля - вплив теплої Аляскичської течії і частих проходжень циклонів), постійними снігопадами.

Літо прохолодне, з температурами бли­зько + 10°. Опадів випадає близько 1500 мм на рік.

На північному узбережжі клімат арк­тичний, суворий, з середньомісячними Плато Юкон

температурами літа +5, +8°, а зими —15°, - 20 ;, .

Внутрішні райо-ни мають ще суво-ріший клімат, ніж північне узбережжя, з ознаками різкоконтинентального. Аляскинський хребет перешкоджає проникненню у внутрішні райони тихоокеанських повітряних мас, тому на північ від нього середньомісячні температури зими -20°, -30° з мінімумом до -60°. Влітку середньомісячні температури коливаються від +10° до +.16°, хоча і бувають окремі дні з температурою +30°. Річна сума опадів не перевищує 350 мм .

На півночі і заході панує тундра, а у внутрішніх районах - лісотундра. Неширока смуга тихоокеанського узбережжя і гір південної експозиції (до 1800 м) вкриті хвойними лісами в основному з білої і чорної ялини.В долинах річок до них додаються берези, осики, верби, вільхи тощо.

Фауна збереглася краще, ніж в інших районах Кордільер, бо населення тут мало і господарське освоєння ще незначне. Поширені олені карібу, бурі ведмеді, лосі, рисі, бобри, видри; в тундрі - песці, лемінги. З птахів цікавими є білоголові орлани і кречети.

Кордільєри помірних широт. Ця фізико-географічна країна, яка лежить на південь від гір Св. Іллі і простягається до північних окраїн Колумбійського плато в межах СІМА, складається з численних високих хребтів, між якими знаходяться долини та міжгірські плато. Кордільєри тут зазнали інтенсивного ерозійного розчленування, на їх рельєфі чітко помітні сліди діяльності льодовика. На відміну' від Кордільєрів Аляски хребти мають субмеридіальне простягання, нижчі і тут немає діючих вулканів.

Східна (ларамійська) частина включає гори Макензі і Скелясті гори. Перші складені породами палеозою і нижнього мезозою, дуже розчленовані річками, з висотами до 2800 м. Давнє зледеніння вкривало всю цю гірську систему, а ось сучасне зледеніння тут незначне, бо опадів випадає мало.

В межах цієї фізико- географічної країни виді­ляється три природні області: Скелясті гори,

внутрішні плато і Береговий хребет.

Скелясті гори - це пасмо високих складчастих хребтів, складених породами палеозою і дуже розчлено­ваних долинами, з макси­мальними висотами на півдні до 3954 м (гора

Робсон). Найширші вони на Білоголовий орлан . . ^г

півночі Канади - до 1,50 км.

їх формування відбувалося в основному в крейді. Харак-терні альпійські форми рельєфу, багато льодовиків. Від зони внутрішніх плато Скелясті гори відокремлені вузькою тектонічною депресією завдовжки 1600 км ~ Ровом Скелястих гір, який особливо чітко помітний на,півдні. Скелясті гори Канади - один з центрів туризму материка,' тут є багато національних парків.

Внутрішні плато помірних широт є най-

стійкішими в тектоніч- < ШШшШЬ* ■тМШШ

ному відношенні ділян­ками Кордільєр. На півночі, між 51° і 54° пн.ш., знаходиться хви­лясте плато Нечако зав­вишки до 800 м. Воно розчленоване досить ши­рокими долинами річок і

озерними улоговинами на -

окремі масиви, складених ^{Прська вершина} ^^Г_Х°‘^{ПІК 5 Скелясти}*

щільними, часто інтрузивними породами.

Південніше знаходиться плато Фрейзер з вулканами (до 2500 м), яке утворилося внаслідок потужного виливу лави в палеогені і неогені. Вона перекрила більш давні структури. У долинах тут добре помітні моренні гряди, воднольодовикові тераси, багато загатних озер, а на вододілах переважають обширні вулканічні плато.

Тихоокеанська зона представлена лише Береговим хребтом - величезним батолітом, який виник внаслідок складчастості у юрі. З часом система численних тектонічних розломів, до яких тепер приурочені наскрізні долини та велика кількість фіордів, розбила його на окремі масиви, а неотектонічні підняття підняли його на досить значну висоту (до 4000 м). Більшість вершин хребта мають згладжену форму, що є впливом давнього зледеніння. Багато тут трогів і загатних озер.

Паралельно Береговому хребту через острови Олександра та Королеви Шарлотти простягається гірський хребет з висотами до 2000 м, який складений палеозойськими породами.

Ця фізико-географічна країна багата на корисні копалини, особливо ' в районах інтрузій, які зустрічаються тут дуже часто, а також там, де зустрічаються виходи кристалічних порід - залізні, мідні, поліметалічні руди, дорогоцінні метали та ін.

Орографія значною мірою обумовлює кліматичні умови. Тихоокеанське узбережжя характеризується океанічним типом клімату. Західні вітри весь рік приносять на навітряні схили Берегового хребта значну кількість опадів (понад 2000 мм, а подекуди 6000 мм на рік) з максимумом взимку. Зима тепла, з великою кількістю туманів. Середня температура січня -2°. Літо на узбережжі внаслідок впливу холодної течії прохолодне, середні температури липня +14°.

Далі від узбережжя клімат набуває континентальних ознак. Річна сума опадів зменшується до 500 мм. Зима холодна, з середніми температурами січня -10°, -15°, а літо тепле і сухе, з температурами + 17° +22°.

Значна кількість опадів в багатьох районах та наявність зледеніння сприяють розвитку густої і повноводної річкової сітки. Найбільшими річками є Фрейзер і Колумбія. їх режим визначається таненням снігу і льоду в горах, тому максимум витрат припадає на літо. Але в нижній течії вони часто повноводні і взимку, бо тут уже впливають дощі, що приносяться вітрами з Тихого океану. Річки мають значні запаси гідроенергоресурсів, тому на них побудовані гідровузли.

Грунтово-рослинний покрив, як і клімат, змінюється з заходу на

схід. Майже 50% площі займає ліс. На західних схилах, до висоти 1500 м на гірських лісових та підзолистих грунтах розвинуті багаті на види приокеанічні хвойні ліси з сітхинської ялини, дутласової ялиці, туї, західного хемяоку, червоного кедру та ін. Часто дерева дуже високі (дугласова ялиця до 100 м). Внутрішні плато на півночі вкриті лісами, а в центральній частині - преріями, які на півдні зовсім не мають деревної рослинності.

Ліси Скелястих гір мають свої особ­ливості як перехід­них від континен­тальної рівнинної тайги до вологого океанічного хвойного лісу. На східних схи­лах поширена баль­замічна сосна, клен, тополя, а на західних

переважає біла яли- тектонічно-льодовикового походження _{на> ЖОйта сосна> хоча} в Кордільєрах Канади

і зустрічаються (до

висоти 1800 метрів) дугласова ялиця, туя та інші представники тихоокеанського лісу. Вище знаходиться тундра (на півночі) та субальпійські луки (на півдні). Фауна багата на види, які збереглися добре лише в малодоступних місцях - олень вапіті, лось, ведмідь грізлі, вовк, лисиця, росомаха, рись, на півдні зустрічається пума. Багато хутрових звірів - куниць, горностаїв, норок, нутрій, ондатр тощо.

Субтропічні Кордільери, В основному це Кордільєри на території США. Тут вони найширші за рахунок більшого розвитку зони внутрішніх плато і плоскогір'їв. Хребти часто мають субширотний напрям, шо пояснюється значним поширенням структур платформенного типу. Лише частина з них зазнала складкоутворення і саме ці особливості горотворчих процесів на території цієї фізико-географічної країни обумовили значне поширення платоподібних ділянок.

Східна частина Кордільєр представлена високою системою Скелястих гір, які тут, на відміну від тих, що знаходяться на території Канади, складаються з хребтів, в основі яких залягають кристалічні породи архею, а периферійні частини складені осадовими то вшами палеозою і мезозою. Західна частина також висока і складається з Каскадних гір на півночі, хребта С’єрра-Невада на півдні та Берегових

Вперше орогенез проявився на цій території в кінці юри, коли виникла (пізніше зруйнована) антикліналь в межах внутрішнього плато. В ларамійську фазу мезозойської складчастості, на межі крейди і палеогену, зазнали піднять Скелясті гори, а на початку неогену були сформовані Берегові хребти США. В палеогені і особливо в неогені тут мали місце розломи, численні виливи магми тощо.

хребтів США поблизу океану. Внутрішні райони займають обширні плато - Колумбійське, Колорадо. Великий Басейн.

З численними інтрузіями і метаморфічними породами гірського заходу США повязані багаті родовища різноманітних руд кольорових і рідкісних металів, зокрема міді, поліметалів, урану, молібдену, срібла та золота, ванадію, ртуті.З хімічної сировини тут с фосфорити, мірабіліт, різні солі. Поширені і каустобіоліти - нафта, кам’яне вугілля,

У межах цієї фізико-географічної країни виділяється три природні області: Скелясті гори. Внутрішні тато Субтропічних Кордільєр та Берегові хребти США.

Хребти Скелястих гір - це антиклінальні складки з численними скидами. Між хребтами знаходяться широкі поздовжні долини (парки), які складені продуктами руйнування гір. Літологічно неоднорідні осадові палеозойські породи передгір'їв утворюють характерні концентричні уступи - ряди невисоких асиметричних хребтів. Східна окраїна Скелястих гір, як і в Канаді, дуже крута. Максимальні висоти сягають майже 4400 м.

Внутрішні плато цієї фізико-географічної країни -- не чергування прийіднятих масивів та замкнутих і напівзамкнутнх улоговин.

На півночі виділяється Колумбійське плато з площею понад 150 тис. км² і заввишки до 1500 м на півдні. Як і Великий Басейн це плато € залишком юрської антикліналі і складене переважно метаморфічними та інтрузивними породами палеозою та мезозою, які перекриті потужним (до 1200м) третинним покривом в основному базальтових лав. Ці лави чітко помітно в долині річки Снейк. Поверхня плато рівнинна або хвиляста, а на півдні виділяються кратерні воронки, лавові горби та кратери.

Південніше знаходиться Великий Басейн з площею близько 600 тис, км² який складається з численних замкнутих ділянок, що заповнюються водою під час дощів. Потужні потоки базальтових лав тут, на відміну від Колумбійського плато, поховані під продуктами руйнування горстових хребтів. На відміну від інших гірських районів, для Великого Басейну характерне чергування коротких (80 - 120 км) паралельних хребтів заввишки до 3500 м, витягнутих переважно в субмеридіональному напрямку. Здебільшого хребти прямолінійні, з гострими вершинами, з незначною крутизною схилів, які часто почленовані глибокими балками. Гори складені переважно вапняками

і кристалічними сланцями. Улоговини, як правило, плоскі, безстічні, виповнені потужними товщами піщано-глинистих відкладів. їх днища часто зайняті безстічними солоними озерами ( Велике Солоне, Юта та їй.).

Південно-східним продовженням Великого Басейну є плато Колорадо з площею понад 300 тис. км². В його основі залягають докембрійські кристалічні породи, які не зазнавали складчастості. Зверху, над архейськими гнейсами і кристалічними сланцями горизонтально залягають товщі метаморфічних і осадових порід - глини і пісковики нижнього палеозою, карбонові жовті вапняки, червоні глини і світлі пісковики, пістряві глини та конгломерати пермського часу, червоні пісковики тріасу. білі пісковики крейдового віку та світлорожеві пісковики еоцену. Для окраїнних ділянок плато характерні прояви вулканізму.

Плато Колорадо є найвищим серед Внутрішніх плато Кордільєр ~ його висоти коливаються від 2000 до 3000 м. В палеогені і неогені воно зазнало скидових піднять, які привели до розчленування на окремі масиви. В цей же час були інтенсивні вулканічні процеси. Ділянки плато мають столоподібну форму і досить круті схили. В окремих місцях над плато височать хребти-останш, масиви лаколітів і згаслих вулканів, особливо на периферії.

Річка Колорадо та її притоки врізалися в плато, утворивши численні дуже глибокі каньйони, в тому числі Великий Каньйон, який завдовжки 350 км, завширшки до 25 км, а глибина сягає за 1800 м. Схили каньйону набули химерних форм в резуль­таті тривалого вивітрюва­ння та різного літологіч- Долина Смерті складу порід на його

схилах.

На південному заході плато Колорадо переходить у знижені пла-топодібні пустелі, вкриті уламковими, переважно піщаними, породами - Мохаве ( на захід від нижньої течії річки Колорадо) та Хіла (на схід).

Пустеля Мохаве має рівнинну поверхню. Лише навесні вона вкривається на короткий час численними квітами: - тюльпанами, фіалками, гвоздиками, дзвониками тощо. Північніше від цієї пустелі знаходиться відома Долина Смерті. Це улоговина-грабен завдовжки близько 250 км, дно якої лежить на 85 м нижче рівня води в океані - найнижча точка материка. Крім того, як уже згадувалося, тут зафіксовано найвищу температуру повітря (+56,6° в тіні) для Північної Америки.

Пустеля Хіла, поверхня якої також досить розчленована, складена головним чином піщаними породами і тут переважають еолові форми

коразії.

Із заходу внут­рішні плато і плос­когір’я оточені гірськими хреб­тами, долинами і міжгірськими уло­говинами. На півночі виділяють­ся Каскадні гори, які досягают ь висо­ти понад 4000 м. В основі гір заля­гають кристалічні породи - інтрузії невадійської склад­частості, перекриті потужними тов­щами лави. Вершини Каскадних гір є переважно згаслими і діючими вулканами. Повсюди зустрічаються фумароли, гарячі джерела, сольфагари. Східні схили гір круті, а західні, навпаки, пологі, розчленовані глибокими і вузькими ущелинами річок. Багато льодовикових форм рельєфу, які залишило давнє зледеніння. На найвищих вершинах і тепер є льодовики. Снігова лінія знаходиться на західних схилах нижче, ніж на східних, бо випадає більше опадів.

Продовженням Каскадних гір на півдні є хребет С’срра-Невада

• гігантський асиметричний кристалічний батоліт з крутими східними і відносно пологими західними схилами, гребнеподібними вершинами, вкритими багаторічними снігами, розчленований глибокими річковими долинами. Одинадцять вершин заввишки понад 4000 м. На річці Кінг знаходиться найглибший каньйон материка (до 2400 м). Добре помітні кріогенні форми рельєфу - цирки, кари, троги, які утворилися під час четвертинного зледеніння.

В глибокому (до 1400 м) каньйоні знаходиться відома льодовикова Йосемітська дслина, яка за своєрідністю і величчю своєї природи не має рівних в Кордільерах. Особливо цікавий західний схил долини, де з висоти 200 м, розбиваючись об навислі скелі, падають потоки водоспаду Брайдвейя ( «покривало нареченої» }. Дрібні водяні краплі кояихаються на вітрі, ніби вінчальна вуаль нареченої. Ця долина -один з найвідомішях національних парків США.

На захід від С’єрра- Невади та Каскадних гір знаходиться тектонічний прогин, північна частина якого називається Уілла- метською, а південна - Каліфорнійською долиною, поверхня яких складена континентальними відкла­дами - продуктами руйну­вання сусідніх гір та дав­нім і сучасним алювієм. Каліфорнійська долина значно більша за площею, Заповідник каньйонів на плато Колорадо має 600 км завдовжки і До

100 км завширшки. За тривалий час тут накопичилось до 11 тис. метрів континентальних відкладів, головним чином алювію річок Сакраменто і Сан-Хоакін. Саме в цих породах були знайдені значні родовита золота, які спричинили відому «золоту лихоманку» в середині XIX століття.

Берегові хребти крайнього заходу цієї фізико-географічної країни невисокі, до 2400 м. Складені вони переважно мезозойськими і частково неогеновими сланцями і вапняками, які зім’яті в складки і розбиті розломами. Найбільший розлом Сан-Андреас тягнеться аж до пустелі Мохаве і часто є епіцентром землетрусів в цьому районі.

Береги мало розчленовані і досить круті.На півночі, над затокою Пюджет-Саунд на Олімпському півострові підносяться Олімпські гори (масив Олімпес) з максимальною висотою 2478 м. Саме на західних схилах цих гір випадає найбільша кількість опадів у Північній Америці (понад 6000 мм на рік). Завдяки значному зволоженню на них є багато невеликих льодовиків.Тут знаходиться національний парк Олімпія, який відомий своїми вологими тихоокеанськими незайманими лісами та гірськими луками.

Кліматичні умови цієї фізико-географічної країни надзвичайно різноманітні. У внутрішніх районах взимку формується область високого, а влітку - низького тиску. Ізольовані гірськими хребтами від океану внутрішні плато мають різко континентальний клімат, з значними річними і добовими амплітудами температури, загальною засушливістю і нерегулярністю випадання опадів, Середня температура січня на Колумбійському плато -3®, липня +14° +20“, опадів випадає до 450 мм на рік, значна частина у вигляді снігу. У межах Великого Басейну опадів випадає до 250 мм на рік, зимові температури такі

ж, як на Колумбійському плато, а літо жаркіше - середньолипневі температури 28°. На півдні Великого Басейну літні температури повітря досягають майже +57° в Долині Смерті, а взимку +10° И4* з епізодичними похолоданнями. Опадів тут випадає до 50 мм на рік - найменше на материку

На плато Колорадо кількість опадів зростає до 600 мм на рік, а середньомісячні темпера­тури сезонів року такі ж, як у Великому Басейні (близько нуля взимку і +26° +28° влітку).

Клімат Скелястих гір континентальний. Зволоження в цілому недостатнє, особливо а міжгірських долинах, значні коливання добо­вих температур, відносно холодна зима (до -4°) і тепле літо (до +26°). Опадів випадає до 500 мм з максимумом 800 мм на рік на верхніх ділянках схилів гір.

Узбережжя Тихого океану влітку перебуває під впливом північних та північно-східних вітрів і в умовах високого атмосферного тиску та дії холодної Каліфорнійської течії опади практично відсутні - панує ясна і суха погода. Взимку все західне узбережжя знаходиться під впливом західних вітрів, які несуть вологе океанічне повітря і в цей час випадає багато опадів (до 2500 мм на рік). Таким чином, тут панує середземноморський тип клімату з середньомісячними температурами зими >8- -і 12-'. а літа +16° +24°.

Області внутрішніх плато мають різко засушливий клімат, тому більшість річок на кінець літа або пересихає, або перетворюється в тимчасові водотоки. Наявність великої кількості улоговин також досить несприятливо позначається на стокові. Річки, попавши в такі улоговини, часто губляться в своїх конусах виносу або впадають в солоні озера. Найбільшими з озер внутрішніх плато є Велике Солоне. Юта - це озера- релікти; невеликі озера льодовикового походження є в Скелястих горах, а вулканічного генезису - в Каскадних горах.

Берегові хребти на півночі вкриті переважно хвойними лісами з сітхинської ялини, дугласової смереки, туї, хемлоку, сосни орегонської, тсуги. В центральній частині вони змінюються дубовим рідколіссям та чагарниками чапараль (креозотовий кущ, сумах, деревоподібний ялівець). На півдні переважає рослинність мексиканського типу - кактуси, агави та інші сукуленти. На схилах Каскадних гір ростуть головним чином вторинні ліси, в яких домінує жовта сосна.

На Внутрішніх пла­то росте степова та напів­пустельна рослинність, яка подекуди переходить в пустельну (лобода, кактус, полин, солянка). На півдні нерідко зустрі­чаються своєрідні рід­колісся з гігантських как­тусів і юкки, а також ділянки креозотового ку­ща з рідким і дрібним темнозєленим листям, ялівцю, соснового рідко­лісся, сумаху, що має кулясту форму, кураю. Вздовж берегів річок зустрічається рідколісся з тополі та вільхи. Фауна представлена тут в основному гризунами - хом’яки, ховрахи, тушканчики, лучні собачки, по берегах річок - ондатра. Поширені отруйні змії, ящірки, скорпіони, тарантули,

Західні схили Скелястих гір вкриті біля підніжжя ялівцем, а вище

• рідколіссям з жовтою і веймутовою соснами (до 2700 м). які поступово змінюються ялицево-ялиновими лісами (до 3600 м), Вище починаються

альпійські і субальпійські луки з осокою, примулою тощо.На східних схилах рослинність така ж. Але біля підніжжя тут панує суха прерія. На південних схилах з’являються листяні породи — дуб, ясен, осика, а в улоговинах мексиканська флора - кактуси, юкки, акації, агави. Фауна Скелястих гір багата, хоча збереглася в основному в національних парках - лісові бізони, лосі, благородні олені, антилопи вилоріг, хутрові, зокрема куниці, горностаї, в річках численні бобри. З хижаків характерні вовки, рисі, ведмеді грізлі, а з орнітофауни - білі лебеді, пелікани, різні види качок.

На східних схилах С’єрра-Невади збереглися ліси з секвой - вічнозеленої і гігантської, які не утворюють значних за площею масивів. Західні схили цього хребта до висоти 1000 м вкриті переважно чагарниковим дубом, а вище - хвойними лісами з жовтої сосни, кедру, дугласової смереки та ін. Гігантські секвойї збереглися лише на висотах понад і500 м. Ділянки вище 3000 м вкриті альпійськими луками. Східні схили цього хребта до 1500 м зайняті трав'янисто-полиновою флорою, а вище - хвойними лісами з сосни жовтої і цукрової, а також ялівцем.

Природні ландшафтні комплекси Каліфорнійської долини ~ степи типу прерій на червоно-коричневих грунтах, які повністю розорані. Це один з основних районів садівництва США.

Мексиканське нагір ’я. Це своєрідна частина Кордільер, яка посту­пово звужується і підвищується на південь, виділяється геологічною активністю та пануванням різних типів тропічного клімату. Формувалися геологічні структури в основному під час ларамійської складчастості, яка привела до плікативних, а часто і диз’юнктивних дислокацій палеозойських і мезозойських порід, Пізніше ці зім’яті у складки породи в багатьох місцях були перекриті базальтовими лавами кайнозою. Лише на сході поширені осадові породи крейдового віку (вапняки, мертелі тощо). В невадійський орогенез територія зазнала значних інтрузій. часто досить обширних.

Узбережжя Мексиканської затоки виділяється лагун ним типом берега. Це слабо нахилена в бік затоки Берегова рівнина, продовженням якої е низовинний півострів Юкатан. З просуванням на захід вона поступово переходить у Східну С’єрра-Мадре - ряд хребтів та масивів заввишки до 3500 м. Вздовж південного краю нагір’я тягнеться найвище гірське пасмо - Поперечна Вулканічна С’єрра, яка стрімко обривається на південь до глибокої долини річки Бальсас, яка є географічною межею між Північною Америкою і Центральною Америкою. Ще далі на південь лежить Південна С’єрра-Мадре. Західну частину нагір’я займає Західна С’єрра-Мадре, а на крайньому північному заході розташований півострів

Каліфорнія, відокремлений від узбережжя однойменною затокою, яка є продовженням Каліфорнійської долини. На півночі затоки знаходиться хвиляста пустеля Сонора. Внутрішні райони Мексиканського нагір’я займають Північна і Центральна Меса - аналог внутрішніх плато Субтропічних Кордільєр.

У межах цієї фізико-географіч ної країни виділяються такі природні області: Східна С’єрра-Мадре, внутрішні плато (Меси), Поперечна Вулканічна С'єрра, Західна С’єрра-Мадре і півострів Каліфорнія.

Східна С’єрра- Мадре - де асиметрич­ний гірський хребет, який досить стрімко обрива­ється до Берегової рівни­ни на схід, часто утворю­ючи недоступну або Мексиканське нагїр я малодоступну перешкоду.

Він розчленований глибокими ущелинами. Складені гори переважно осадовими породами з широким поширенням антиклінальних складок. Вулканічних масивів тут немає. Тектонічно це продовження Скелястих гір. Цей масив є важливою кліматичною межею між сухими внутрішніми районами нагір’я та вологою Береговою рівниною, на яку увесь рік впливають пасати з Атлантики.

Внутрішні плато (Меси) - мають свої особливості. Північна Меса

• це високо підняті хвилясті рівнини, затиснуті між довгими, вузькими ізольованими хребтами, які утворилися в ларамійський час. Складені вони вулканічними, а також осадовими породами, переважно вапняками крейди, з чергуванням пісковиків і сланців; поширені також вулканічні туфи і лавові поля. Абсолютні висоти цієї Меси понад 2500 м, а відносна

• до 1000 м. Невеликі річки губляться в численних улоговинах - больсонах, на дні яких часто знаходяться невеликі солоні озера. Значну площу Північної Меси займає пустеля Чіуауа з барханами і дюнами.

Південніше знаходиться Центральна Меса, яка за геологічною будовою і рельєфом дуже схожа на Великий Басейн. Гірські хребти розміщені тут хаотично, між ними знаходяться бояьсони. Максимальні

абсолютні висоти досягають 3500 м. Це плато більш розчленоване, ніж Північна Мес-а, бо гут дещо вологіший клімат за рахунок припіднятості.

З півдня Центральна Меса обмежена Поперечною Вулканічною С’єррою, яка простяглася в субширотному напряму більш як. на 800 км, Потужна товща лави перекриває складчастий фундамент. Цей район характеризується активною вулканічною діяльністю - тут знаходиться значна кількість різних за висотою діючих і згаслих вулканів, в тому числі Орісаба (5700 м), Попокатепетль (5452 м), Є кілька молодик вулканів, наприклад Парикутін, який знаходиться приблизно за 400 км на захід від Мехіко,

Цей' вулкан несподівано виник на кукурудзяному полі селянина Дюністо Пуліло в лютому 1943 року в індіанському селі Парикутін. Спочатку 20 лютого утворилася невелика тріщина, яку Пуліло завалив камінням, але це не допомогло - через короткий час звідти з великою силою почало викидатися велике каміння, вулканічний попіл, дашллі, а також полум'я. Протягом п'яти днів вулкан досяг висоти 500 м, кратер якого був завширшки 300 м, а завглибшки 60 м, Лише в4953 році вулкан'припинив активну діяльність.

Між величезними вулканічними конусами Поперечної Вулканічної С'єрри лежать обширні плато і улоговини, які складені вулканічними породами. Тут формуються родючі грунти на вулканічних породах, тому територія здавна густо заселена.

Західна Сєрра-Мадре утворена переважно інтрузіями юри і крейди. Це гірське пасмо заввишки понад 3000 м, покрите потоками лави, розмитої внаслідок інтенсивної ерозії. Формування поверхні цих гір почалося з пліоцену, коли в результаті підняття нагір’я в цілому тут утворилася система поздовжніх скидів та виливів лав. Тому річки, які тут течуть мають глибокі долини, часто каньйоноподібві На захід цей гірський масив знижується чітко вираженими уступами.

Тихоокеанське узбережжя і півострів Каліфорнія -- це система невеликих гірських масивів, які є продовженням, невадійської зони Субтропічних Кордільєр з властивими їй кристалічними інтрузія ми. Окремі вершини на півночі досягають понад 3000 м, але з просуванням на південь висоти швидко знижуються. Починаючи з міоцену, ця територія зазнає поступового опускання і приблизно 3 млн. років тому утворилася Каліфорнійська затока. На північ від затоки лежить горбисте плато пустелі Сонора.

На клімат Мексиканського нагір'я визначальний вплив мають східні і північно-східні вітри, з Атлантики - пасати Північної півкулі, які несуть багато вологи, особливо влітку. Проте більша кількість опадів залишається на східних схилах Східної С’єрра - Мадре. де клімат тропічний,- океанічний, з температурами зими +16°+] 8°, а літа +26°+28°. У внутрішні райони Мексиканського нагір'я повітря приходить вже трансформованим, сухим, тому на нижчій Північній Месі випадає до 300 мм опадів на рік. Середяьосїчневі температури тут- +8° +10°, а липня + 30° + 32°. Лише за рахунок більших висот. Центральна Меса і Поперечна Вулканічна С’ерра мають річну кількість опадів до 2000 мм, а температури січня в середньому +14° (липня +20°).

Менше 250 мм: опадів на рік отримує тихоокеанське узбережжя і півострів Каліфорнія. Навіть на високих вершинах Західної С’єрра- Мадре опадів випадає мало - до 500 мм на рік. Температури зими тут в середньому +12® +14°, а в липні +22° +28°,

У відповідності з зволоженням формується і грунтово-рослинний покрив. Навітряні схили Східної С’єрра-Мадре вкриті вологими тропічними лісами з пальм, деревоподібних папоротей, вічнозелених дубів, магнолій, червоного дерева тощо (до висоти 1000 м). Тут багато ліан і епіфітів. До 2000 м знаходяться мішані ліси з дубами, ляпами, вільхами; з хвойних домінує сосна. До 4000 м переважають сосни та ялині, а вище знаходяться субальпійські з ялівцем І альпійські луки.

На сіроземах Північної Меси панують пустелі і напівпустелі з кактусами (близько 500 видів), агавами, юкками та ін. Серед рослин- сукулентів, які ростуть скрізь, запасаючи вологу в м'ясистих стеблах і листках, зустрічаються також ділянки меекШо і акацій. В Центральній Месі домінують савани з злаків, дубові і соснові гаї та сукуленти. Західна С’єрра-Мадре бідна на рослинність - переважають чагарникові зарості з поодинокими акаціями.

Рослинність тихоокеанського узбережжя і півострова Каліфорнія майже всюди пустельна, з комплексом мексиканської сукулентної флори (кактуси, агави, юкки), полином і солянками. В Сонорі типові кактуси, індрії, які нагадують корінь моркви, димові дерева, що стелються по поверхні, юкки, креозотові куші, мескіто, іноді зустрічаються акації і мімози.

Фауна тропічних лісів багата - мавпи, тапіри, ягуари, мурахоїди, лінивці; різноманітна орнітофауна. В засушливих районах Мекси­канського нагір’я зустрічається пума, антилопа вилоріг, лучний вовк койот, лучні собачки, миші; багато скорпіонів, тарантулів, гримучих змій, різних ящірок (отрутозуб, хірот та ш.).

Центральна Америка, Північною межею Центральної Америки є, як уже згадувалося, тектонічна долина річки Бальсас, а південна проходить по лінії Дар' енська затока - затока Буенавентура на узбережжі Тихого океану в Південній Америці (часто за умовну межу приймають

Панамський канал ). Ця фізико-географічна країна простяглася на 2400 км. За природними умовами Центральна Америка є перехідною територією між двома материками. Тектонічні і орографічні особливості Центральної Америки мають багато спільного з Північною Америкою, але клімат, флора і фауна її більше схожі на північні райони Південної Америки.

Більшу частину Центральної Америки, яка розміщена на межі

трьох тектонічних струк­тур - Північноамери­канської та Південноаме­риканської платформ і Карибської плити - займає пояс переважно середньовисоких гір. які є продовженням лара- мійської зони Кордільєр, Панамський перешийок утворився під час аль­пійського орогенезу, тому основна лінія тектоніч­них зв’язків Кордільєр з Андами йде не через молодий Панамський перешийок, а через №ксиканський цереус Великі і Малі Аитіяьські

острови.

Узбережжя Карибського моря зайняте обширними низовинами - Табаско і Москіті», які за генезисом є акумулятивними в області передгірських прогинів, а також низовина півострова Юкатан. Вони складені глинистими породами, що спричинює заболочення території. Винятком є Юкатан, на поверхню якого виходять неогенові вапняки, тому тут, завдяки значній кількості опадів, розвивається карст. Разом з північною частиною Куби та Багамськимй островами Юкатан утворює платформенну частину Центральної Америки.

Північна частина Куби - це мегаантиклінорій, для якого характерним є чергування невисоких піднять (до 1200 м), складених корінними породами і акумулятивних рівнин, Багамські острови розмішені на підводному цоколі, складені кораловими вапняками і є типовою низовиною з висотами до 100 м.Тут, як і на Юкатані, розвинуті карстові процеси. Вся илатформенна частина Центральної Америки

не має вулканів і сейсмічно стійка.

Іншу геологічну будову має геосинклінальний гірський хребет Центральної Америки, Кордільсрн тут мають складну історію розвитку, що привело до значного роздрібнення структур та рельєфу. Найдавнішими є кристалічні і метаморфічні породи верхнього палеозою. Дуже поширені ларамійські складчасто-осадові структури з інтрузіями і ефузивними породами. Вся територія Центральної Америки в кайнозої зазнала потужних піднять і розломів, які супроводжувалися інтенсивним вулканізмом і сейсмікою, що тривають і досі, особливо вздовж тихоокеанського узбережжя в Вулканічній С’єррі Центральної Америки. Тут височать численні згаслі і діючі вулкани, а також брилеві згладжені підняття, розчленовані тектонічними улоговинами і глибокими долинами річок.

Гірські хребти в Центральній Америці виражені слабо, поверхня їх нагадує вулканічне плато з окремими вулканами і міжгірськими улоговинами; найбільші з улоговин зайняті озерами Нікарагуа і Манагуа.

До геосинклінальної частини цієї фізико-гео-графічної країни нале­жать і гори С’єрра-Ма- естра на Кубі, що дося­гають 2000 м заввишки і складені в основному вапняками з добре розви­нутим карстом, а також Центральна Кордільєра Гаїті з висотами понад 3000 м. Далі ця гірська дуга продовжується на Пуерто-Ріко, Віргінські та інші острови. Малі Антільські острови є вулканічним ланцюгом на підводному цоколі.

У межах материко­вої частини Центральної Америки з давніми ерук- турами і породами пов’я­зані значні родовища корисних копалин, зокре­ма дорогоцінних металів, зані значні родовища корисних копалин, зокрема дорогоцінних металів, сірки. На тихоокеанському узбережжі є нафта. Куба багата на нікелево- кобальтові руди, а Ямайка - на боксити.

Кліматичні умови Центральної Америки досить різноманітні, але визначаються вони положенням в тропічному поясі, де панують північно-східні пасати, Амплітуди коливання температури на протязі року незначні, але є суттєві відміни в кількості опалів і тривалості вологого сезону. На низовинах Центральної Америки середньомісячних температур нижче +20° не буває, але на високих вершинах взимку холодно, іноді випадає сніг, який швидко тане. Температур вище 40' практично ніде не буває. Кількість опадів залежить від рельєфу. Максимум опадів випадає влітку, коли тропічний фронт зміщується на північ. Східні схили отримують набагато більше опадів (до 4000 мм на рік), ніж внутрішні райони, а тим більше тихоокеанське узбережжя, де випадає близько 600 мм.

Значне розчленування рельєфу не сприяє формуванню обширних річкових басейнів, хоча величина стоку значна. Річкова сітка досить розвинута. Річки, що впадають в Атлантику, довші і повноводніші, а в Тихий океан впадають короткі річки, з різкими коливаннями витрат, з літньою повінню. Зовсім відсутні річки на Юкатані і причиною иього є розвинутий карст. Найбільші озера Нікарагуа і Манагуа мають тектонічне походження і колись були морською затокою. З підняттям сущі води річок поступово опріснили їх, а окремі Морські тварини, наприклад акули, акліматизувалися в нових умовах.

Рослинний покрив Центральної Америки - це поєднання представників мексиканської і південноамериканської флор. Характер зволоження визначає зміну грунтово-рослинного покриву. На узбережжі Карибського моря панують мангри. На східних схилах піднять переважають вологі тропічні ліси (до 1700 м), з численними видами пальм, бананами, деревовидними папоротями, болотними кипарисами. Багато дерев (махагоні або світевія, чорне атласне, палісандрове та ін.) мають мінну кольорову деревину, яка є найкращим матеріалом для виготовлення дорогих меблів. Поширене дуже тверде, з ароматичними смолами залізне дерево або гваякум. Численні орхідеї та ліани. На західних схилах гір переважають листопадні ліси і савани з вічнозеленими дубами, лаврами. Вище савани змінюються дубово- сосновими лісами, а у внутрішніх районах чагарниками. Найвищі вершини вкриті субальпійськими луками.

Тихоокеанське узбережжя і внутрішні улоговини часто зайняті ака­цієвими гаями, ялівцем і соснами. Зустрічається каванілезія - пляшкопо- дібної форми дерево з легкою деревиною і дуже міцною корою. З висотою з'являються вічнозелені дуби, магнолії, деревоподібні иайоротники.

На навітряних схилах гір островів та низовинно­му узбережжі ще недавно росли вологі тропічні ліси

• тепер тут скрізь план­тації тропічних культур. Подекуди вони збереглися і дерева в цих лісах досить цікаві і цінні - пальма гауссія (пляшко-подїбної форми), цекропія або му­рашкове дерево, світенія, коричневе дерево тощо. На підвітряних схилах росли листоподібні, ліси, які май­же не збереглися, а у внут­рішніх районах островів поширена савана з коро­лівською пальмою. В най- засущливішнх: місцях півд­ня, в улоговинах, поширені Пума зарості мімоз, кактусів, мо­

лочаїв. У горах до висоти 1500 м ростуть деревовидні папороті, ялівець, лавр, сосна тощо, а вище 2500 м переважає карликова сосна, верес, верба, гірські луки.

Фауна вологих тропічних лісів багата - тапір, мурахоїд, деревний дикобраз, чіпкохвості єноти, мавпи; з хижаків - пума, ягуар, оцелот. З плазунів зустрічається удав, гадюки, а з птахів - грифи, папуги, тукани, колібрі, кардинали, фазани, чаплі та ін.

Особливо цікавим і рідкісним птахом є кетцаль, з довгим хвостом з різнокольорового пір я, який у давніх жителів Центральної Америки (ацтеків, майя) вважався священним, В неволі кетцаль жити не може, тому він є символом волі і незалежності. Кетцаль

зображений на державному гербі та прапорі Гватемали. _ . _{ц і}

Фауна островів небагата - опосуми, зайці агуті, мангусти, єноти,

з плазунів - ящірки ігуани, списоголові гадюки. В саванах поширені броненосці, койоти, дрібні гризуни.

В межах Центральної Америки виділяється дві природні області

• перешийок і острови.

Список рекомендоване*! літератури

1. Алексеев В. П, Географические очаги формирования человеческих рас, - М.: Мысль, 1985

2. Алехин В. В. и др. География растений с основами ботаники. -М.: Учпедгиз, 1961.

3. Арманд Д. Л. и др. Зарубежная Азия,- М.: Учпедгиз, 1956.

4. Белозоров С. В. Африка, - М.: Просвещежие, 1977.

5. Браун Л. Африка. - М.: Прогресс, 1976.

6. Бобринский Н. А. и др. География животных. - М.: Учпедгиз, 1963.

7. Вальтер Г. Растительность земного шара. - М.: Прогресе, 1974.

8. Власова Т. В. Физическая география материков. - М.: Просвещение, І986.

9. Галай И. П., Жучкевич В. А„ Рылюк Г. Я. Физическая география материков и океанов. Ч. II. - Минск, изд. «Университетское», 1988.

10. Гембель А. В. Обшая география Мирового океана, - М.: Высшая школа, 1979.

11. Дорст Ж. Южная и Центральная Америка. М., Прогресе, 1977.

12. Ерамов Р. А. Физическая география зарубежной Европы, - М.: Мысль, - 1973.

13. Жучкевич В, А., Лавринович М. В. Физическая география материков и океанов. Ч. ! - Минск, изд. «Университетское», 1986.

14. Игнатьев Г. М. Северная Америка. - М.: Просвещение, 1965.

15. Карри-Диндалл К. Европа. - М.: Прогресс, 1981.

16. Кист А. Австралия и острова Тихого океана, - М.: Прогресе, 1980.

17. Леонтьев О. К. Физическая география Мирового океана. -- М.: Изд-воМГУ, 1982.

!8. Лукашова Е. Н. Южная Америка. - М., Учпедгиз, 1958.

19. Лукьянов С. М. Африка. - Л.: Изд. ЛГУ, І958.

20. Лымарев В. И. Основные проблемы физической географии океана. - М.: Мысль, 1978.

22. Магидович И. П. и др. Очерки по истории географических открытий. - М.: Просвещение, 1982-86.

23. Марков К. К. и др. География Антарктиды. - М.: Мысль, 1968.

24. Мухин Г. И. Австралия я Океания. - М.: Просвещение 1967.

25. Половина I. П. Фізична географія Європи. - Київ, «АртЕк», 1998.

т

22. Преффер П. Азия. - М.: Прогресс, 1982.

23. Сандерсон И. Северная Америка. - М.: Прогресс, 1979.

24. Страны и народы. Серия в 20-ти томах. - М.: Мысль, 1978- 85.

25. Физическая география Мирового океана. - Л.: Гидрометеоиздат, 1980.

26. Физическая география частей света Под общ. ред. А. М. Рябчикова.-М.: Высш. .шк., 1983.

ЗМІСТ

ФІЗИЧНА ГЕОГРАФІЯ МАТЕРИКІВ ТА ОКЕАНІВ 1

-4- 17

-т⁷⁷^ 33

Ш' І^І² Ш* 46

80 40 0 40 80 420 460 460 420 80 60

шт.2 ш« 273

шзь ггь 273

Фізична географія Материків та океанів 407

РЕГІОНАЛЬНИЙ ОГЛЯД

ФІЗИЧНА ГЕОГРАФІЯ МАТЕРИКІВ ТА ОКЕАНІВ 1

-4- 17

-т⁷⁷^ 33

Ш' І^І² Ш* 46

80 40 0 40 80 420 460 460 420 80 60

шт.2 ш« 273

шзь ггь 273

Фізична географія Материків та океанів 407

т

Панасенко Борис Давидович