Внутрішні води

Особливості клімату (достатнє зволоження обширних територій) та рельєфу (переважання рівнинної поверхні) обумовили багатство

материка на внут­рішні води, хоча на південному заході внаслідок інтен­сивного випарову­вання річкова ме­режа слабо розви­нена, а часто і зов­сім відсутня.

Для річок ба­сейну Північного Льодовитого океа­ну характерна мо­лодість долин, хо­ча окремі *з них мають значну довжину та велику водоносність. Річки басейну Атлантичного океану давні, утворюють досить розгалужені системи, а ті, що стікають в Тихий океан, мають значні запаси гідроенерго­ресурсів.

Внаслідок різноманітних орографічних і кліматичних умов різних частий материка тут поширені річки, де Переважає той чи інший з усіх відомих на планеті типів живлення - дощовий, сніговий, льодовиковий, ґрунтовий тощо.

Дощове живлення характерне для річок субтропічного йівдня, південного заходу материка, а також на сході, де в бік Атлантики течуть повноводні протягом року річки. Одні з них мають повінь взимку або на початку весни (Савана, Потомак тощо), інші * в кінці весни і влітку (річки півдня Великих рівнин, плато Колорадо та ін.), а треті відрізняються від інших неперіодичними наводками (Арканзас, Ред- Рівер).

Сніговий тип живлення характерний для гірських районів заходу і максимум витрат води припадає тут на весну і літо. Цей тил живлення переважає і в річках басейну Північного Льодовитого океану. Витрати води в них скорочуються взимку, а максимальні вони навесні, під час танення снігу. Істотний вплив на режйм річок тут має багаторічна мерзлота, яка обумовлює відсутність запасів грунтових вод. Незважаючи на значну озерність цього басейну, пониження рівня води в кінці літа виражене тут досить чітко. Період повені припадає на початок літа. Це типово для Юкону, Макензі з її численними притоками та ін.

На режим річок впливають також озера, зокрема Великі - вони забезпечують стійкі на протязі року витрати води річок Ніагара та Святош Лаврентія.

Льодовиковий режим живлення переважає у більшості річок Кордільєр. Для них характерний літній максимум, який триває майже все літо.Тут також має значення снігове і дощове живлення (Колумбія, Фрейзер тощо).

Режим переважно грунтового (підземного) живлення властивий таким річкам південного сходу СІЛА як Сакраменто і Сан-Хоакін, які живляться водами передгір’їв хребтів. Вони маловодні, але мають стійкий режим з максимумом витрат навесні.

На режим річок має вплив швидкість течії та будова долин. Річки Канади відрізняються повільною течією, у них прозора і чиста вода. Річки Великих ї Центральних рівнйн мають вироблені долини, з великою кількістю меандрів, вода в них часто каламутна. Річки, що стікають зі східних схилів Аігаалач швидкоплинні у верхів’ї і повільно

течуть на рівнині, в них багато порогів і широкі естуарії.

Найдовшою річковою артерією Північної Америки є Міссісіпі з притокою Міссурі (6420 км ).

Річка'у верхів’ї протікає по заболоченій, з численним озерами лісистій місцевості. На міжозерних ділянках часто зустрічаються пороги і водоспади. Рівень річки до впадіння Міссурі не зазнає значних коливань за сезонами року, Праві притоки ( Міссурі, Арканзас, Ред- Рівер та ін.) хоча і довші, ніж ліві, але менш повноводні, мають непостійний режим (найвищий рівень води весною, а найнижчий влітку), прокладають собі шлях через засушливі території і, глибоко врізуючись в легкорозмивні породи Великих рівнин, виносять в Міссісіпі величезну кількість зваженого матеріалу. Тому нижче від місця впадіння цих приток, особливо Міссурі, вода тривалий час є

каламутною.

Річка Огайо (1580 км) - найповноводніша ліва притока, з чистою водою, бо збирає воду з Аппалачів та їх передгір’їв. Вона виділяється рівномірним гідрологічним режимом, проте на ній часто спостерігаються великі повені, коли танення снігу посилюється зливовими дощами.

В нижній течії долина річки широка, з великою кількістю меандрів, стариць. Заплава часто заболочена. В Мексиканську' затоку річка щороку виносить майже 400 млн. тонн відкладів, проте площа дельти зростає досить повільно, бо узбережжя постійно опускається.

Майже на всіх річках басейну Міссісіпі бувають періодичні значні повені. Вони викликаються тривалими дощами та сильними зливами, які тут повторюються досить часто.

Виділяється своєю довжиною і річка Маккензі - 4250 км, яка тече по дуже заболоченій території в тектонічній улоговині Канадського щита і впадає в море Бофорта. В руслі багато порогів та кам’янистих перекатів. Живлення снігово-дощове, з жовтня по травень річка знаходиться під кригою. Великою річкою півночі материка є також Юкон (3700 км), максимальні витрати якої, як і Маккензі, припадає на літо. При впадінні річка утворює значну за площею дельту.

Значна частина річокі басейну Тихого океану (Колумбія, Фрейзер та ін.) має переважно льодовиковий або сніговий тип живлення. Максимум витрат води в річках припадає на літо, то пов’язано з таненням снігу і льодовиків в горах. Режим їх досить непостійний. Долини часто каньйоноподІбні.

Швидка течія, значна водоносність та літній максимум дають можливість використо­вувати ці річки для зрошення та будівницт­ва гідроелектростанцій і водосховищ.

На південному заході мало значних за розмірами річок, бо територія засушлива. Найвідомішою з них є «Вікно ангела» у Великому Каньйоні Колорадо Колорадо (2740 км),

яка тече в глибокій

долині, що прорізає потужні товші порід однойменного плато. В долині річки знаходиться значна кількість глибоких каньйонів, в тому числі один з найбільших і найвідоміших у світі Великий Каньйон завдовжки 320 км і з глибинами до і800 м. Тут знаходиться один з найвідоміших національних парків США.

Озер на материку досить багато і більшість з них знаходиться на півночі, в межах Канадського щита та на південний схід від нього, їх улоговини мають різноманітне походження. Численні озера півночі мають тектонічно-льодовиковий генезис (Великі, Атабаска, Велике Ведмеже. Велике Невільниче та ін.). Численні дрібні озера у межах Кордільєр вулканічного, льодовикового або реліктового походження, Озера карстового походження поширені на півостровах Флоріда та Юкатан, де є виходи карбонатних порід, а в Центральній Америці - тектонічного.В долинах річок немало озер-стариць. Найбільшим в світі скупченням прісних вод на суші е система Великих озер (Верхне, Мічіган, Гурон, Ері, Онтаріо). Особливості геологічної будови обумовили розміщення цих озер у вигляді каскаду, який уступами понижується в бік Атлантики. Річка Ніагара з’єднує два озера - Ері і Онтаріо. На найбільшому уступі (куеста з кембрійських сланців і силурійських дуже метаморфізованих вапняків) знаходиться Ніагарський водоспад, висота якого близько 50 м. Поступово руйнуючи породи куести, водоспад відступає в бік озера Ері на 80 см щороку (при таких темпах відступу водоспад зникне через 10 тис. років). Береги озер низинні, прямолінійні, на півдні - піщані і лише північні береги озер Верхнього та Гурон скелясті. Озера мають важливе господарське значення: транспорт, енергетика, рибальство, туризм тощо.

На території Великого Басейну і плато Колорадо є ряд озер реліктового походження і найбільше з них — безстічне Велике Солоне озеро, яке є частиною обширної водойми, що зникла. Його площа коливається від 2,5 до 6 тис. кв. км і глибиною до 15м.

Найбільші озера Центральної Америки - Нікарагуа і Манагуа, улоговини яких мають тектонічний генезис. Найбільшим озером карстового походження є Окічобі на Флоріді. На Берегових низовинах чимало озер лагунного походження. На півночі Лабрадору та в американському штаті Алабама є озера метеоритного походження. Серед інших озер материка слід відмітити трогові озера в Кордільєрах Канади, вулканічно-запрудні на Мексиканському нагір’ї (найбільше з них - Чапала), кратерні озера в Каскадних горах.

Сучасне зледе­ніння характерне для Кордільєр та остро­вів Арктики, особли­во Гренландії. В Північній Америці льодовики зустрі­чаються далеко на півдні. Так, на висоті 3500 м хребта С’єрра-Невада (36° п и. ш.) є кілька невеликих льодови­ків. Багато льодови­ків і в Каскадних горах,які вкривають вершини вулканів.У Скелястих горах та на плато Колорадо льодовики зустрічаються лише на вершинах з висотами понад 4 тис. м, що пояснюється сухістю клімату. Особливо цікавим є національний парк льодовиків на кордоні США і Канади, де на вершинах гір, що мають висоти понад 3000 м налічується 60 льодовиків. Майже 2000 кв. км гір Святого Іллі вкрито льодовиками. На плато Юкон їх майже немає, а на островах Канадського Арктичного архіпелагу зустрічаються невеликі покривні і гірські льодовики. Для Гренландії, як і для Антарктиди, характерні покривні льодовики різного типу (вивідні, шельфові тощо).