. Загальні відомості

Північну і Південну Америку об'єднують в одну частину світу« - Америку, яка має ряд своєрідних рис природи. Це перш за все віддаленість від великих масивів суші (Євразії та Африки), положення в Західній півкулі, незначна ширина з заходу на схід порівняно з протяжністю з півночі на південь, обмежений вплив Тихого океану, наявність високих гір на заході. В той же час ці материки мають значні природні відміни, особливо за геологічною будовою, кліматичними особливостями та природною зональністю. Часто за південну межу Північної Америки умовно приймають Панамський канал завдовшки 81,3 км, який збудовано у 1914 році.

Порівняно з іншими материками берегова лінія Північної Америки досить розчленована, особливо на півночі й сході і становить 19% (для Європи - 34,6, для Азії - 23,7, для Південної Америки - 1,1%).

Узбережжя Північної Америки і острови Канадського Арктичного архіпелагу мають здебільшого риси лопатевого і латунного типів, а північно-східні береги материка і прилеглих островів (Гренландія. Ньюфаундленд та ін.) фіордового типу.

На узбережжі Атлантичного океану розтаиювана значна кількість заток. Між півостровами Нова Шотландія і материком на 300 км вглиб суші вклинюється затока Фанді, де спостерігаються найвищі на земній кулі припливи (понад 18 м). На південь від цієї затоки характерний ріасовий тип берега. Між мисами Код ї Гаттерас води Атлантичного океану затопили гирла річок, перетворивши їх на. широкі естуарії й лимани. Вздовж' узбережжя тягнеться широкий континентальний шельф В багатьох місцях вздовж узбережжя аж до півострова Флоріда зустрічаються піщані коси, берегові дюни тошо.

Південно-східні і південні береги Флоріди та Мексиканської затоки розчленовані мало. Береги Центральної Америки здебільшого низькі, заболочені і в багатьох місцях супроводжуються смугою лагун.

Тихоокеанське узбережжя Північної Америки значно менше розчленоване, ніж береги Атлантичного і Північного Льодовитого океанів. В районі Центральної Америки переважає вулканічний, а береги півострова Каліфорнія далматинського типу. Тихоокеанське узбережжя США переважно скидного, а Канади - фіордового і шхерного типів.

Звуженість материка при просуванні на південь, значний вплив океанів (крім Тихого) та особливості рельєфу спричинюють зміщення природних зон та їх своєрідну конфігурацію.

Значна частина материка знаходиться північніше 60° пн.ш., тому в Північній Америці поширені ландшафтні комплекси арктичного і суаретичного поясів. Звуженість на півдні обумовлює різкість зміни зональних типів ландшафтів, які властиві різним секторам. На материку дуже значні коливання показників зволоження та континентальності клімату і часто де пов'язано з особливостями орографії - відкритість материка з півночі та півдня, розміщення на заході Кордільєр, які витягнуті меридіонально та ін. Наявність обширних заток на півночі та півдні, відсутність значних піднять субширотного напряму сприяють поширенню холодних повітряних мас на південь взимку і теплих на північ влітку, що в свою чергу визначає різкі температурні відмінності на розміщеній між затоками території материка.

Береги Північної Америки омиваються на заході теплою Аляскияською течією, яка є продовженням Північно-Тихоокеанської течії та холодною Каліфорнійською, а на сході - теплим Гольфстрімом та холодною Лабрадорською течією.

Гольфстрім - одна з найбільш досліджених течій. Американський мезоскаф «Бен Франклін» в кінці 80-их років XX століття під керівництвом Жака Пікара встановив його ширину (75-200 км), швидкість (4-10 км/год), температуру води (від +28 поблизу Флоріди і до +10° в районі Ньюфаунленда), потужність по вертикалі (до 800 м). Було виявлено багато вихоревих відгалужень, які відокремились від Гольфстріму та внутрішні хвилі в самій течії.

Історія відкриття та дослідження Північної Америки

Північна Америка, як і інші материки, досліджувалася здавна.

Вікінги (нормани) вперше попали на Гренландію у 982 році. Це був Ейрік Раудї, а його син Лейф Щасливий у 1000 році досяг берегів материка. З часом на північно-східних берегах нормани мали навіть свої поселення, що підтвержено археологічними розкопками норвезького професора Хельге Інгстада на початку 60-их років XX століття на Лабрадорі.

Христофор Колумб висадився власне на материк лише під час IV плавання, коли його каравели у 1502 році досягай центрально­американського узбережжя в районі Гондурасу. А до цього він бучі лише на островах. Вперше Колумб побачив сушу 12 жовтня 1492 року. Це був о. Сан-Сальвадор (Уотлінг) в Багамському архіпелазі. А у 1498 році англійська експедиція Себастьяна Кабота, шукаючи морський шлях з Північної Атлантики до берегів Східної Азії неодноразово висаджувалася на берег в північно-східній частині материка.

Відкриття та дослідження південної частини материка припадають переважно на першу половину XVI століття і були здійснені в основному іспанцями. В 1513 році іспанський конкістадор Васко Нуньєс де Бальбоа перетнув Панамський перешийок і першим з європейців побачив Тихий океан. Півострів Юкатан та береги Мексиканської затоки були відкриті в 1517-19 рр. іспанськими мандрівниками (Ф. Кордова та ін.). В 1519- 21 рр. Е. Кортес відкрив і за короткий час завоював Мексику, дослідив внутрішні райони Мексиканського нагір'я. В 1524 році Дж. Веррацано дослідив східне узбережжя між 34° і 46° пн.ш., а іспанська експедиція під керівництвом X. Авіли відкрила озера Нікарагуа і Манагуа. В 1528 р. іспанець П. Нарваес відкрив дельту Міссісіпі. У 1539 році Ернандо де Сато дослідив Південні Апалачі, відкрив річки Алабама І Теннессі, а Франсіско Коронадо у 1540-41 рр. перетнув Скелясті гори, внутрішні плато Кордільєр і відкрив Великий каньйон Колорадо та ін.

Значний вклад у вивчення природи північних островів та узбережжя внесли експедиції англійських мореплавців Джона Девіса (1585-87 рр.), Генрі Гудзона (1607 - 11 рр.) та Вільяма Баффіна (1612

• 16 рр.), які вивчали в основному північну частину.

Важливе значення для дослідження природи східного узбережжя Північної Америки мали експедиції французів Ж. Картьє (1535-42 рр.), який дослідив басейн річки Святого Лаврентія та півострів Лабрадор, Е. Брюле та С. Шамплена у 1611-15 рр. в районі Великих озер.

Великий вклад у відкриття та дослідження північно-західної частини материка внесли російські мореплавці І. Федоров та М, Гвоздев у 1732 році, а також В. Берінг і О. Чиріков у 1741 році. Останнім були складені перші карти та дана детальна характеристика природи північно-західної частини Північної Америки.

У 1778 році Дж. Кук в пошуках Північно-Західного проходу пройшов вздовж західного узбережжя материка, відкрив Гавайські острови, а в 1792-94 рр. О. Макензі першим з європейців перетнув Північну Америку зі сходу на захід і в зворотньому напрямку. В цих же роках Д. Ванкувер, керівник експедиції навколо світу, дослідив тихо­

океанське узбережжя і склав дуже точні карти від Каліфорнії до Аляски. В 1819-27 рр. англієць Д. Франклін керував експедиціями по вивченню американського арктичного узбережжя і Канадського Арктичного архіпелагу.

Історія формування території, рельєф та корисні копали ни

Північна Америка сформувалася в результаті тривалого і складного геологічного розвитку. Перш за все чітко помітно неоднорідність основних частин материка - Кордільєр та Позакордільєрського Сходу. Більшу частину материка на сході займає давня докембрійська Північно-Американська платформа. Найдавніші породи виходять на денну поверхню на значних просторах Гренландії та Канади і утворюють найбільший в Північній півкулі Канадський щит, який є найбільш припіднятою частиною платформи. На південь від щита знаходиться плита, кристалічна основа якої перекрита породами палеозою та мезозою, потужність яких наростає при просуванні на південь.

Породи щита інтенсивно метаморфізовані і представлені граніто- гнейсовим комплексом з широким поширенням кристалічних сланців, лабрадоритів і кварцитів. Найдавнішою частиною щита є район Великих озер, де вік порід становить понад 2 млрд.років. Складчасті структури району Великого Ведмежого озера мають вік 1,4 млрд., а долини річки Святого Лаврентія — 0,8 -1,1 млрд. років. Отже, час формування Канадського щита був досить тривалий. Поверхня давніх докембрійських порід щита поступово знижується на південний захід та південь, де вони перекриваються потужними товщами більш молодих осадових порід.

На периферії щита існували три геосинклінальних басейни - Кордільєрський на заході, Гренландський на північному сході та Аппалачський на південному сході.В наступні геологічні епохи в геосинкліналях відбувалися горотворчі процеси.

На південь від Великих озер породи кристалічного фундаменту поступово занурюються. Структура плити має шарувату будову і на її поверхні чітко простежується зв’язок з фундаментом платформи.У внутрішній частині США плита перекрита лише палеозойськими відкладами (переважно вапняками з прошарками сланців), а в області Великих рівнин на палеозойських відкладах залягають породи мезозойського і кайнозойського віку.

У межах плити поверхня фундаменту та більш молодих товщ утворює ряд прогинів та підвищень - синекліз та антекліз. На найбільш припіднятих ділянках антекліз на денну поверхню виходять докембрійські породи, оскільки палеозойські відклади зруйнувалися в процесі денудації.

Каледонські структури збереглися в Північних Аппалачах до Мохокської улоговини, по якій протікає річка Гудзон, а також на півночі Канадського Арктичного архіпелагу⁷, на північному сході та півночі Гренландії. В Кордільєрах сліди каледонської складчастості майже не збереглися внаслідок потужних горотворчих процесів, що були тут пізніше.

В середньому карбоні в Аппалачах відбувається інтенсивна герцинська складчастість, яка охопила південну частину цих гір. В цей час каледоніди Ашталач були розбиті скидами і ускладнені на заході насувами, а потужна товща осадових порід в східній частині Передапалачського прогину утворила гірське пасмо. Внаслідок цих процесів утворилася єдина, але різна за віком гірська система Аппалачів. Під час герцинськош орогенезу омолодження зазнали і інші райони, що утворилися раніше, в каледонську складчастість.

Одночасно зі складчастістю були утворені великі гранітні інтрузивні тіла та глибокий передгірський прогин на заході, який був заповнений потужними товщами верхньопалеозойських відкладів, багатих покладами кам'яного вугілля та нафти.

В кінці юрського періоду відбувається утворення складчастої структури в межах Кордільєрської геосинкліналі, обриси якої в загальних рисах збереглися і до нашого часу. Ця складчастість, яка називається невадійською характеризувалася інтенсивним розвитком інтрузивних процесів. Саме в цей час утворилися численні гранітодіоритові батоліти, які в багатьох місцях виходять на поверхню і утворюють гірські брилові масиви та хребти.

Невадійські структури простягайсь в меридіональному напрямі від Аляски до південних районів Мексики (Аляскинський хребет, Каскадні гори та ін.). На схід від них мали місце численні інтрузії в межах Великого Басейну і лише плато Колорадо, складене більш твердими докембрійськими породами, не зазнавало значних змін.

В кінці юри невадійські структури зазнали значної пенепленізацїї та де нуда ці ї. В з до вж західної окраїни платформи в цей час формується басейн субгеосинклінального типу - область глибокого занурення кристалічного фундаменту, який поступово затоплюється морем.

В кінці крейди могутній орогенез {ларамійський) охопив усю

Кордільсрську геосинкліналь, особливо східну її частину, де утворилися Скелясті гори, гори Маккензі і хребет Брукса. Складчастість супроводжувалася інтенсивним вулканізмом, значними диз’юнк­тивними дислокаціями, вертикальним і горизонтальним переміщенням блоків.

Ларамійеька складчастість омолодила зону невадійських структур, де в цей час відбулося інтенсивне підняття, яке в свою чергу активізувало ерозію та денудацію. Геосинкліналі, розташовані на захід від невадійських складок почали перетворюватися на вузькі антиклінальні складки-хребти, які утворюють сучасні острівні і берегові дуги західної окраїни материка. Особливо активно це відбувалося в палеогені.

На півдні Північної Америки спостерігається різкий поворот кордільєрських складок на схід і перехід їх на Великі та Малі Антільські острови, основа яких складена мезозойськими складками, а іноді альпійськими.

В палеозої Північна Америка і Європа з’єднувалися пасмами каледонід і герцинід. В мезозої ж цей зв’язок було порушено внаслідок швидкого формування улоговини Атлантичного океану. В той же час відбулася консолідація Північної Америки з північно-східною частиною Азії. В кінці неогену масив суші в районі Берінгової протоки мав протяжність з півночі на південь 2000 км. Він включав і нинішнє дно океанів від острова Врангеля до Алеутських островів. Берінгія сприяла міграціям тварин і проникненню людини з Азії в Північну Америку. Активні вертикальні рухи в кайнозої на півночі спричинили утворення глибоких улоговин дна Північного Льодовитого океану.

В області Великого Басейну' мезозойські і палеозойські відклади, що мають незначну потужність, майже не зім’яті в складки, але розбиті скидами на численні блоки, що зазнали вертикальних переміщень. Значне поширення тут мають вулканічні лавові породи кайнозою.

Тихоокеанське узбережжя Кордільєр формувалося в основному під час альпійського орогенезу і тому характеризується активною сейсмічністю. Зокрема в Берегових хребтах є численні розломи скидового та насувного характеру. Одним з найбільших є розлом північно-західного простягання в штаті Каліфорнія, який перетинає гірські складки і глибоко проникає в Тихий океан. Називається цей розлом Сан-Андреас і завдовжки він близько 1000 км. Абсолютна більшість епіцентрів землетрусів в цьому районі знаходиться в Сан- Андреасі.

Активна вулканічна діяльність характерна також для Алеутських островів, Аляски-та Центральної Америки. Місцевість «Долина десяти тисяч, димів» відома активно діючими численними фумародами і сольфатарами. Діючих вулканів в центральній частині Кордільер немає, але сліди їх у вигляді вулканічних конусів, лавових потоків зустрічаються в багатьох місцях, 3 порівняно недавньою вулканічною діяльністю пов’язані численні гейзери, особливо Єялоустонського національного парку.

Отже, на кінець неогену було сформовано основні риси сучасної Північної Америки.

З кінця неогену помітними стали тенденції до похолодання клімату

• починалися четвертинні зледеніння, центрами яких були Лабрадор і Кордільєри. Під час найбільшого зледеніння льодовик займав площу 18 мли. км². Всього на материку було 5 зледенінь. Під час відступу останнього материкового льодовика, який почався 20000 років тому, на його периферії утворилося ряд крупних озер; у Великому Басейні Бонівільське озеро, залишком якого в наш час є Велике Солоне озеро, Альгонкінське озеро на місці Великих озер тощо.

Зледеніння мали значний вплив на природу материка, зокрема на форми рельєфу, конфігурацію річкових басейнів, формування і межі природних зон, характер органічного світу тощо. Під час танення льодовиків утворилися глибокі долини ( Міссісіпі, каньйони гірських річок заходу США та ін.). Після відступу льодовика сформувалася річкова сітка басейну Північного Льодовитого океану, а також тундра, лісотундра та більша частина лісової зони.

Геологічна будова, а також четвертинні зледеніння обумовили особливості рельєфу материка. Поверхня Північної Америки досить різноманітна. При середній висоті в 720 м на низовини припадає 20% території, понад 50% її' має висоти від 200 до 500 м., а 30% території знаходиться на висоті понад 1000 м. Найвища точка Північної Америки

• гора Мак-Кінлі (6193м), найнижча - Долина Смерті (85 м нижче від рівня океану).

На відміну від інших континентів, для Північної Америки типове меридіональне простягання найвищих гірських систем по її периферії І Кордільер на заході та Аппалачів на сході. Такий характер рельєфу в значній мірі обумовив кліматичні умови різних його частин, а також вплинув на інші компоненти природи, посиливши відмінності між західними і східними районами.

Сучасні форми рельєфу материка - це прояв і наслідок тісної взаємодії ендогенних та екзогенних процесів, які і створили за тривалий час різноманітні геоморфологічні умови.

Докембрійська платформа: 1 - виступи архейського і протерозойського фундаменту (Канадський щит): 2 - лпатформенні схили і плита, перекриті переважно палеозойськими відкладами; З - платформенні схили, перекриті палеозойськими, мезозойськими і кайнозойськими осадовими породами; 4 - синеклізи докембрійського фундаменту; 5 - антеклізи докембрійського фундаменту

Палеозойські структури: 6 - області каледонської складчастості; 7 - внутрішня частина Аппаяачського орогенічного поясу з проявом каледонської складчастості; 8 - крайова частина Аппалачського орогенічного поясу з проявом герцинської складчастості; 9 - області зануреного герцинського складчастого фундаменту; 10 - області з поверхневим заляганням герцинського складчастого фундаменту.

Мезозойсько-кайнозойські структури: 11 - крайові частини Кордільєрського орогенічного поясу з проявом ларамійської складчастості в крейдовому періоді; 12 - область докембрійського Колорадського масиву, включеного в зону ларамійської складчастості; 13 - внутрішні частини Кордільєрського орогенічного поясу з проявом невадійської складчастості а юрському періоді; 14 - інтрузії гранітоїдіз, 15 - області кайнозойської складчастості; 16 - області кайнозойських вулканічних порід, що залягають на більш давніх складчастих структурах; 17 - файові прогини.

В процесі розвитку рельефу в межах Північної Америки сформувалися такі оротектонічні області: 1) рівнинна північна частина (Канадська рівнина); 2) Центральні рівнини; 3)Великі рівнини; 4) Берегові низовини; 5) А нал ач і; 6) Кордільсри.

Рівнинна північна частина материка збігаєть­ся з межами Канадського щита і тому тут безпосеред­ньо на денну поверхню виходять кристалічні та метаморфізовані породи архею та протерозою. Лише на південь від Гудзонової затоки внаслі­док прогину фундамента на

кристалічних породах на- Гора Мак-Кінлі. Вид з Кемп Деналі

^Ь им копичилися морські осадо­

ві відклади кембрію та силуру. У внутрішніх районах абсолютні висоти варіюють в межах 180 - 200 м, а на периферії (крім півночі) - 300- 500 м (Лаврентійська височина).

Острівна частина цієї території характеризується значною розчленованістю. Підняття в неогені супроводжувалися інтенсивним вулканізмом і спричинили омолодження давніх гір. Зокрема, иа сході Гренландії кристалічні породи перекриті товщею базальтів і висоти тут досягають 3700 м. Всі відроджені гори виділяються обширним сучасним зледенінням та формами рельєфу, для яких характерна кріогенно-нівальна морфоскульптура.

Отже, майже вся територія Канадської рівнини є пенепленом, поверхня якого зазнала впливу льодовиків і має хвилястий характер. Тут скрізь можна спостерігати баранячі лоби, друмліни, валуни. Річкова мережа області утворилася відносно недавно, повсюди зустрічаються численні озера тектонічно-льодовикового походження.

На півдні і заході Канадський щит оконтурений смугою палеозойсько-мезозойських відкладів, які перекривають фундамент платформи, причому осадові товщі залягають на кристалічній основі моноклі вально, з поступовим зниженням на південь. їх стійкість досить різноманітна, що створює умови для розвитку куестових форм рельєфу. Так, на південь від Великих озер і між ними поверхня складена породами нижнього палеозою і тут куести найчіткіше виявлені в рельєфі. Вони утворилися в щільних силурійських вапняках і виникнення,

наприклад, уступу Ніагарського водоспаду пов’язане саме з куестами. Як правило, куестові плато простягаються із заходу на схід і своїми крутими уступами обернені на північ.

На захід від Лаврєнтійської височини куести мають напрям переважно з півдня і південного сходу на захід і північний захід.

Крутими схилами вони обриваються в бік рівнини, Куести тут утворені не лише нижньопалеозойськими, але і мезозойськими породами. Подекуди куести перекриті мореною та воднольодовиковими відкладами. Особливо поширені кінцево-моренні гряди, які мають відносну висоту до 25 м.

На південь від Лаврентійської височини до берегів Мексиканської затоки простяглася обширна область рівнин і низовин, що лежать у межах плити.

Північні частини Центральних і Великих рівнин були зайняті материковим льодовиком. Рельєф тут має ще більш рівнинний характер, ніж у межах Канадського щита. В будові поверхні більшої частини рівнин та низовин беруть участь породи від кембрію до неогену, які залягають горизонтально і представлені вапняками, пісковиками, кварцйтамйу тяйнистими сланцями та ін. Дуже поширені відклади карбону. Четвертинні відклади найтиповіші для району Великих рівнин та Примексиканської низовини. На схід, в районі Великих озер і Міссісіпі поверхня складена більш давніми породами. Товща осадових порід на півдні рівнин перевищує 6 тис. метрів. Виступи фундаменту (антеклізи) надають місцевості горбистого характеру. Часто вони дуже розчленовані річковою та яружною сіткою. Обширну синеклізу займає долина річки Міссісіпі,

Великі рівнини з абсолютними висотами до 2000 м є нередгірськими плато Кордільєр, Поверхня рівнин досить різноманітна. Її складають крейдові, палеогенові і неогенові пісковики, перекриті четвертинними лесовидними суглинками, а на півночі - мореною і продуктами руйнування Скелястих гір.

Великі рівнини на сході переходять у Центральні рівнини, висоти яких знижуються до 400 м. Центральні рівнини вираженим у рельєфі уступом на сході переходять в алювіальну низовину Міссісіпі, яка на півдні і південному сході зливається з Береговими низовинами; останні займають узбережжя Мексиканської затоки та Атлантичного океану.

На характер поверхні рівнин значний вплив мали і мають інтенсивні ерозійні процеси. Густа сітка річкових долин, які належать до системи Міссісіпі розчленувала поверхню рівнин. Значні простори вкриті пісками - воднольодовиковими відкладами четвертинного зледеніння, а також потужними товщами лесу та лесовидних суглинків.

Рельєф Берегових низовин пов’язаний з швидким підняттям території на місці колись затоплених морем герцинських структур, які зазнали компенсаційних опускань під час горотворчих процесів в Апалачах. Ще в четвертинний період це були частини моря або океану.

Поверхня їх майже ідеально рівна з абсолютними висотами до і00 м. Поблизу моря річки, які мають невироблені долини, течуть у своїх наносах, іноді навіть вище від заплави. Плоска поверхня низовини узбережжя заболочена. Подекуди поверхня складена вапняковими породами, в зв’язку з чим розвинуті карстоні процеси ( півострови Флоріда, Юкатан та ін.).

На сході материка майже паралельно бере­гу Атлантичного океану підносяться середньо­висотні Аппалачські го­ри, які мають досить складну давню структу­ру. Мохокеька тектоніч­на улоговина ділить Аппалачі на Північні і Південні. Північні Ап­палачі нижчі, складені метаморфічними і кри­сталічними породами, мають геосинклінальні Гора Шаста а Каліфорнії структури переважно

каледонського віку. В

мезозої і кайнозої гори зазнали піднять, а четвертинне зледеніння надало їм куполоподібної форми. Тепер ця частина гір має характер пенепленізованих плоскогір’їв, заввишки до 600 м, над якими височать окремі брнлові масиви та хребти, які розділені тектонічними улоговинами.

Південні Аппалачі значно більші та вищі за Північні, мають складнішу будову і належать до герцинської складчастості. Рельєф цієї частини Аппалачів також більш різноманітний. Західна частина - це складчасто-осадова зона з висотами ло 1000 м, центральна - складчасто- метаморфічна, а східна - кристалічна граніто-гнейсова зона заввишки до 400 м. Остання орографічно виражена у вигляді уступу в бік Приатлантичної низовини ( Підмоит ) і утворює «лінію водоспадів», через яку течуть численні річки до Атлантичного океану.

Вся західна частина Північної Америки входить до Кордільєрської гірської області. Вона починається далеко на півночі, на Алясці двома основними хребтами майже широтного простягання - хребтом Брукса на півночі заввишки до 1300м та Аляскинським хребтом на півдні, в якому знаходиться найвища вершина материка гора Мак-Кінді (6193м). На північний схід від Аляскгоського хребта знаходиться велике і досить розчленоване плоскогір я Юкон з висотами 600 - 800 м.

Далі Корді льєри круто повертають на південь і в межах Канади мають південно-східне простягання, зберігають значну висоту, але мають більше розчленування річковими долинами, а біля узбережжя

• фіордами. Основні гірські пасма тут - Скелясті гори на сході і Берегові хребти на заході, які південніше переходять в Береговий хребет США з альпійським типом рельєфу, що обумовлений значною мірою давнім зледенінням. Ці хребти частково оконтурюють вулканічне плато Фрейзер, висота якого становить 800- 1200 м.

У межах США Кордільсри найширші (до 1600 км) і представлені обширними внутрішніми плато (Колумбійським, Великим Басейном та Колорадо), розчленованими глибокими долинами, які займають тектонічні улоговини;, що лежать на південний схід від Берегового хребта (Каліфорнійська та ін.). Плато Колорадо розчленоване глибокими каньйонами і оконтурене вулканічними масивами.

На території Мексики Кордільєри знижуються і характеризуються меншою розчленованістю. Між Західною та Східною С’єрра-Мадре знаходиться обширне Мексиканське нагір’я, яке за характером рельєфу нагадує Великий Басейн. З півдня плоскогір я обмежене Поперечною Вулканічною С’єррою з вулканами значної висоти (Орісаба, 5700 м). З просуванням на південь гори розгалужуються на дві частини: одна повертає на схід і продовжується на островах Великих та Малих Антільських, а інша прямує до Панамського перешийку.

Основні риси рельєфу Кордільєр визначаються їх тектонікою і характеризуються брилевими та горетовими формами, численними інтрузіямя (головним чином батолітами, лаколітами). Рідше зустрічаються складчасті структури. Вони характерні головним чином для вузької смуги узбережжя. Дрібніші риси рельєфу здебільшого пов’язані з ерозійними процесами: в північно-західній частині Кордільєр вони представлені льодовиковими формами, в південно- східній - водно-ерозійними, а у внутрішніх районах - еоловою морфоскульптурою.

Рельєф Північної Америки значною мірою обумовлює природні особливості материка. Так, меридіональний напрям Кордільєр, відсутність гірських систем субширотного простягання у межах платформи дають можливість холодному арктичному повітрю взимку далеко проникати на південь, а влітку теплому тропічному повітрю переноситися далеко на північ. Обширні рівнинні ділянки сприяють

Карта основних морфоструктур Північної Америки 1 - акумулятивні рівнини внутрішніх долин та крайових прогинів, 2 - акумулятивні і акумулятивно-денудаційні рівнини, 3 - денудаційні рівнини і плато /в т, ч. столоподібні/, 4 - денудаційні плато / в т. ч. столоподібні/, 5 - денудаційні цокольні рівнини, плато і плоскогір'я; 6 - акумулятивно-денудаційні рівнини на складчастій основі, 7 - денудаційні рівнини і плоскогір'я на складчастій основі, 9 - акумулятивні і акумулятивно-денадуційні рівнини, 14 - складчасті структурно-денудаційні останцеві, 16 - брилові і складчасто-брилові герцинського зіку, 17 - складчасті останцеві герцинського віку, 18 - вулканічні гори, нагір'я, плато, 19 - складчасто-брилові мезозойського віку, 20 - брилово-складчасті мезозойського віку, 21 - брилово- складчасті кайнозойського віку, 22 - складчасті, складчасто-брилові кайнозойського віку, 23 - горст-інтрузивні хребти і масиви, 24 - вулканічні плато, нагір'я і гори.

формуванню значних за розміром та розгалужених річкових систем. Ці особливості сприяли формуванню своєрідної природної зональності, зокрема субмеридіональному простяганню природних зон на сході помірного і субтропічного поясів материка .

Особливості геологічної будови і рельєфу континенту обумовили різноманітність корисних копалин.

В Північній Америці зосереджені великі родовища горючих копалин. Майже всі поклади кам'яного вугілля зосереджені в США; найбільші з них на західних передгір'ях Аппалач. Крім того, у карбонових відкладах знайдено родовища вугілля на південь від Великих озер.

Значну промислову цінність має тріасове вугілля на південному заході Аппалач, а в районі Скелястих гір і Великого Басейну вугілля озерного походження в верхньокрейдових відкладах.

Родовища бурого вугілля пов'язані з палеогеновими відкладами. Вони розміщені між верхів’ям річки Міссурі вздовж східного схилу Скелястих гір аж до Північного Льодовитого океану.

Основні родовища нафти знаходяться в Аппалачському прогині, в девонських і карбонових відкладах. В південній частині платформи нафтові родовища пов'язані з палеозойськими відкладами (штати Техас. Оклахома та ін.). На узбережжі Мексиканської затоки та її шельфі поклади нафти пов'язані з пермськими соляними куполами (діапіроеа структура), а також з піщано-глинистими відкладами верхньої крейди і палеогену. Багате на нафту також тихоокеанське узбережжя та штат Аляска, де нафтові родовища залягають в міжгірських улоговинах альпійських структур та на континентальному шельфі.

З кам'яновугільними та нафтовими родовищами пов'язані поклади природного газу.

З рудних копалин в Північній Америці поширені: залізна руда в районі Великих озер та на півострові Лабрадор, де вони пов'язані з протерозойськими сланцями, на півдні Апалач, на сході Куби; мідна та нікелева руда в межах Канадського щита та Скелястих гір, де біля міста Б’ютт знаходиться одне з найбільших у світі родовищ міді, а також на північному заході Мексики; нікелеві, цинкові і срібні руди залягають на півдні Канади і їх родовища пов’язані з ларамійськими інтрузіями та неогеновим вулканізмом; уранові руди поширені на півночі континенту в районі Великого Ведмежого та Великого Невільничого озер, а також в Скелястих горах.

Кордільєри багаті на золото, родовища якого приурочені до інтрузій, що мали місце під час невадійської складчастості (Аляска, Каліфорнія,

Їкс<їйя» і окремі реяь- *жш кііи'кного *уг*кдя Буре аугіжяя 8*саі«а і окремі рожо* »зта шфга Пр»ро*кк4 т	яв Міяяа ї»уяа ф Цявн 0 Сшивкь 0 ЯояЬввтаяи Д Бєжсйти	К Хебшт В Вояьфраи Ц Моя 15 д ги У В*ивд№ X Тжтаа	с я © 0 &	Срібяе КйЯІШПЙ, сіяь Кухаш» сіяь фосфорит* Сірка
Заяізвя руде	^ Віявяь	У разові руяя	+	4ї8всу
Лароша»** руде	р Ртуть	ф Зояет«	■ й	Сзюя*
Кйомт»	Н Сурма	|1 Па**«**	Г	Графїї

о⁴

&

А

у

ю

Мексика). Зустрічається золото і в архейських гранітах південної частини Канадського щита.

Родовища солей, зокрема калійної, поширені по периферії платформи, а куполи пермського віку на Примексиканській низовині включають значні поклади кам’яної солі та сірки. Відомі великі родовища фосфоритів на півострові Флоріда.

В той же час на материку мало родовищ марганцю, хрому, бокситів, вольфраму і олова.

Клімат

Значний вплив на клімат Північної Америки має форма континенту

• полярна частина материка широка, а південна порівняно вузька. Через велику протяжність з півночі на південь окремі регіони материка дуже відрізняються між собою за кліматичними умовами. Так, якщо північ Канади за рік отримує лише 3360 МДж/'м² сонячної радіації, то на півдні США і й Мексиці річна кількість її перевищує 5800, а в Центральній Америці 7500 МДж/м².

Високі Кордільєри на заході і відсутність значних піднять на півночі внутрішніх районів материка обумовлюють в значній мірі особливості циркуляційних процесів. Так, західні потоки повітряних мас затримуються західними схилами Кордільєр, тому вплив Тихого океану на клімат обмежений лише прибереговою смугою; на решті території вплив його досить слабкий. Немає перешкод для переносу холодних арктичних повітряних мас на південь материка взимку і теплих тропічних на північ влітку. Невисокі Аппалачі не перешкоджають проникненню вологих вітрів з Атлантики на материк в теплу пору року.

Важливу роль у формуванні клімату відіграють баричні центри над океанами. Над північною частиною Атлантики формується два баричних центри - Ісландський мінімум та Азорський максимум, а на цих же широтах Тихого океану - Алеутський мінімум (влітку виражений нечітко) та Гавайський максимум. Взаємодія цих центрів обумовлює загальну схему циркуляції атмосфери над материком та формування теплих і холодних течій.

На відміну від Європи, Північна Америка яеребуває під впливом західної периферії Ісландського мінімуму. Це спричинює утворення таких холодних течій, як Східно-Гренландська і Лабрадорська, які мають значний вплив на клімат північного сходу материка, особливо влітку.

Каліфорнійська холодна течія, яка є компенсаційною, впливає лише на крайній південний захід материка. Північна частина тихоокеанського узбережжя перебував під впливом теплої Алясганської течії, яка утво­рюється в результаті втягненім повітряних мас в Алеутський мінімум і саме це обумовлює напрям Північно-Тихоокеанської течії в Аляскинську затоку.

Взимку більша частина материка дуже охолоджена порівняно з океанами, тому над материком формується область підвищеного тиску, Центр її знаходиться в районі 40° пн. ш. та 110° зх, д. і внаслідок особливостей орографії (положення у межа:х замкнутих внутрішніх плато Кордільєр, оточення з заходу та сходу високими хребтами) та незначних розмірів вплив цього максимума досить обмежений та непостійний. Цікаво, що він розміщений на межі помірного та субтропічного поясів, тобто там, де вже немає інтенсивного охолодження. Причиною цього явища є припіднятість Великого Басейну та його ізоляція від сусідніх ділянок материка.

Завдяки тому, що в помірних широтах панують західні вітри, великий вплив на материк має Алеутський мінімум. Взимку по його південно-східній периферії виноситься досить тепле тихоокеанське повітря. Тому на узбережжі тепла зима з середньомісячними температурами +6°, +8°, чому також сприяє тепла Аляскинська течія. Переваливши через Берегові хребти, океанічне повітря втрачає вологу і охолоджується. Холодні вітри стікають по східних схилах Скелястих гір і при цьому відбувається нагрівання повітря на один градус на кожні сто метрів опускання внаслідок адіабатичного процесу - виникає феновий ефект. Такий теплий вітер, що стікає по схилах гір в Північній Америці називається чінук - «пожирач снігу». Наслідком його впливу є те, що на Великих рівнинах за 10-15 хвилин температура може підвищитися на 10°- 15° і часто при цьому відбувається інтенсивне танення снігу.

Арктичне повітря, не зустрічаючи на шляху свого руху орографічних перешкод, взимку проникає далеко на південь і часто приносить опади у вигляді снігу. Навіть на півострові Флоріда та узбережжі Мексиканської затоки бувають заморозки. Проте відсутність гір субширотного простягання та наявність області низького тиску (депресії) над морем Баффіна сприяє частому проникненню теплих тропічних мас з півдня далеко на північ. При зіткненні холодних і теплих повітряних мас виникають активні циклони - погода над материком в центральній та східній частинах часто і різко змінюється.

Циклонічна діяльність взимку особливо активна на північному заході материка, де на тихоокеанському узбережжі та західних схилах Кордільєр часто випадають опади. Значне зволоження мають і східні, приатлантичні райони як наслідок фронтального зіткнення холодних континентальних повітряних мас, які виносяться з материка (зимовий мусон) з теплими океанічними. Проте в зв’язку з слабкою стійкістю антициклонів над Північною Америкою зимовий мусон виражений слабо.

Найнижчі температури в січні (до -70°) спостерігаються на Гренландії, на плато Юкон, а також в басейні річки Маккензі. Середня температура січня тут варіює в межах -30°-35° . Північніше 40° ин.ш. середні температури січня нижчі нуля. Порівняно з Європою, у Північній Америці на однакових широтах значно нижчі температури повітря: так, в Нью-Йорку січень на 9° холодніший, ніж в Неаполі, а у Вінніпезі на 14,5° холодніше, ніж в Києві. Пояснюється це частим вторгненням дуже холодних арктичних повітряних мас. Це має важливе географічне значення, бо обумовлює помітне зміщення на нівдень меж природних зон. На Центральних рівнинах середньосічнева температура змінюється від-15° на півночі до +15° на півдні, а на півдні Мексики до+20°.

Центральна Америка взимку знаходиться під впливом північно- східних пасатів Північної півкулі, які дмуть з Атлантики. Вони приносять значну кількість опадів на східні схили гір та узбережжя. Але на західних, підвітряних схилах, переважає суха погода - опади випадають рідко. Тихоокеанське узбережжя, залишаючись в «тіні дощу», знаходиться під впливом холодної Каліфорнійської течії, над якою панують північні та північно-східні вітри, що відтікають по східній периферії Гаванського максимума. Таким чином, в Центральну Америку вони не проникають і опадів не приносять. На півдні тихоокеанського узбережжя Центральної Америки також є зимовий сухий сезон, хоча і виділяється не так чітко.

Влітку більша частина материка добре прогрівається і на місці зимового максимуму над внутрішніми плато Кордільєр формується область низького тиску - Північноамериканський мінімум. Гаванський і Азорськнй максимуми як постійно діючі центри високого тиску зміщуються на північ і розширюються. Перший з них має дуже значний вплив на узбережжя субтропічних широт, проте вплив його на центральну частину материка незначний, незважаючи на існування тут області низького тиску. Тропічне повітря, переміщуючись по східній периферії Гавайського максимуму над холодною Каліфорнійською течією з північного сходу та півночі на південний захід, на материк не проникає.

Значно більший вплив на материк має Азорський максимум. Маси теплого атлантичного повітря по західній периферії Азорського максимуму південно-східними і східними вітрами поширюються аж до Скелястих гір, бо Аппалачі для них не є значною перешкодою. Ці вітри приносять досить значні і, підкреслимо, постійні з рцку в рік опади у внутрішні райони і особливо на східні схили Апалач. З віддаленням від океану вони поступово втрачають вологу і трансформуються в континентальне повітря. Влітку сильніше відчувається вплив вологих повітряних мас з Мексиканської затоки,

які несуть велику кількість атмосферних опадів у південно-східні райони материка і поступово відхиляються на схід, попадаючи в потік західних вітрів. Особливо відчувається вплив цього повітря до 40° пн. ш.

Як і взимку, з півночі по західній периферії Ісландського мінімуму на материк проникають холодні арктичні повітряні маси, які, проте, впливають лише на північну частину континенту. Крім того, циклопічна діяльність влітку значно слабша, ніж взимку, а тому і меридіональний обмін повітряних мас в цей сезон слабший.

Східні райони Центральної Америки влітку знаходяться під впливом вологого північно-східного пасату, який до того ж посилюється східними вітрами, що відтікають по південній периферії Азорського максимуму. Тут випадає значна кількість опадів. В західних, тихоокеанських районах цієї частини материка також випадають опади, їх приносить екваторіальний мусон з південного заходу, бо екваторіальна депресія зміщується в цей час на північ.

Напрям ізотерм в липні такий самий, як і в січні - приблизно з заходу на схід. Внаслідок дії холодної Лабрадорської течії в липні у північній частині материка температури знижуються в напрямку на північ і до Атлантичного океану. Найнижчі температури липня (не вище + 5°) спостерігаються на північному узбережжі Канади та Аляски. Ніде на земній кулі ізотерма липня + 10°, яка є південною межею лісотундри, не заходить так далеко на південь, як у Північній Америці - до 55° пн.ш. (на півострові Лабрадор).

Найвищі температури зафіксовані на південному заході СІЛА, в Долині Смерті ( +56,6° ), а середня температура липня тут +38°. Різниця температур між північною та південною частинами материка влітку значно менша, ніж взимку : на півночі Канади середньолипнева температура +10°, а на узбережжі Мексиканської затоки +22°.

Розподіл опадів на материку досить нерівномірний. В районі постійної дії західних вітрів, у помірному поясі на навітряних схилах Кордільєр випадає понад 1000 мм на рік (в районі масиву Олімпес поблизу міста Сіетл близько 6000 мм). Найменше опадів випадає в замкнутих улоговинах Великого Басейну (менше 100 мм на рік), а також на плато Колорадо, півночі Мексиканського нагір’я (до 200 мм ), де панує сухе тропічне повітря з температурними інверсіями, а високі хребти перешкоджають проникненню вологих повітряних мас. На сході, де впливають атлантичні повітряні маси кількість опадів змінюється з сходу на захід (від 1400 мм на рік на узбережжі до 300 мм на Великих рівнинах). На східних схилах гір Центральної Америки опадів випадає до 4000 мм на рік. їх приносять пасати Північної півкулі. На крайньому

Особливості рельєфу Північної Америки» відносна близькість арктичних і тропічних водних басейнів, значні контрасти в нагріванні поверхні і активність атмосферних фройтів створюють умови для утворення торнадо (смерчів) та ураганів, які часто мають катастрофічний характер і завдають значної шкоди населенню (особливо Центральних рівнин, узбережжя Атлантики та островів Центральної Америки).

З півночі на південь на материку чітко простежуються майже всі кліматичні пояси, у межах яких с суттєві відміни між західними та східними частинами.

Південною межею арктичного поясу є ізотерма Липня + 5°. Увесь рік тут панують арктичні повітряні маси. Найнижчі температури січня зафіксовані в Гренландії (до -70°). Влітку на північному сході поясу, де впливають Лабрадорська течія та Гудзонова затока, досйть холодно.

Південною межею субарктичного поясу є зимове положення арктичного фронту. Тут с ер е д н ь о л ипя е в і температури вищі, ніж в арктичному поясі (До +-10°). Взимку панують арктичні, а влітку помірні повітряні маси. Вплив Тихого океану відчувається лише на Алясці, а Атлантичного -- на півдні Гренландії, тому тут вологість значно вища, ніж у внутрішніх районах. Опадів тут більше, ніж в арктичному поясі

• до 500 мм, а на пійденйому сході Аляски понад 1500 мм на рік. Повсюди поширена багаторічна мерзлота.

Помірний пояс займає значні території. Тут увесь рік панує помірне повітря Виділяється три тини клімату: мусонний на сході,

континентальний у внутрішніх районах та океанічний на заході.

Притлантичні райони з мусонним кліматом мають середні температури січня -5°-10° ,а на півночі До -20°. Літні опади приносять вологі вітри з Атлантики. Температура липня внаслідок вплйву холодної течії не перевищує +18°. Влітку Лабрадорська течія сприяє утворенню густих і тривалих туманів.

У внутрішніх районах зима більш сувора, з хуртовинами, які спричйнені вторгненнями арктичного повітря. Тут утворюється потужний сніговий покрив. Влітку в зв’язку із проникненням тропічного повітря з Мексиканської затоки часто спостерігаються різкі підвищення температури (до +45°), які супроводжуються суховіями та засухами.

Тихоокеанське узбережжя, перебуваючи під виливом західних вітрів та теплої Аляскинської течії виділяється океанічним тином клімату з середніми температурами січня близько нуля* а липня +15° +17°. Опадів випадає близько 2000, а в районі масиву Ояімпес близько 6000 мм на рік, переважно у вигляді дощу.

Від півострова Фяоріда до Каліфорнії тягнеться субтропічний пояс, де влітку панують тропічні, а взимку помірні повітряні маси. Виділяється чотири типи клімату: мусонний прйатлантичний, континентальний, високогірний та середземноморський на заході.

Поблизу Атлантичного океану влітку випадає значна кількість опадів від літнього мусону, який має східний та південно-східний напрям. Зимою сюДи пронйкає холодне континентальне повітря, тому тут часто бувають похолодання і снігопади. Середньосічневі температури тут +10°+15°, а липня +23° +24°.

Континентальна область охоплює басейн Міссісіпі. Влітку сюди проникає тропічне повітря, яке приносить багато опадів з Мексиканської затоки.Середньолипйеві температури близько 30°. Часто бувають торнадо, що пояснюється значними контрастами температур з висотою у тропічних повітряних масах, що поступають з Мексиканської затоки. Вони спостерігаються в теплих секторах перед холодними фронтами. Взимку переважає континентальне повітря, але січневі температури майже скрізь вищі нуля, а на півдні досягають +15°. Проте практично щороку тут бувають сильні похолодання (до -10°), викликані вторгненням холодного повітря з півночі.

Високогірна область, куди входять внутрішні плато Кордільєр характеризується засушливим кліматом. Панують ариДні умови і пустельні ландшафти з дуже жарким літом та відносно прохолодною зимою. Саме тут зафіксовано найвищу температуру материка (+56,6° в тіні). Для цієї території характерні значні річні та добові амплітуди температур.

Вузька смуга західного узбережжя має типовий середземноморський клімат з м’якою вологою зимою та сухим жарким літом.Середньолипневі температури тут +22⁰+25° і значно нижчі, ніж в Середземномор’ї. Це пояснюється впливом холодної Каліфорнійської течії.А зима тепла, з середніми температурами січня +12° +15°, з частими дощами, які приносить океанічне повітря, бо в цей час тут переважають західні вітри,

В межах тропічного поясу, який займає Мексиканське нагір’я і де увесь рік панує тропічне повітря виділяється три типи клімату - океанічний (на узбережжі Мексиканської затоки), де опади випадають на протязі всього року - їх приносять північно-східні пасати; континентальний (внутрішні райони Мексиканського нагір’я), з аридними умовами, бо вологу перехоплюють східні схйли Східної С’єрра-Мадре та засушливий тихоокеанський, який дуже схожий на клімат берегових пустель Атакама і Намзб. Внаслідок постійного впливу

Кліматичні зони і області Північної Америки (за Б. П. Анісовим)

І - зона екваторіальних мусонів: 1 - Тихоокеанська. II - Тропічна зона: 2 - Атлан- тиго-Тихоокеанська; 3 - Атлантична. Ш - Субтропічна зона: 4 - Тихоокеанська; 5 - Континентальна; 6 - Високогірні області; 7 - Атлантако-Континентальна; 8 - Атлантична мусонна. IV - Помірна зона: 9 - Тихоокеанська; 10 - Континентальна; 11 - Атлантична мусонну V - Субарктична зона. 12 - Тихоокеанська; 13 - Континентальна; 14 - Атлантична;

6. - Арктична зона: 15 - Тихоокеанська; 16 - Канадська, холодної течії та низхідних повітряних потоків опадів тут випадає дуже мало, але вологість повітря завжди велика. Амплітуди температурних коливань через близькість океану незначні.

Крайня південна частина Центральної Америки в районі Панамського перешийку знаходиться в межах субекваторіального поясу. На атлантичне узбережжя опади приносить північно-східний пасат Північної півкулі, а на тихоокеанське - південно-західний екваторіальний мусон і переважна більшість їх випадає влітку, голи сюди зміщується екваторіальна депресія. Високі температури майже не зазнають коливань на протязі року.

Агрокліматичні ресурси материка характеризуються тим, що на більшій його частині суми активних температур складають 5000°. Якщо на півночі 300 днів року мають температуру нижче нуля, то на кордоні США і Канади - 180 , а на півдні США - лише 5 днів. Це сприяє вирощуванню в Канаді сільськогосподарських культур помірного поясу (пшениця, жито, картопля тощо), а в США і теплолюбивих культур - бавовнику, рису* арахісу, цитрусових та ін. Лише Великі рівнини та Мексиканське нагір’я знаходяться в умовах засушливого клімату. На території ж Центральної Америки сума активних температур складає від б до 9 тисяч градусів, що сприяє вирощуванню усіх тропічних культур — бананів, ананасів, кофе, грейпфрутів, авокадо, маєш і т.д.