Діаграма річного ходу температур і опадів у різних частинах Південної Америки.

Типи клімату: 1 - екваторіальний; 2 - субекваторіальний Південної півкулі: З - тропічний пустельний узбережжя (“гаруа”); 4 - субтропічний середземноморський; 5 - тропічний океанічний (вологий); 8 - помірний океанічний (вологий); 7 - помірний континентальний напівпустельний

Клімат на Заході: 1 ■ екваторіальний постійно вологий; 2 - субекваторіальний сезонно- вологий, 3 - тропічний берегових пустель («гаруа»); 4 - субтропічний середземноморський 5 - субтропічний океанічний; в - помірний океанічний, Клімат на Сході: 1 - екваторіальний;

7. - Субекваторіальний; 9 - тропічний вологий (океанічний); 10 - тропічний континентальний:

10. - субтропічний океанічний; 12 - субтропічний континентальний засушливий; 13 - помірний континентальний напівпустельний. Клімат на міжандійських плато: 14 - екваторіальний високогірний (колумбійський); 15 -субекваторіальний високогірний; 16 - тропічний високогірний (перуанський).

Зміна типів клімату як від екватора до більш високих широт, так і всередині поясів по широті визначає закономірності розподілу зональних типів грунтів та рослинності, а також конфігурацію і протяжність природних зон.

Агрокліматичні ресурси Південної Америки мають тісний зв’язок з різноманітністю кліматичних умов. Суми активних температур скла­дають від 1000° на півдні до 10000° на екваторі. На рівнинах середньо­місячні температури влітку коливаються в межах +22...+28°. В багатьох районах материка кількість опадів значна, проте в окремих з них вони випадають нерегулярно. Майже всі теплолюбиві культури можуть дозрівати на 90% площі материка. Високогірні території Анд знаходяться в умовах, де сухо на протязі всього року. Для рослин, які вирощуються в Андах характерний короткий вегетаційний період, бо температура повітря вища +10° тримається тут від 2 до 6 місяців.

Внутрішні води

Конфігурація континенту, кліматичні умови і будова поверхні сприяють формуванню густої річкової мережі, де Анди є головним вододілом. На схід від гір лежать обширні, як правило, добре зволожені рівнини з добре розвинутими річковими басейнами, в тому числі і найбільшої в світі річкової системи Амазонки. В Тихий океан не впадає жодна велика річка.

При 12% площі суші Землі на Південну Америку припадає 27% загального об’єму стоку усіх річок планети, а показник шару стоку (580 мм) більший, ніж на інших материках. Вітри з Атлантики приносять на материк значно більше опадів, бо цьому сприяє будова поверхні континенту. Тому Південна Америка найбагатша на водні ресурси.

Найвищі показники стоку мають навітряні схили Анд та нагір’їв, а також Амазонія. Дещо менші вони в сезонновологому субеквато­ріальному поясі та на сході тропічного поясу. Найменші показники стоку характерні для внутрішніх пустельних плоскогір’їв Центральних Анд, берегових пустель західного узбережжя, континентальних районів субтропічного та тропічного поясів.

Значні території континенту (40% площі) добре забезпечені підземними водами, особливо синеклізи. Велике значення мають підземні води (до 50% стоку) для берегових пустель західного уз­бережжя, де водоносні горизонти приурочені до долин річок, конусів виносу, колювіальних відкладів, зон розломів.

Більшість річок материка мають майже виключно або переваж­но дощове живлення. На внутрішніх рівнинах поряд з дощовим живленням має значення і підземне живлення, яке на тихоокеанському узбережжі часто є основним. Снігове живлення домінує лише в річках Патагонії, а льодовикове - на півдні Анд. Області внутрішнього стоку займають лиже 2% площі материка.

Найбільшою річкою Південної Америки і світу є Амазонка, довжина якої близько 6800 км (за деякими даними 7194 км), а площа басейну понад 7 млн. км². Об’єм стоку складає 3800 км³ - це 15% стоку всіх річок планети. Незважаючи на рівнинність басейну, річка має швидку течію внаслідок своєї повноводності. Після злиття двох витоків

• Марааьйону і Укаялі - річка отримує назву Амазонка (в перекладі з мови індіанців тупігуарані означає «бурхливий натиск водяних хмар»). Ця назва з’явилася тому, що в нижній течії великий вплив на режим річки та формування її берегів має припливна хвиля амазуну (поророка), яка проникає вверх протитечії майже на 1500 км від гирла, рухаючись зі швидкістю 1,5-5 м/сек, руйнуючи береги та знищуючи рослинність.

Річка приймає багато приток, двадцять з яких завдовжки від 1500 до 3500 км, більше сотні з них судноплавні. Найбільша ліва притока Ріу-Негру (2300 км), а права - Мадейра (3230 км). Амазонка тече по 2° ЗО' пд. ш. майже паралельно екватору. Русло у верхів’ї завширшки 1-2 км, в середній частині - 5 км, з нижній - 20, а в гирла - до 100 км. Глибини коливаються в межах 20-50 м, а максимальна становить 135 м.

За 350 км від океану починається дельта, яку утворюють численні рукави та острови, найбільшим з яких є Маражо. Двічі на рік рівень Амазонки піднімається на декілька метрів (в травні до 15 м). ЦІ максимуми пов’язані з періодами дощів в субекваторіальному поясі обох півкуль. Підняття рівня в квітні-травні пов’язане з опадами в Південній півкулі, а в жовтні-листопаді - з дощами у Північній півкулі (максимальне підняття рівня води спостерігається через один-два місяці після закінчення сезону дощів). Але на південь від екватора значно більше приток, в тому числі великих, тому після сезону дощів в Південній півкулі, коли основну масу води в Амазонку приносять праві притоки, Амазонка дуже розливається, затоплює величезні площі низовини, утворюючи по суті внутрішнє море. Потім річка поступово входить в береги. Максимальний рівень води в жовтні-листопаді значно поступається травневому, бо лівих приток значно менше, ніж правих.

В Амазонці дуже багата іхтіофауна. Тут зустрічаються, зокрема.

найбільші прісноводні риби планети арапайми (піраруку) - до 4,5 м завдовжки, піраньї (пилкозубий окунь), скати, умбріни тощо, Є дельфіни та черепахи.

Велике транспортне значення мають річки, а багаті гідроенерго­ресурси використовуються ще слабо.

Річки дощового живлення субекваторіальних поясів та внутрішніх областей тропічного поясу - притоки Амазонки, Парана, Парагвай, Магдалена, Оріноко та ін. - мають добре виражений максимум в кінці літа та різке зниження рівня води взимку, Особливо складний режим має річка Парана, де повені набувають катастрофічного характеру. Підняття рівня води восени характерне також для річок східної частини субтропічного поясу, проте коливання його на протязі року незначне, бо опади тут випадають більш-менш рівномірно.

Максимальне підняття рівня води влітку-восени характерне для річок Анд в низьких та тропічних широтах, де поряд з дощовим значна питома вага льодовикового живлення. На пустельному заході тропічного поясу річки характеризуються лише періодичним, а часто епізодичним стоком. Значне підняття рівня води взимку характерне для річок середземноморського типу клімату на заході субтропічного поясу. Максимальний весняний стік мають річки Патагонії, бо в них переважає снігове живлення. Проте великі (понад 300 км завдовжки) річки

живляться в основному талими во­дами льодовиків Анд, тому макси­мум їхнього стоку припадає на літо.

В басейні Оріноко, на притоці Кароні річці Чурун є обширне пла­то з глибокими каньйонами, пря­мовисними скелями. Влітку 1935 року венесуельський пілот Анхель побачив водопад, який падав з висоти 1054 м. Тепер він носить його ім’я і є найвищим у світі.

Озер на материку мало. Найбільше їх на півдні - в Андах та Патагонії (кінцеві льодовикові та запрудні озера). В Центральних Андах з тектонічній улоговині на висоті 3812 м знаходиться най­більш високогірне з великих озер світу - Тітікака, площа якого досягає 8,3 тис. км², а глибина до 304 м. Недалеко знаходиться озеро реліктового походження Поопо, яке зв’-язане з Тітікака річкою Десагуадеро. Окремі озера знаходяться в різних стадіях заболочення та засолення, а деякі перетворилися в солончаки. Особливо багато на материку озер в заплавах річок (ста­риць) та лагун. Озера-лагуни тут найбільші в світі (Маракайбо на півночі, Патус та Лагоа-Мірін на східному узбережжі на північ від затоки Ла-Плата). Невеликі озера вулканічного походження є в Андах, хоча переважають там тектонічно-льодовикові улоговини. В засушливих областях багато дрібних безстічних та засолених озер (саларес).

Цікавим є асфальтове озеро на о Трінідад (площа 40 га, завглибшки 80 м). Щороку з озера видобувають тисячі тонн природного асфальту, але воно не міліє: біологічні процеси такі активні, що відновлення ресурсів озера відбувається безперервно.

Багата Південна Америка і на підземні води, особливо Бразильське нагір’я, де поширені водопроникні пісковики (шападас) та випадає значна кількість опадів. Проте на більшій частині материка вони залягають глибоко і часто є мінералізованими. Часто їх виходи зустрічаються і в Андах, особливо гам, де поширені вулканічні породи.

Незважаючи на наявність Анд з вершинами до 7000 м, сучасне зледеніння займає незначні площі. Засушливість центральних та високі температури в низьких широтах на протязі всього року обумовили високе залягання снігової лінії повсюди, крім крайнього півдня. Найнижча вона на екваторі (4500 м), а найвища - у внутрішніх та західних районах (до 6500 м). Між 33° і 41° пд. ш. відбувається її стрімке зниження (з 4500 до 1500 м), бо різко збільшується кількість опадів та понижується температура навіть на рівнинах. Тому на півдні, де температури найнижчі знаходяться покривні Патагонські льодовикові щити, площа яких досягає 20 тис. км². На островах Вогняна Земля снігова лінія починається на висоті 500 м.

Ґрунти, рослинність і тваринний світ

Формування ґрунтового вкриття знаходиться в тісному взаємоз­в’язку з кліматом, рельєфом та розвитком рослинності. Тут немає суцільних однорідних територій, де панував би один тип ґрунту. В зв’язку з тим, що більша частина материка лежить в низьких широ­тах, тут переважають різні типи латеритних ґрунтів, які утворюються в областях з високими температурами на протязі року, а також при постійному зволоженні. Для територій з сезонним зволоженням типові червоні, червоно-коричневі та бурі ґрунти, які з просуванням на захід змінюються сіро-коричневими ґрунтами (результат зменшення кількості опадів). В пампі формуються червонувато-чорні та чорноземоподібні родючі ґрунти. В помірних широтах на заході грунти в основному бурі лісові, а на сході, в Патагонії, каштанові та пустельно-степові. На Вогняній Землі домінують заболочені лучні та торф’яні ґрунти. В Андах ґрунтовий покрив змінюється з висотою і кожен висотний пояс має свій тип ґрунтів, який від аналогічних рівнинних відрізняється невеликою потужністю горизонтів та профілю в цілому, присутністю уламків гірських порід по всьому ґрунтовому профілю тощо. Значні території тут займають гірські червоноземи, бурі лісові, підзолисті та гірсько-лучні грунти. Внутрішні райони Анд займають коричневі та високогірні пустельно-степові ґрунти.

Формування багатої та різноманітної за видовим складом флори

Південної Америки знаходиться в тісному зв’язку з історією гео­логічного розвитку материка, особливостями рельефу та клі­мату.

До кінця мезозою Південна Америка входила до складу Гондвани разом з Африкою, Австралією та Антарктидою, розпад якої на початку палео­гену привів до тривалої ізоляції та віддаленості континенту від інших материків та формуванню своєрідної флори і фауни, які зберегли спільні риси з іншими масивами суші. Флора материка характеризується багатством видів (нараховує понад 40 тисяч вищих рослин) і великою кіль­кістю ендеміків. Типовими для неї є бромелієві, настурцієві, каннові, кактусові. Давня флора широко представлена в основ­ному епіфітами в Амазонії, а також в саванах та рідколіссях.

Молода лучно-степова рос­линність, флора напівпустель та чагарників Патагонії сформувалася в післяльодовиковий час з антарк­тичної флори. В процесі виникнення Анд поступово утворювалися і рослинні формації, які зазнали значних видозмін і пристосувалися до умгов високогір’я.

Формування фауни тісно пов’язане з особливостями природних умов та палеогеографічного розвитку, а також тривалою ізоляцією Південної Америки від інших континентів. Тому фауна, як і флора, характеризується ендемізмом. Найбільші ссавці представлені двома дикими видами родини верблюдових - ламами гуанако і вікунья, які поширені в Андах на високогірних плато. Збереглися чотири види сумчастих, ендемічний загін неповнозубих (броненосці, мурахоїди тощо). Характерними для материка є широконосі мавпи, зокрема ревуни, капуцини, а також своєрідні гризуни - водо свинка капібара, шиншила, віскача та ін.

Хижаків у Південній Аме­риці мало - ягуар, пума, оцелот,

гуара або гривастий вовк.

Більшість тварин пристосува­лася до певного типу рослиннос­ті. Для, амазонських лісів харак­терні мавпи, чіпкохвості дикоб­рази, лінивці, сумчасті криси опосуми; біля боліт і водойм мешкає реліктова тварина тапір. Для відкритих просторів саван характерні пампаський олень,

Магелланова собака, пампаська кішка, броненосці та ін.

Багата і ендемічна орнітофауна материка - 1500 видів птахів. Ендеміками е страус нанду, гоацин, тінаму тощо. Типовими птахами є грифи, тукани, паламедея, папуги та колібрі, серед яких ендемічними є 300 видів.

і#*" ' Цікавим птахом Галапагоських

островів є в'юрок дятловий, який харчується комахами та деревними личинками, що живуть в корі. Для того, щоб їх дістати ця пташка використовує колючку кактуса. Так цей птах використовує “знаряддя праці” - крім нього ще стерв'ятник єгипетський піднімається над гніздом і кидає на каміння страусині яйця, міцну шкаралупу яких важко розбити дзьобом.

Численними також є ящір­ки, удави (в тому числі водяний удав анаконда, яка досягає 11м В'юрок дятловий - цікавий птах завдовжки). Баїато ендеміків

Галапагоських островіа мешкає у водоймах: водосвинка

капібара, прісноводний дельфін інія, арапайма (піраруку) в Амазонці тощо.

Флора і фауна материка зазнали потужного антропогенного впливу, особливо в районах узбережжя та долинах річок, де тропічні ліси майже повністю вирубані. Значних втрат завдано органічному світу пампи та саван, навіть високогірним районам Анд. Основна причина знищення лісів - створення пасовищ для розведення домашньої худоби, будів­ництво доріг та вирубка цінних порід дерев, а також створення плантацій тропічних культур. Особливо значної шкоди завдано амазонським лісам - сельві. Під час будівництва Трансамазонської

магістралі від океану до океану зав­довжки 5000 км було знищено 1,3 млн. км² лісу, що посилило ерозійні процеси, привело до зміни видового складу' фло­ри і фауни, клімату тощо. Слід па­м’ятати, що сельва дає 50% кисню, що виділяється щоденно рослинами пла­нети і поглинає 25% вуглекислого газу Збереження цих лісів важливе для всього людства, але поки-що охоро­няється лише 1,8% їх площі. Під національними парками та біосфер- ними заповідниками знаходиться близько 9 млн. га території материка. Найвідомішими з них є Галапагоські острови в Еквадорі, Сахача в Болівії. вє?мкуій мурахоїд —мешканець Ігуасу (Аргентина і Бразилія).