Регіональний огляд

Сучасні геосистеми в Африці формувалися поступово. Вони на­були сучасного вигляду в четвертинному періоді, коли відбулося відособлення структурно-морфологічних областей в результаті аль­пійського орогенезу і неотектонічних рухів, встановлення сучасного клімату та відповідної географічної зональності. Проте сучасні ландшафтні комплекси в результаті значного впливу діяльності людини помітно відрізняються від первинних геосистем і часто є природно- антропогенними ландшафтними комплексами. Це помітно і в збідненні флори та фауни, зниженні рівня грунтових вод, регуляції стоку річок, ерозії, дефляції, втраті родючості грунтів тощо.

В межах Африки за структурно-геоморфологічними та тектоніч­ними особливостями, за характером прояву географічної зональності виділяють два субконтиненти - Низьку та Високу Африку, умовна межа між якими проходить, як уже згадувалося, по лінії Бенгела (Ангола)

• Массауа (Ефіопія).

В Низькій Африці природні особливості в значній мірі визначає Сахарська плита - частина платформи, яка зазнавала неодноразових трансгресій і має досить потужну товщу осадових порід. Тут чітко виражена широтна зональність, переважають обширні рівнини та плоскогір’я.

Висока Африка лежить у межах Південно-Африканського щита, який на протязі всього фанерозою зазнавав переважно піднять. Вона вища і різноманітніша за рельєфом, ніж Низька Африка. Припіднятість на сході є причиною того, що зона гілей на Східно - Африканському плоскогір’ї відсутня, а савани Північної та Південної півкуль зливаються. Тут ландшафтні комплекси змінюються не лише з півночі на південь, але й зі сходу на захід, бо зменшується кількість опадів, що приносяться вітрами з Індійського океану. Межі фізико-географічних країн практично співпадають з чітко вираженими структурно- морфологічними областями.

Низька Африка

Атлаські гори. Це система середньовисоких хребтів, що про­стягаються майже на 2000 км в субширотному напрямку. Північні хребти (Ер-Ріф та Телль-Атлас) утворилися в альпійську епоху складчастості, а інші - в герцинський орогенез. Герциніди були розбиті на окремі блоки та омолоджені альпійським орогенезом з утворенням обширних геоантиклінальних піднять та геосинклінальних опускань окремих брил та масивів. Тому в рельєфі гір значне поширення мають високі міжгірські плато та обширні улоговини.

Гори на півночі та заході мають типові середземноморські, а на сході та півдні - типові сахарські ландшафти. Гірські ланцюги заходу затримують вологі вітри з Атлантики, які тут панують взимку. Тому в Атлаських горах виділяється три природні області - північна з субтропічними середземноморськими ландшафтними комплексами, перехідна з субтропічними континентальними та південна з тропічними пустельними ландшафтами сахарського типу.

Північна природна область включає, крім хребтів, і вузьку смугу узбережжя (до 150 км завширшки). Гори тут мають дуже еродовані схили, які крутими вапняковими уступами обриваються на північ. Схили ж південної області (Сахарський Атлас), які складені сланцями та мергелями не такі круті і прорізані широкими річковими долинами. Тривалий час Атлаські гори були зв’язані з горами Піренейського півострова (С'єрра-Невада, Андалузькими) і лише після утворення Гібралтарської протоки в результаті блокового опускання і виникнення обширного грабена вони опинилися в Африці, стали самостійною гірською системою.

Між Тедль-Атласом і Високим Атласом, в якому знаходиться найвища вершина Атласу - гора Тубкаль (4165 м) та Сахарським Атласом і Антиатласом знаходиться перехідна природна область - Високі плато шоттів, в улоговинах (шотгах) яких розміщені солоні озера

• себхи. Ці плато більше схожі на засушливі аридні ландшафти Сахари, незважаючи на те, що знаходяться в субтропічному континентальному типі клімату. В Сахаре ькому Атласі та Антиатласі, які утворюють гірський бар’єр на межі з Сахарою, панують типові пустельні ландшафти.

' Всі хребти Атласу характеризуються як сейсмічно активні, бо майже щороку бувають землетруси, які іноді (Агадирське в і 960 р.) приводили до численних жертв та руйнувань.

Різноманітна геологічна будова Атласу, поширення давніх крис­талічних порід, вулканічних масивів і відкладів давніх морів та ла­гун - все не обумовило значне багатство гір на корисні копалини. В Лнтиатласі з виходами дуже давніх порід пов’язані родовища жильного золота, марганцевих, кобальтових, нікелевих, мідних руд тощо. Високий Атлас, де багато інтрузій, виділяється рудами кольорових та рідкоземельних металів (свинець, цинк, вольфрам, молібден та ін,). Палеозойські метаморфічні осадові породи багаті на залізні руди, а мезозойські - на марганцеві. В морських палеоген-неогенових відкладах західної частини утворилися величезні родовища фосфоритів світового значення та вторинних поліметалічних руд. В передгірських прогинах є нафта та кам’яне вугілля. Крім того, в горах багато великих родовищ таких цінних нерудних корисних копалин, як флюорит, азбест, графіт, слюди, мінеральні солі, сировини для будівельних матеріалів.

Для гір характерні два типи субтропічного клімату - середзем­номорський та конти­нентальний, а на півдні переважає тропічний пустель­ний. Взимку західні вітри несуть вологу з Атлантики, бо поляр­ний фронт зміщений в цей час на південь. Максимум опадів (до 1000 мм на рік) отримують навітряні схили хребта Ер-Ріф. Середньомісячні температури зими в горах +4...+8°, а на узбережжі +10...+ 13°, проте майже щороку бувають короткочасні похолодання. В результаті вторгнення континентального помірного повітря випадає сніг, який тримається 2-3 тижні на висотах до 1500 м. Вище сніг тримається 2-3 місяці. На узбережжі взимку постійно бувають тумани.

Влітку панує тропічне морське повітря, яке приходить з північно- західними, північними та півнідно-східними вітрами, що відтікають по східній периферії Азорського максимума. Але низхідні потоки повітря виключають можливість випадання опадів - панує суха, хоча і не дуже жарка погода з температурами +25...+27°. Іноді з Сахари дмуть дуже гарячі і сухі вітри (сірокко), які прориваються на північ долинами річок.

Річки мають в основному дощове живлення, хоча в окремих високогірних районах відчутний вплив і снігового живлення. Мак­симально повноводні вони взимку, а влітку міліють, дрібні ж річки пересихають повністю. Лише найбільші (Себу, Мулуя та ін.) не пересихають, хоча і дуже міліють влітку. Основне використання води

• для зрошення. На високих плато стік спрямований до обширних улоговин, тому в цих депресіях утворюються солоні озера. На узбережжі є також лагунні та заболочені озера - мержі, які небезпечні для людей тим, що є середовищем життя малярійних комарів.

Рівнина узбережжя та нижні частини схилів до 500 м вкриті маквісом - вторинними формаціями ксерофітної рослинності з мирту, дроку, олеандру, суничних та оливкових дерев, коркового та кам’яного дубу на коричневих грунтах. При зрошуванні на цих ґрунтах отримують досить високі врожаї винограду, цитрусових, фруктів, зернових - пшениці, ячменю, вівса. Зустрічаються гаї карликової пальми хамеропс. До 1300 м збереглися ліси з вічнозеленого коркового дуба, які мають промислове значення. Достатня кількість вологи з Атлантики створює для цих дерев оптимальні умови і через 6-8 років з коркових дубів знімають кору з найкращим у світі корком. Вище (до 2000 м) ростуть змішані ліси з вічнозеленим кам’яним дубом, листопадним лузітанським дубом та хвойними (головним чином атлаським кедром). До 2500-3000 м переважають хвойні ліси з атласького кедру, який має цінну деревину. Проте в підліску тут поширені бореальні види дерев - клен, каштан, дика груша, тис, барбарис, дикий виноград, ліана ломонос тощо, тому переважають змішані ліси.

Закінчується лісова зона заростями ялівцю, які вище 3000 м змінюються гірсько-степовою рослинністю (в улоговинах).

Інша зональність підвітряних схилів - східних та південних. Основні формації тут ксерофітні - ліси з алепської сосни з підліском з берберської туї та рідколісся з ялівцю, кам’яного дубу тощо.

Ліси середземноморської природної області дуже вирубані, а надмірний випас худоби на звільнених від лісової рослинності ділянках спричинив надмірну ерозію ґрунтів.

У внутрішніх районах, на Високих плато шоттів панують на­півпустельні формації - ксерофітні злаки та чагарники. Основні рослини

• ковила (особливо відома альфа, заввишки до одного метра, з волокон жорстких листків якої виготовляють міцні канати та цінні сорти паперу, які використовуються для виробництва паперових грошей), полин, дрок. Зустрічаються гаї камедної акації та чагарнику ююба. Поблизу шоттів ростуть галофіти (геттаф, солянка, полин).

Тваринний світ Атласу поєднав у собі європейські та африканські види. Тут багато гризунів (зайців, тушканчиків) та травоїдних даманів. З хижаків поширені шакали, вівери, дикі коти та гієни. З мавп зустрічається безхвостий макак. Багато ящірок, плазунів (гадюк). Особливої шкоди населенню завдає сарана, періодичні напади якої з півдня та сходу знищують посіви сільськогосподарських культур і молоді лісонасадження.

Сахара. Ця фізико-географічна країна - найбільша в світі пустеля з площею 8,7 млн. км² (понад 1/3 площі материка). Вона повністю розміщена в межах Сахарської плити - північної частини Африканської платформи. Поверхня фундаменту плити вкрита товщами вапняків, пісковиків, мергелів та глинистих порід різного віку. Подекуди на поверхню виступають давні кристалічні породи фундаменту або інтрузії, утворюючи високі нагір’я (Ахаггар, Тібесті та ін.) зі значним поширенням вулканічних порід, лавових плато, згаслих вулканів. Про недавню вулканічну діяльність свідчать гарячі джерела та виходи газів. Тут рельєф типово гірський, дуже почленований, з крутими схилами.

На заході Сахари домінують низькі плато та улоговини з потужними пластами осадових порід. На ділянках платформи з моноклінальною структурою розвинуті куестові гряди, які розділені широкими долинами та вузькими ущелинами. Східна частина - це головним чином Лівійська, Аравійська та Нубійська пустелі. Тут знаходиться і одна з найглибших сухих улоговин земної кулі - Каттара (-133 м), площа якої 19,5 тис. км². Поблизу Червоного моря височать столові плато з глибокими ущелинами флювіального походження, які свідчать про значне ерозійне розчленування в минулі гумідні епохи. Повсюди зустрічаються сухі русла річок - ваді, а також оазиси.

В Сахарі завдяки процесам інтенсивного фізичного вивітрюван­ня накопичилися значні маси уламкового матеріалу. Майже 20% площі Сахари займають піщані пустелі - ерги, особливо в Лівійській пустелі та на північному заході. Поширені також кам’янисті щебнюваті (гамади) та галечникові (регі, серіри) пустелі. Останні займають днища улоговин (себхів), Поширені також захисні вапняково-гіпсові кори, які захищають обширні підняття Сахари від пенепденізадії та денудації.

Основні особливості Сахари визначаються пануванням дуже сухого континентального тропічного повітря. Причини сухості - низхідні потоки повітря над Сахарою, як наслідок, температурні інверсії, що є причиною значної висоти рівня конденсації (до 5 км). Тому хмари над Сахарою бувають дуже рідко. Відсутність хмар в свою чергу обумовлює дуже значну інсоляцію, яка досягає майже 100%. Це найжаркіша пустеля планети, зі значними добовими та річними амплітудами температур. Влітку температури досягають +50...+58°, а на поверхні до +80°. Часто виникають піщані бурі - дуже небезпечне явище за умов високих температур. Дуже часто в цю пору року в результаті нерівномірного нагрівання товщ повітря виникають міражі.

Взимку повітря більш прохолодне. В центрі та на північному заході середньомісячні температури повітря становлять +10...+12°, а на узбережжі до +15°, бо відчувається вплив океану. В цілому взимку пустеля вдень прогрівається навіть до +25°, але вночі в результаті значного охолодження при безхмарному небі вона знижується до нуля, а на височинах навіть до -20°.

Більша частина Сахари отримує менше 50 мм опадів на рік, а у внутріш­ніх районах дощі не випадають інколи по декіль­ка років поспіль. Особливо засуш­ливими є нагір’я Ахаггар та Лі­війська пустеля. У внутрішніх районах опади випадають, як

правило, у вигляді злив і значна частина води випаровується ще в атмосфері. На атлантичному узбережжі опадів дещо більше (до 150 мм) за рахунок вологого атлантичного повітря, яке формується над Канарською холодною течією. Контрастність температур океанічних та континентальних повітряних мас є причиною дещо активнішої цикло­нічної діяльності в приберегових районах та частих туманів і рос. На півночі та на найвищих вершинах нагір’їв іноді випадає сніг, який гримається лічені дні. В південній же частині Сахари (а іноді навіть и Центрі) опади випадають в результаті проникнення екваторіальних мусонів північніше середньобагаторічної їх межі (влітку). До речі, аридний клімат існує в Сахарі близько 10 тис. років. Коли в Європі було похолодання, то клімат Сахари був досить вологим, про що свідчать, як географічні об’єкти (сухі русла річок та озер, гідроморфні кори вивітрювання тощо), так і наскельні малюнки, які збереглися в окремих районах і відкриті світові французьким дослідником Анрі Лотом на плато Тассілін-Аджер.

Поверхневих вод в Сахарі майже немає: від плювіальних епох збереглися напівзасипані піском ваді - сухі русла річок. Більша їх частина починається на нагір’ях, а закінчується в улоговинах. Лише іноді після значного дощу вони наповнюються водою максимум на декілька днів. Найбільшою річкою в Сахарі є транзитний Ніл, який живиться за межами пустелі. Іноді зустрічаються озера-релікти, які збереглися від давно минулих гумідних епох і живляться підземними водами, яких особливо багато в піщаних пустелях. Поширені також безстічні солоні озера. Багата Сахара значними запасами підземних вод, в тому числі і артезіанських. В районах їх виходу на поверхню вздовж ваді поширені оазиси, які мають часто антропогенне походження. Найпоширенішою рослиною в них є фінікова пальма, а також інжир, червоний перець тощо.

Ґрунтово-рослинний покрив Сахари дуже бідний, часто вія зовсім відсутній. Незважаючи на те, що ґрунти слабо диференційовані на горизонти, малопотужні, вони містять багато поживних речовин і тому при зрошенні досить родючі. З рослин домінують ксерофіти і ефемери. В цілому флора Сахари нараховує біля 1200 видів вищих рослин.

Останні мають короткий вегетаційний період (до одного місяця). Найбіднішу рослинність мають гамади. На піщаних пустелях поширені безлисті чагарники, напівчагарники та злаки - дрок сахарський, ефедра, дрін, акація сейяль - невисокий чагарник з шипами сріблястого кольору, іноді ієрихонська роза. На більш зволоженому атлантичному узбережжі росте лобода, а також низькорослі молочаї. Виходи корінних порід вкриті лишайниками.

Нагір’я також зволожені краще, тому тут зустрічається досить густа рослинність. В нижньому поясі поширені пальма дум, акації, а в середньому - дуб, ялівець, олеандр, мирт, кипарис, оливкове дерево та ін. На вершинах зустрічаються ділянки ксерофітних трав.

На крайньому півдні Сахари з’являються ділянки чагарників та жорстких трав, а на середземноморському узбережжі - дикі фісташ­ки, олеандри тощо.

Фауна пустелі нараховує майже 4 тис. видів, більшість з них - безхребетні. Тварини пристосовані до суворих умов, витривалі, швидко пересуваються. Багато з них своїми ареалами мають райони з поверхневими та підземними водами. Ссавців близько 60 видів. Ти­повими для Сахари є антилопи аддакс і орікс, газелі, гірські козли муфлони, а з хижаків - шакали, гієни, лисиці. Майже 50% видів орнітофауни - перелітні птахи. З рептилій багато ящірок. Є змії та черепахи, а поблизу реліктових водойм - крокодили. Численні гризуни (миші, тушканчики, сахарський заєць та ін.).

Судано-Гвінейська фізико-географічна країна. Займає південну окраїну Сахареької плити, для якої характерні обширні тектонічні прогини та підняття в місцях виходу фундаменту платформи на денну поверхню. На сході панує рівнинний рельєф, де основними пониженнями є синекліза Чад та середня течія Білого Нілу, які заповнені потужними товщами піщано-глинистих відкладів четвертинного віку. На заході в рельєфі чітко виражена Сенегамбія - низовинна акумулятивна рівнина. Це приатлантична частина плити, яка до початку четвертинного періоду була затоплена океаном. Східні окраїни Сенегамбії поступово переходять в Західно-Суданське плато та улоговину з такою ж назвою. Максимальні висоти знаходяться на сході фізико-географічної країни, в межах цокольних височин Дарфур та Кордофан; окремі вулканічні масиви по розломах припідняті на висоту понад 3000 м. Найнижчі висоти має улоговина Чад - близько 150 м над рівнем океану. На заході найбільш припіднятими є плоскі височини кристалічного масиву Аїр та плато Джос. Виходи фундаменту платформи зустрічаються дуже часто - в горах, височинах, на узбережжі. На заході це Північно-Гвінейська височина, яка складена кристалічними иородами.

• Клімат субекваторіальний. Влітку сюди проникає екваторіальне повітря. Його приносить південно-західний екваторіальний мусон, який втягується в позатропічну зону конвергенції- Тривалість вологого сезону та кількість опадів швидко зменшується при просуванні на північ, в бік Сахари. Взимку тут панує сухе жарке тропічне континентальне повітря, яке поступає з північно-східним пасатом Північної півкулі і нерідко досягає узбережжя Гвінейської затоки. Якщо на півдні вологий сезон триває 8-9 місяців і опадів випадає 1500-1800 мм на рік, то на півночі, в присахарських районах їх випадає лише до 300 мм. Найбільше опадів екваторіальний мусон приносить на узбережжя Гвінейської затоки, особливо на навітряні схили височин та плато. Температури постійно високі і середньомісячні їх показники нижчими за +20° не бувають.

Південні схили Північно-Гвінейської височини мають екваторі­альний, постійно вологий клімат з температурами +23...+29° і тут випадає 2-3 тис. мм опадів на рік.

На заході добре розвинута мережа річок. Річки повноводні, але мають пороги і непридатні для судноплавства (крім нижньої течії Нїгера, Білої та Чорної Вольти, стік яких зарегульовано водосхови­щами). Непостійний режим мають Сенегал і Гамбія. На заході та в центрі річки дуже міліють в сухий сезон, а іноді і пересихають (крім транзитних). Найбільшими тут є річки Шарі та система Білого Нілу.

Органічний світ змінюється як з півночі на південь, так і зі сходу на захід. Це типова країна саван та рідколісь, а на заході - перемінно- вологих (мусонних), а подекуди і вологих екваторіальних лісів. Основна причина зміни рослинності - тривалість вологого сезону та кількість опадів, які змінюються тут головним чином з широтою. На півночі, поблизу Сахари, на червоно-бурих ґрунтах поширена напівпустельна формація з типовими ксерофітними чагарниками та окремими невисокими деревами, перш за все акаціями, що мають редуковане листя та багато колючок. Це сахельська зона. Злаки зустрічаються рідко, найчастіше дике просо. Поступово напівпустеля переходить в опустинену савану, де панують акації з зонтикоподібною кроною, а також зустрічаються баобаби, пальми дум, рослини з родини молочайних та ін. Діяльність людини (перш за все випас худоби) та постійні засухи привели до порушення екосистем, до повного знищення в багатьох ландшафтних комплексах рослинного вкриття. Це спричинило розвіювання пісків на півдні Сахари і наступу пустелі на південь зі

швидкістю 1 км/рік.

Поступово, з просуванням на південь починає домінувати типо­ва савана, де засушливий період триває 4-6 місяців. Це суданська зона. Тут панують, перш за все, ксероморфні злаки (бородач), акації, баобаби, віялові пальми, деревовидні молочаї тощо. Багато дерев є пірофільними, тобто здатними виживати під час пожеж за рахунок захисту стовбура товстим шаром корку або глибокої кореневої системи. На вододілах, де червоно-коричневі ґрунти, домінує формація сухих лісів, а в пониженнях, на червоно-бурих ґрунтах, де краще зволоження - типова савана з великою кількістю вічнозелених видів рослин.

Поблизу узбережжя та на схилах піднять з висотами понад 1000 м, де більше опадів, панують вологі високотравні савани та листопадно- вічнозелені низькорослі гірські ліси, а по долинах річок далеко на північ проникають галерейні ліси з вічнозеленими гідрофітними видами дерев, численними орхідними, бегонієвими та ін. Це гвінейська зона. В засуху багато рослин отримує тут вологу від грунтових вод (панданус, кавове дерево, численні види пальм).

Слід наголосити, що ця фізико-географічна країна є районом давнього сільськогосподарського освоєння і за тривалий час людина знищила первинну рослинність, яка збереглася лише невеликими масивами. Скрізь домінують антропогенні ландшафти - орні землі, плантації. Відчутних втрат зазнала гірська гілея, яка займає південні схили Північно-Гвінейської височини до 1000 м і це за умов, що ці ліси в Судано-Гвінейській фізико-географічній країні ростуть лише тут.

Фауна збереглася краще і поєднує елементи лісів та саван - мавпи, слони, антилопи, гієни, жирафи, шакали, зебри, носороги та інші, у водоймах — бегемоти і крокодили. Багата також орнітофауна.

Улоговина Конго. Займає найбільшу синеклізу Африканської платформи, яка з усіх боків оточена кільцем антекліз фундаменту — шіосковершинними їх підняттями зі значною кількістю поверхонь вирівнювання. На сході гірський рельєф утворюють горстові та вулканічні масиви, які виникли на західній межі розломів Східної Африки.

Докембрійський фундамент синеклізи перекритий потужними тов­щами осадових відкладів від карбону до кінця неогену, головним чином пісковиками. В центрі улоговини вони перекриті четвертинними річковими та озерними відкладами, які і сформували акумулятивну рівнину з висотами 300-500 м. Ця рівнина чітко помітним уступом, до якого приурочені водоспади, відокремлена від нахиленого до центру синеклізи плато. Ще один уступ відокремлює ці плато від крайових антекліз. Слід підкреслити, що опускання центру улоговини та підняття обширної височини Азанде (вододіл Конго-Шарі) привели до перебудови річкової мережі. Річки, які ще в неогені текли з півдня на північ, до озера Чад, почали впадати в озеро Бусіра, яке утворилося в центрі синеклізи. Але опускання західних окраїн привело до виникнення річки Конго і зникнення озера.

Більша частина улоговини лежить в межах екваторіального, а підняття Азанде і південні райони - субекваторіального клімату. Це і визначає особливості природи, бо над територією синеклізи проходить позатропічна зона конвергенції (зона сходження пасатів обох півкуль), яка сприяє існуванню постійного низького тиску та рівномірному зволоженню більшої частини території улоговини на протязі року. До того ж вітри з Атлантики проникають сюди і влітку.

Кількість сонячної радіації значна і обумовлена приекваторіальним положенням території - увесь рік температура становить +23...+25° і лише на окраїнних припіднятих плато коливається від +16 до +24°. Потужні висхідні потоки повітря та екваторіальний мусон з Атлантики є причиною частих потужних злив. На схилах масиву Камерун, які звернуті в бік океану, випадає до 10 тис. мм опадів на рік - найбільше а Африці (Дебунджа). В центрі улоговини опадів значно менше, близько 2000 мм. Зимовий сухий сезон чітко помітний на плато південної та північної окраїн і триває 2-3 місяці. Опадів в цей час випадає менше ЗО мм на місяць, що недостатньо для існування гілей. На приатлантичній низовині випадає близько 500 мм на рік - це результат впливу низхідних потоків повітря на східній периферії Південно- Атлантичного максимуму та холодної Бенгельської течії, яка до того ж значно понижує і температури повітря (влітку до +18°, а взимку до +12°).

Всю воду з величезного за площею басейну улоговини збирає Конго (Заїр), яка поступається за повноводністю лише Амазонці. Постійні та рівномірні на протязі року опади роблять відносно рівномірним режим стоку. У верхів’ях максимальне підняття рівня спостерігається в сезон дощів (з січня по березень), а в центральній частині - два максимуми, що пов’язані з сезоном дощів у Північній та Південній півкулях. Вже згадувалося, що максимальне підняття рівня води буває в квітні-травні, коли в Конго приносять воду численніші та потужніші притоки Південної півкулі. Річка має найбільший в Африці гідроенергетичний потенціал і важливе значення для судноплавства, якому, проте, перешкоджають пороги.

Найпоширенішими в улоговині є червоно-жовті фералітні грунти, часто заболочені, а на плато, де є сухий сезон - червоні грунти з латеритними корами.

Основна рослинна формація - багатий на види вологий еквато­ріальний ліс (гілея), який на плато змінюється біднішим листопад­но-вічнозеленим лісом, В гілеї домінують рослини родин бобових, пальмових, тутових, багато орхідних та деревовидних папоротей. В заболочених місцях росте розріджена низькоросла гілея, де перева­жають дерева з коренями-иідпорками. Вузька смуга естуарію Конго вкрита мангровими лісами. У верхньому поясі гір (понад 3000 м) з’являються хвойні - подокарпуси, деревовидні ялівець та папороть, ще вище - бамбукові гаї та верес, які поступово переходять у високогірні луки. Вище 4000 м ростуть лише мохи і лишайники. На узбережжі Атлантики поширені високотравні савани, більша частина яких утворилася на місці лісів. З дерев тут ростуть олійна пальма, мусанга та ін. Чим триваліший сухий сезон, тим більше листопадних порід дерев.

В гілеях багато напівмавп - лемурів, а також даманів, карлико­вих антилоп, диких свиней - бородавочників, близьких родичів жирафа окапі. Є мавпи, в тому числі людиноподібні шимпанзе та гірські горили, біля водойм живуть бегемоти та крокодили. На відкритих просторах поширені антилопи, газелі, жирафи, зебри, леопарди, гієни, зустрічаються леви, слони, носороги. Багато ящірок, черепах. Різноманітна орнітофауна - страуси, нектарниці, куріпки, цесарки водяться в саванах; павичі, папуги, бананоїди, турако - в лісах; чаплі, пелікани, марабу, фламінго - поблизу водойм. Численні комахи, в тому числі муха цеце.

Висока Африка

Ефіопське нагір’я і півострів Сомалі. Для цієї фізико-геогра­фічної країни субконтинента Висока Африка характерна значна кількість тектонічних розломів, що спричинило різку контрасність рельєфу, обумовило виникнення численних горстів, грабенів, вулканічних плато. Фундамент платформи тут перекритий в багатьох місцях континентальними відкладами палеозою-тріасу і потужними товщами морських відкладів (вапняків і пісковиків) юри і крейди. В неогені розпочалося підняття території і на лініях розломів утворився грабен Червоного моря і Ефіопське нагір’я. По розломах відбулося також активне виливання базальтових лав та утворення вулканів, багато з яких є діючими і сьогодні. Вулканічні відклади досягають потужності 2000 м і більше.

В Ефіопському нагір’ї чітко виділяються рівнинне узбережжя, відокремлена від Червоного моря хребтом Данакіль улоговина Афар і вузька рифтова долина озер.

Нагір’я перекрите базальтовими лавами, які утворюють численні ступінчасті плато та шіоековершинні столоподібні масиви (амби). Граніти давнього фундаменту платформи виходять на поверхню лише на півночі. Середні висоти нагір’я близько 1800 м, а найвищою є гора І'ас-Дашан (4623 м). В кінці неогену амплітуда вертикальних переміщень окремих блоків нагір’я досягала 4-6 км і виникла система глибоких тектонічних долин - утворилася улоговина Афар. Потужність базальтової лави повсюди близько 1000 м, а в горах Симен, де і знаходиться Рас-Дашан, досягає 3500 м - максимальна потужність лавових покривів не лише в Африці, але і в світі. Дуже багато вулканів, більшість яких згасла, а кратери зайняті озерами. Від півострова Сомалі нагір’я відокремлене Ефіопським грабеном завдовжки близько 800 км. На дні грабену багато улоговин, що зайняті безстічними озерами та термальними джерелами; тут нерідко бувають землетруси.

Незважаючи на

положення в субекваторіаль­ному поясі, кліматичні

відміни різних частин нагір’я дуже значні. Південно-західні та західні схили отримують влітку опади від екваторіаль­ного мусону, який дме з Гвінейської затоки і доносить вологу до нагір’я. Північні схили, на які впливає сухий пасат Північної півкулі

майже не отримують вологи, бо тропічне повітря поступає сюди весь рік. Така ж сухість (до 350 мм на рік) характерна і для східних схилів, які взимку попадають під вплив сухого пасату Північної півкулі, а влітку

• під вплив екваторіального мусону, який віддає майже всю вологу західним схилам та пасату Південної півкулі, який втягується в Північну півкулю, стає південно-західним і дме паралельно берега. Для нагір’я характерна висотна поясність, проте з висотою змінюється головним чином температура, а на західних схилах і кількість опадів.

Найбільша річка - Аббай (Голубий Ніл), яка витікає з озера Тана. Це озеро регулює стік, тому Голубий Ніл повноводний, що і дає змогу річці Ніл донести свої води до Середземного моря через жарку пустелю Сахара.

З висотою змінюються і ландшафти. До 1800 м поширена зона колла (жарка), де температури увесь рік не нижчі +20°. На західних і південно-західних схилах, де опадів більше, панують вічнозелені ліси, внутрішні плато займає савана, а підвітряні схили - колючі ксерофітні чагарники. До 2400 м поширюється зона война-дега (помірна), де влітку температури +16...+20°, а взимку +12...+13" (хоча бувають дні з температурою близькою до нуля та снігопадами). На навітряних схилах панує ксерофітна рослинність саван, особливо в долинах річок (зонтична акація, дика маслина, канделяброподібний молочай, деревоподібний ялівець та ін.). Це зона давньої землеробської культури, яка дала людству цінні сорти пшениці, жита, проса, про що переконливо довів своїми експедиціями видатний вчений М.І. Вавілов.

Вище розміщена холодна зона дега - тут низькі температури і сильні вітри панують увесь рік. Лише низькорослі дерева та пригнічені чагарники витримують такі умови.

В улоговині Афар - типовому грабені з глибокими пониження­ми (саме тут знаходиться найнижча точка Африки озеро Ассаль, дно якого лежить на 150 м нижче рівня води в океані), з численними вулканами температура повітря влітку тримається в районі +35°, тому це одне з найжаркіших місць не лише в Африці, але і на всій планеті. При високій вологості повітря, що обумовлюється близькістю Червоного моря спеку витримувати особливо важко. Тут домінують напівпустельні ландшафти.

На південь і схід від нагір’я розміщене східчасте плато півос­трова Сомалі, яке уступами понижується в бік океану і на узбережжі переходить в акумулятивну низовину. Екваторіальний мусон з Гвінейської затоки опадів сюди не доносить, бо перехоплює вологу Ефіопське нагір’я, а пасат Південної півкулі, який має над півостровом південно-західний напрям виносить з внутрішніх районів Африки континентальне повітря - тому опадів тут мало (до 500 мм на рік). Взимку опадів взагалі немає, бо північно-східний пасат Північної півкулі, який приходить з Аравії несе дуже сухе повітря.

Ґрунти в улоговині червоно-бурі, а з природних зон переважає напівпустеля та сухі савани, де ростуть акації, тамарикси, молочаї. Лише в долинах річок зустрічається галерейне рідколісся з фікусами, пальмами дум - єдиними в світі пальмами, які мають гіллястий стовбур, акаціями. Лише на північному заході, біля Ефіопського нагір’я, де опадів вже до 1000 мм на рік з’являються лісові масиви та типові савани. На південному заході переважають ксерофітні ліси і чагарники на червоно-коричневих грунтах.

Фауна цієї фізико-географічної країни різноманітна і багата, збе­реглися хижаки - леви, сервали, леопарди, гієни, шакали, мангусти. Часто зустрічаються мавпи, антилопи, зебри, страуси. Багато птахів: орли, грифи, марабу, птах-секретар, папуги; біля водойм пелікани, чаплі, фламінго, ібіси тощо. На півострові Сомалі збереглися жирафи, слони, носороги. У водоймах - крокодили, бегемоти. Багато рептилій та різних комах.

Схід но-Африканське плоскогір’я. Ця фізико-географічна країна займає тектонічно активну частину платформи, де знаходяться найбільша система рифтів та максимальні висоти Африки. Породи фундаменту платформи (переважно граніти) подекуди перекриті палеозойськими та мезозойськими континентальними відкладами.

В кайнозої утворилися величезні тектонічні розломи і рифти, які утворюють західну, центральну і східну системи розломів. Рифти виражені в рельєфі вузькими улоговинами з крутими східчастими схилами, а на їх окраїнах височать гірські масиви (Кіліманджаро, Рувензорі та ін.). Вулканічна діяльність триває і до цього часу. Там, де немає розломів плоскогір’я має вигляд типового пенеплену з острівними горами та обширними улоговинами (в одній з них розташоване озеро Вікторія).

Західна система розломів має вигляд глибоких грабенів, в яких розміщені озера Альберт, Ківу, Танганьїка, Ньяса, долина річки Шире та нижня течія Замбезі. Це один з найактивніших сейсмічних районів материка, де розвинута скидова тектоніка і сучасний вулканізм (особливо у вулканічному районі з семи вулканів Вірунга між озерами Едуард та Ківу).

Центральна система розломів є продовженням Ефіопського гра­бену і в районі озера Ньяса зливається з західною системою розломів. На півночі яскраво виражений вулканічний рельєф зі згаслими вулканами та масивами (Кіліманджаро, Кенія та ін., в тому числі гігантська кальдера вулкана Нгоронгоро, яка має в діаметрі 22 км). Зустрічаються гранітні плато та пенеплени з округлими кристалічними вершинами.

Східна система розломів - це скиди, які відокремлюють від нагір’я вузьку низовину узбережжя з потужними пластами пісковиків і вапняків палеогену і неогену.

Клімат плоскогір’я субекваторіальний. Середньомісячні темпе­ратури коливаються від +26" на узбережжі до +16...+18° на внутрішніх плато. В сезон грудень-лютий сюди приходить пасат Північної півкулі, який віддає незначну кількість опадів північним та північно-східним схилам нагір’я. А в сезон травень-серпень панує пасат Південної півкулі, який несе з південного сходу багато вологи і віддає її східним схилам. Проте найбільше опадів отримують західні схили, які приймають вологу екваторіального мусону, який дме з Атлантики і проходить над дуже зволоженою улоговиною Конго. Тому тут випадає 2000-3000 мм на рік. На висотах понад 2000 м бувають заморозки, а вище 3500 м випадає сніг. Найвищі масиви, як, наприклад, Кіліманджаро мають невеликі льодовики. Повсюди на нагір’ї є сухий сезон, хоча на півночі він виражений нечітко (сезон червень-жовтень). Це є підставою для віднесення приекваторіальних районів саме до субекваторіального поясу, для якого якраз і є характерним сухий сезон. До того ж, через значні висоти і температури тут на 3-5° нижчі за середньомісячні в екваторіальному поясі.

Плоскогір’я є вододілом басейнів трьох великих річок - Конго, Нілу і Замбезі. Понад 25% площі плоскогір’я займає область внут­рішнього стоку, головним чином на півночі. Річкова мережа краще роз­винута на сході, де випадає більше опадів і річки повноводніші (Руфіджі, Рувума та ін.). У внутрішніх районах багато річок пересихає. На відміну від озер транспортне значення річок невелике. Великі озера мають стік, значні глибини і суттєво впливають на клімат плоскогір’я. Безстічні озера в центральній системі розломів мілкі, часто засолені. Найбільшим з них є озеро Рудольф,

Різноманітність рельєфу та клімату, роздрібненість території виз­начають строкатість і різноманітність ландшафтних комплексів. У внутрішніх районах домінують типові савани зі злаками, акаціями, мімозами, баобабами, тамариксами, молочаями на червоно-коричневих ґрунтах. Де триваліший сухий сезон, там панують опустинені савани, колючі ксерофітні чагарники і дерева (головним чином акації) та напівпустелі з солончаками і галофітами.

На півдні приморської низовини поширені різнотравно-злакові савани та листопадно-вічнозелені ліси на червоних ґрунтах. На узбережжі поширені мангрові ліси з авіценнії, бругієри тощо. На за­хідних та східних схилах плоскогір’я, де випадає найбільше опадів панують вологі тропічні ліси на червоно-жовтих ґрунтах; вони в основному вирубані. На їх місці з’явилася вторинна формація - високотравна савана. Поступово, з просуванням на захід, ці ліси та савани після невеликої перехідної смуги перемінно-вологих лісів переходять у гілеї басейну Конго. У сухих світлих лісах (міомбо) на пр'ипіднятих ділянках центральної частини плоскогір’я переважають листопадні види дерев, вічнозелені чагарники. В цих лісах поширена муха цеце. Східні схили внутрішніх піднять зайняті колючим чагарником ітігі, який досягає висоти 5 м. Повсюди зустрічаються антропогенні ландшафти, особливо в районі озера Вікторія. На узбережжі переважають плантації тропічних культур.

Чітко простежується і вертикальна зональність. На західних і

східних схилах до висоти 1800 м ростуть вічно­зелені тропічні ліси, а вище, до 2300 м - гірські гілеї з ліанами та епіфітами, хвойними по- докарпусами та юніперу- сами, листяними поро­дами, а в підліску пере­важають деревовидні папороті та ялівець. Багато мохів та ли­шайників, часто ліси вирубані і заміщені саваною. Вище гірської гілеї (до 3700 м) поширені гаї з бамбуку.

_ ЯЛІВЦЮ, ЯКІ ПОСТУПОВО

Свнецго та лобелії — типові рослини вулка _Пепехолять V гіоські нічного масиву Рувензорі в Східній Африці * . .

високогірні луки з

високими деревовидними сенеціо та лобеліями. З висоти 4200 м домінують лишайники, а вище 4800 м починаються сніжники та льодовики. Багатою є фауна плоскогір’я - слони, бегемоти, жирафи, антилопи, носороги, буйволи, зебри, а з хижаків - леви, гепарди, леопарди. Виключно різноманітна орнітофауна - цесарки, марабу, птах- секретар, страуси тощо. Численні ящірки та змії. Особливо добре збереглися численні види фауни плоскогір’я у всесвітньовідомих заповідниках (Серенгеті, Нгоронгоро, Кагера та ін.).

Південна Африка. Ця фізико-географічна країна займає частину материка на південь від вододільних плато між Конго та Замбезі, В основі цього плоскогір’я лежить Південно - Африканський шиг, а також синеклізи

Калахарі та Кару, тому тут домінують плато і плоскогір’я. В синеклізах знаходяться улоговини з потужним осадовим чохлом з пісковиків крейди і кайнозою. Синекліза Кару є передгірським прогином платформи, який виник у зв’язку з утворенням Капських гір і заповнений потужними пластами лагунних відкладів пермі та тріасу (пісковики та сланці) зі значною кількістю інтрузій. За будовою поверхні це плоскогір’я схоже на улоговину Конго, але висоти його над рівнем моря значно більші

• від 900 до 3000 м. В центрі плоскогір’я знаходяться рівнини улоговини Калахарі, які оточені плато і височинами з численними останцевими масивами, які круто обриваються до рівнин узбережжя Великим Уступом, найвищою частиною якого є Драконові гори (до 3482 м). На сході Великий Уступ відділяє від крайових плато Мозамбіцьку низовину, а на заході - берегові рівнини пустелі Наміб. Під дією ерозії та фізичного вивітрювання Великий Уступ з часом відступив від узбережжя, тому площа морських акумулятивних низовин та рівнин зросла.

Хоча територія Південної Африки знаходиться в різних кліма­тичних поясах, проте тут переважають тропічні типи клімату.

Екваторіальний мусон втягується в депресію, яка фор­мується влітку над Калахарі і зволожує північні райони плоскогір’я. Східна частина знаходиться під впливом пасату Південної півкулі, який несе з Індійсь­кого океану багато вологи, проте з про­суванням вглиб те­риторії океанічне тропічне повітря швидко трансфор­мується в континен­тальне, а кількість опадів швидко зменшується. Західне узбережжя знаходиться під впливом східної периферії Південно-Атлантичного максимуму, де вітри дмуть з півдня, паралельно берегу і тече холодна Бенгельеька течія.

Опадів на західному узбережжі майже немає, бо для цих районів характерні низхідні потоки повітря, температурні інверсії. Опадів майже немає, але вранці випадають рясні роси. На західних плато атлантичне повітря зустрічається з континентальним тропічним - тут кількість опадів зростає. Взимку майже всюди на плоскогір’ї сухий сезон - над плоскогір’ям формується антициклон, який зливається з Південно- Атлантичним та Південно-Індійським максимумами.

Висота плоскогір’я впливає і на температурний режим. Середньо­місячні температури влітку +20...+25°, а взимку +12...+ 16°. На високих плато бувають заморозки, а в Драконових горах - сніг.

Кількість опадів зменшуєть-

ся при русі зі сходу і півночі на захід та південь від 1500 до 500 мм на рік в центрі Калахарі. Найзволожекіше місце - най­вище в Драконових горах нагір’я Басуто (понад 2000 мм на рік), а найзасушливіші - пустеля Наміб (менше 100 мм) та західні крайові плато (до 300 мм на рік).

Річок на плоскогір’ї не­багато, найбільші з них - Замбезі, Оранжева і Лімпопо, а у внутрішніх районах - Окованго. Озер мало, більшість з них реліктового походження; в сухий сезон вони часто пе­ресихають і перетворюються в солончаки, найбільшим з яких є Макгадікгаді.

Для Південної Африки характерні дуже різноманітні ландшафтні комплекси, бо існують суттєві відмінності в рельєфі та кліматі окремих ЇЇ частин. Адже тут, на відміну від Північної півкулі, крім особ­ливостей зволоження кожного поясу чітко помітні секторні особливості: на сході виділяється вологий приокеанічний сектор, на заході - пустельний приатлантичний, межі яких чітко визначаються Великим Уступом.

Континентальний же сектор у зв’язку зі звуженістю південної Африки має обмежене поширення і пустельних ландшафтів у внутрішніх районах практично немає.

У східному секторі з півночі на південь змінюються зони сезонно- вологих лісів - від схожих на гілеї тропічних до субтропічних мусонних. З просуванням на захід видовий склад біднішає - пальм стає все менше, а домінують представники родини бобових - брахістегія, ізоберлінія, юлбернардія, а також комбретум. На схилах Драконових гір мусонні ліси займають висоту до 1000 м, а потім переходять в змішані ліси, чагарникові формації та луки.

В центральному континентальному секторі поширені зони саван, чагарників та рідколісь, напівпустель та гірських степів, проте переважає напівпустельна рослинність (ксерофітні трави, чагарники, ефемери, акації та рослини-сукуленти, зокрема алое, молочай, дикий кавун колоцинт). Кактусоподібна рослина тлаба дістає воду з глибини 50 м. Зустрічаються гаї мерули та білостовбурної акації. В західному приокеанічному секторі знаходиться пустеля Наміб з цікавою рослиною- ендеміком вельвічією. В місцях, де близько від поверхні залягають ґрунтові води поширені сукуленти, акації та жорсткі трави.

Багата та різноманітна фауна плоскогір’я, проте їх кількість значно скоротилася за останні роки. Зменшилося поголів’я антилоп, зебр, жирафів, хижаків (особливо левів, гепардів). Тут знаходиться всесвітньовідомий національний парк Крюгер.

Капські гори. Своєрідна геологічна будова, положення в межах геосинклінальних структур, чіткі морфологічні межі дають підставу виділити цю територію в окрему фізико-географічну країну. Крім того, для Капських гір характерна значна своєрідність природних умов завдяки положенню на березі океану, в області субтропічного клімату та неповторна своєрідність флори.

Ця гірська система завдовжки 800 км складається з численних коротких середньовисоких хребтів, які розміщені паралельно один одному. Тверді ннжньопалеозойські породи (пісковики та кварцити) зазнали складкоутворень у верхньому палеозої, під час герцинського орогенезу, а потім омолодилися. Домінує брилова морфоструктура. Максимальна висота гір - 2326 м, на схід від Кейптауна, в горах Зварт. Між хребтами знаходяться синклінальні улоговини, найбільша з яких Мале Кару. Улоговина Велике Кару відокремлює Капські гори від Великого Уступу. На заході гірські хребти мають субмеридіональний

напрям і виходять до узбережжя.

Для внутрішніх районів характерний субтропічний континен­тальний тип клімату, а на південному заході - типовий середзем­номорський. Температура влітку +2!...+23°, а взимку +10...+ 12°. Зимові опади, які приносять західні вітри припиняються у вересні. На західних схилах випадає 1000 і більше мм опадів на рік, на інших схилах від 600 до 800, а у внутрішніх районах від 150 до 350 мм на рік. Мало опадів отримує узбережжя - до 400 мм на рік. На цих територіях, які отримують менше 500 мм опадів, землеробство можливе лише при штучному зрошенні. На сході більше опадів випадає влітку у зв’язку з проникненням на материк вологих вітрів з Індійського океану

Флора на коричневих та гірсько-лісових бурих грунтах дуже своєрідна, зовні нагадує середземноморські вічнозелені ліси і ча­гарники, але видовий склад включає багато ендемічних та реліктових рослин: чагарники з родини вересових, протейних, рутових, сукуленти (алое, молочай) та ін. На схилах гір, що звернуті в бік океану, зустрічається рідколісся з південних хвойних (перш за все подокарпусів) та диких плодових дерев.

Дуже густий травостій, де домінують рослини родин амарилісо­вих, ірисових, орхідних та губоцвітих, які красиво цвітуть. Характерні також складноцвіті - безсмертники, цинерарії тощо. Капські гори - основний центр походження квіткової культурної флори та декоративних рослин. З Європи сюди завезені злакові, виноград, оливкове дерево, інжир, яблуні, груші тощо. Повсюди помітно вторинну рослинність та плантації з культурною рослинністю. В складі фінбошу - вторинних насаджень на місці вирубаних лісів домінують протейні, бобові, вересові. Численні рослини фінбошу як, наприклад, герань, цинерарія є відомими в світі квітковими культурами. На східних схилах зустрічаються мусонні змішані ліси з подокарпусів, дикої маслини, ганського буку та ін. На узбережжі найбільші площі займають пальмові гаї, які особливо густі в долинах річок. В найзасушливіших місцях внутрішніх улоговин панують напівпустелі з сукулентами (алое, молочай) та акації.

Мадагаскар. Особливості цієї фізико-географічної країни обу­мовлені острівним положенням, геологічною будовою, своєрідними кліматичними умовами та неповторною флорою і фауною, де багато

ендемічних та реліктових видів.

Острів мате­рикового поход­ження (уламок Африканської платформи) - один з найбільших на Землі. Він мас площу 590 тис. км². Відокремився від Африки в мезозої і складений в основному крис­талічними (гра­ніти, діабази) та метаморфічними (сланці, гнейси, кварцити) породами, в яких багато інтрузій, а подекуди вони перекриті вулканічними поро­дами. Рельєф острова асиметричний: на сході припідняте Центральне плато, поверхня якого є давнім пенепленом з висотами переважно 1000- 1800 м. Воно простягається з півночі на південь і займає 35% території острова. Тектонічні рухи розбили нагір’я на окремі масиви і виливи базальтових лав під час альпійського орогенезу створили високі вулканічні гори. Це плато розчленоване скидами та річками на окремі масиви та височини, між якими розміщені улоговини та широкі долини, на дні яких часто зустрічаються озера та болота. Тектонічні рухи в неогені обумовили виникнення найвищого масиву в межах плато і всього острова, де висоти досягають 2876 м. Це підняття (Царатанана) знаходиться на північному сході. На Мадагаскарі немало згаслих вулканів, бувають землетруси.

На сході Центральне плато двома уступами обривається до вузь­кої низовини узбережжя, яка складена четвертинними відкладами, на крайньому заході поширені невисокі плато заввишки до 600 м та широка смуга горбистої низовини з досить потужною товщею мезозойських та кайнозойських морських відкладів. Тут багато вапняків, з якими пов’язаний розвиток карстових процесів. Острів багатий на корисні копалини, перш за все графіт, золото, боксити, поліметалічні, нікелеві, мідні руди, уран, слюду, дорогоцінне каміння (берили, смарагди, турмаліни, аметисти тощо). На заході, особливо на шельфі, є перспективні родовища нафти і газу.

Клімат Мадагаскару в основному тропічний - на сході океаніч­ний, а у внутрішніх районах та на заході близький до конти­нентального. На півночі серед­ньомісячні температури коли­ваються від +27° в січні до +20° в липні, а на найзасушяивішому південному заході - від +33° до + 13° відповідно. На висотах 1500 м влітку температури + 18...+19°, а взимку +12...+13°. Найбільше опадів приносить пасат з південного сходу, тому на східних схилах Центрального плато опади випадають протя­гом всього року (до 3000 мм на рік). З просуванням на захід цей вітер з Індійського океану втра­чає вологу, тому кількість опадів значно зменшується (до 500 мм нарік), досягаючи міні-мальних значень на південному заході - до 400 мм на рік. Отже, на 75% території Мадагаскару, крім південного заходу, де гаранто­вані врожаї досягаються лише за рахунок зрошення, кліматичні умови досить сприятливі для сільського господарства.

На острові багато повноводних річок, біль­шість з яких починається на сході і впадає в Мозам­біцьку протоку. На річках багато порогів. Повноводні вони влітку, а міліють взимку (окремі навіть пе­ресихають). Річки, які сті­кають із східних схилів в бік Індійського океану ко­роткі, повноводні весь рік, з швидкою течією і мають значний гідроенергетичний потенціал.

Органічний світ Мадагаскару дуже ендемічний, що є результатом тривалої ізоляції острова. Ендеміками с 3000 видів рослин. Майже 80% площі острова повністю змінені людиною - вирубані вічнозелені тропічні ліси на сході та сухі листопадні - у внутрішніх районах. На їх місці з’явився вторинний ліс та савани; повсюди плантації рису, какао, ванілі, гвоздики та ін. Ліси займають тепер лише 10% острова і збереглися в основному на сході, де основними рослинами є равенала мадагаскарська або дерево мандрівників, чорне, залізне дерева, каучуконоси тощо. Ґрунти під лісами червоно-жовті, іноді латеритні.

На заході панують низько-травні савани з бао­бабами, пальмами (рафія, гіфена), тамариндами на червоно-бурих та чорних (на вулканічних породах) ґрун­тах. Сухі листопадні ліси зустрічаються лише в доли­нах річок. На південному заході - типова напівпустеля з ксеро-фітнкми колючими чагарниками і жорсткими травами, сукулентами алое та молочаєм, кактусами. Равенала Часто на узбережжі зустрі­чаються мангрові ліси, а на сході - гаї кокосових пальм.

Цікава фауна острова, де багато лемурів (35 видів); поширені також

примітивні хижаки вівери, ендемічні комахоїдні тенреки, фосса або тхоровий кіт, бик зебу та ін. Багата орнітофауна (папуги, кардинали, голуби, ібіс, султанські курочки тощо). Численні плазуни, хамелеони, гекони, черепахи. На острові майже немає копитних, справжніх мавп, отруйних змій.

За природними умовами Мадагаскар ділять на 5 природних областей.

1. Східне узбережжя з вологим тропічним океанічним кліматом, значною зволоженістю. Тут багато заболочених ділянок та лагун, вологі тропічні ліси вирубані, на їх місці плантації або збіднений вторинний ліс (формації «савока») з переважанням бамбуку; нерідко зустрічаються вторинні савани.

2. Внутрішнє плато - припіднята частина острова з великою кількістю куполоподібних масивів та хвилястих горбів, з добре ви­раженим сухим сезоном.

3. Північно-західне узбережжя (або район Самбірано), де випа­дає до 2500 мм опадів на рік, а сухий сезон практично відсутній.

4. Західна область - столова країна, розчленована ерозією на окремі уступи, які складаються з рівнин та плато, нахилених на захід. Зимовий сезон тут сухий, опадів випадає до 1200 мм на рік, в основному влітку, часто у вигляді гроз. Опади приносять вітри з Індійського океану. Панує савана та чагарники, в долинах галерейні перемінно-вологі листопадні ліси.

5. Південно-західна область з переважанням низьких вапнякових плато і пісковикових горбистих рівнин. Клімат тут найзасушливіший на острові, опади нерегулярні (до 400 мм на рік). Панують ксерофіти та сукуленти, зокрема молочаї.

Площа материка з островами - 17,8 млн. ш². Площа островів - 150 тис. км². Протяжність берегової лінії - 26000 км Крайні точки: північна - мис Гапьїнае (12°28' пн.ш.); південна - мис Фроуерд (53°54' пд. ш.); західна - мис Паріньяс (81 “20' зх. д.); східна - мис Кабу-Бранку (34°47¹ зх. д.)

ПІВДЕННА

АМЕРИКА

Загальні відомості. Історія досліджень

Південна Америка майже повністю ізольована від інших мате­риків, Лише вузьким Панамським перешийком вона зв’язана з Північною Америкою, географічна межа з якою проходить по лінії р. Атрато - Дар’єнська затока. На півдні протока Дрейка відділяє материк від Антарктиди, до якої від островів Вогняна Земля 600 км. Більша частина материка розміщена в екваторіальних та тропічних широтах Західної півкулі. Максимальної ширини континент досягає на 5° пд. ш. - 5150 км, а південніше 50° пд. ш. він найвужчий - лише 350 км. Така конфігурація материка у вигляді трикутника з основою поблизу екватора має істотний вплив на природні особливості Південної Америки.

Умовна межа між Північною та Південною Америками проходить по Панамському каналу, який прокладений через найнижчу частину Панамського перешийка. Довжина каналу 81,6 км, вододільна лінія проходить на висоті 25,9 м над рівнем моря.

Берегова лінія розчленована слабо, мало заток та зручних для судноплавства бухт. Лише на південному заході береги порізані - переважає фіордовий тип берега. Поширені на материку також лагунний і лиманний (на південному сході) та ріасовий (на західному узбережжі) типи берегів.

Течії біля берегів Південної Америки формуються під впливом потужних постійно діючих антициклонів - Південно-Атлантичного та Південно-Тихоокеанського максимумів. В Атлантиці до материка підходить тепла Південна Пасатна течія, яка розгалужується на дві гілки: Гвіанську, яка тече на північний захід та Бразильську, що прямує на південь. На південному сході взимку чітко виражена холодна Фолклендська течія, виникнення якої пов’язане з холодними вітрами з Антарктиди (памперос). Таким чином, східне узбережжя знаходиться в основному під впливом теплих течій.

На тихоокеанському узбережжі панує потужна холодна Перуанська (Гумбольдта) течія. Її виникнення пов’язане з вітрами на східній периферії

Південно-Тихоокеанського антициклону, які дмуть з півдня. Лише на крайньому північному заході має вплив тепла Міжпасатна течія, яка припиняє свій рух в Панамській затоці. Проте один раз в 10-12 років (це пов’язано, очевидно, з коливанням активності Сонця) ця течія прямує вздовж берегів материка далеко на південь аж до 18° пд. ш. під назвою Ель-Ніньо. У світі це явище відоме як феномен Ель-Ніньо і з ним пов’язують різноманітні катастрофи та природні катаклізми в різних куточках планети (повені, засухи тощо). Дія Перуанської течії в цей час в приекваторіальних широтах Південної півкулі припиняється і всі компоненти природи узбережжя материка зазнають значних змін.

Островів біля берегів континенту порівняно небагато, але всі вони надзвичайно цікаві. Наприклад, Галапагоські острови з 1936 р. є національним парком, де охороняється унікальна реліктова ендемічна флора і фауна; острови Хуан-Фернандес відомі тим, що на них майже 5 років провів прототип Робінзона Крузо Олександр Селькірк; своєрідними природними особливостями виділяються також Фолклендські (Мальвінські) острови та архіпелаг Вогняна Земля.

Щодо походження назви материка, то відомо, що Америка була названа в 1507 р. німецьким географом Мартіном Вальдземюллером в честь іспанського мореплавця Амеріго Веспуччі, який першим довів, що відкриті Колумбом землі - новий материк.

В 70-их роках XIX ст. французький дослідник Ж. Марку в свою чергу вважав, що назва Америка походить від індіанського племені «амерікос». Так називали своїх сусідів індіанці з атлантичного уз­бережжя, коли Колумб їх запитував, звідки вони отримали золото.

Спочатку назва «Америка» відносилась лише до Південної Аме­рики, але картограф Г. Меркатор у 1538 р. поширив його і на Північну Америку.

Честь відкриття материка належить, як відомо, Христофору Колумбу, хоча є дані про те, що європейці, африканці, японці були біля берегів цього континенту раніше від нього. Серед перших вчених- даслідників внутрішніх районів материка був німецький географ і мандрівник О. Гумбольдт. На межі ХУШ-Х1Х ст. він здійснив експедицію по вивченню природи Південної Америки, в результаті якої були складені перші карти і зібрано багатий фактичний матеріал. Вклад в дослідження материка внесли також Е. Пеппіг, Ч. Дарвін та ін. Проте навіть сьогодні природа багатьох районів континенту вивчена ще недостатньо. Обширні території Амазонії, Гвіанського нагір’я, Анд не мають детальної географічної характеристики, точних карт. Важливе значення для вивчення природи материка мали дослідження М. 1. Ваві- лова, який відкрив географічні центри давнього землеробства та деякі культурні рослини, батьківщиною яких є Південна Америка.

Історія формування природи. Рельеф та корисні копалини

В Південній Америці чітко виділяється два основних структур­них елементи земної кори: давня докембрійська Південно-Американська платформа та геосинклінальний пояс Анд, які з’єднані один з одним крайовими та передгірськими прогинами.

Платформа сформувалася близько 2-3 млрд. років тому, коли утворилися архейсько-ранньопротерозойські ядра Гвіанського та Бразильського щитів - її основа (кристалічні сланці, гранітогнейси, кварцити). Особлива роль у консолідації давніх ядер платформи на­лежить бразильській складчастості (у протерозої). Давній фундамент платформи виходить на поверхню в межах щитів. Решта платформи вкрита чохлом осадових порід різного віку, найдавнішими з яких є червоноколірні пісковики Гвіанського та Бразильського нагір’їв.

Не менше значення для формування платформи мало опускання окремих ділянок платформи, яке почалося ще в силурі - Амазонська синекліза, перикратонні прогини Оріноко та Акрі-Бені-Чако. В цих пониженнях фундаменту знаходяться найбільші низовини та рівнини материка. З верхнього палеозою на платформі (крім її південної, наймолодшої за віком ділянки - Патагонської плити, для якої характерні потужні товщі осадових відкладів, високі амплітуди коливань піднять і опускань, тектонічне розчленування) панує континентальний режим. Великий вплив на формування природи платформенного Сходу мали тектонічні рухи на півдні Атлантики в юрі та крейді, які супроводжувалися вертикальними рухами, тріщинами та розломами, інтрузіями та виливами базальтів. На півдні прогину Акрі-Бені-Чако утворилося трапове плато площею в 1,2 млн. км² з потужністю базальтових лав до 1600 м. Відбувалися блокові підняття та подрібнення окраїн Бразильського щита, які привели до формування берегових масивів епіплатформенних гір. Жаркий і сезонно-вологий клімат сприяв розвитку процесів пенепленізації та формуванню феритної кори - канги, а також зростанню площ берегових низовин та утворенню естуаріїв. Всі ці процеси продовжуються і сьогодні. Зледеніння плейстоцену на природу сходу материка практично не впливало - його сліди помітні лише на найвищих ділянках гірських масивів сходу Бразильського нагір’я (серр).

В Андійському геосинклінальному поясі горотворчі процеси по­чалися на початку палеозою. З кінця пермі до початку крейди головним чином на заході відбувалися підняття і занурення, які супроводжувалися активним вулканізмом. Значна роль в утворенні Анд належала каледонській і особливо герцинській складчастості (Центральні Анди, наприклад, складаються виключно з герцинських складок та брил). За тривалий час вони встигли зруйнуватися, тому на сході Анд домінує брилова морфоструктура. Горотворчі процеси палеозою привели до роздрібнення на уламки західних окраїн платформи і окремі з них були припідняті при складкоутворенні на значні висоти (блок Пунас або Альтіплано в Центральних Андах).

Особливо активні горотворчі процеси, які супроводжувалися бур­хливою вулканічною діяльністю, були в крейді, коли формувалися Західні Анди з утворенням на сході крайового прогину. Цим зануренням були охоплені і окремі блоки Східних Анд, а також окраїни фундаменту платформи. Активна тектонічна діяльність зі складкоутворенням, інтрузіями, виливами лави була і під час альпійського орогенезу в кінці палеогену - на початку неогену. В цей час утворилися Карибські Анди, частина Південних Анд, з’явилися обширні поверхні вирівнювання на висотах 3-4 тис. м в Центральних Андах, виникли глибокі каньйони. Водночас з потужними підняттями відбувалося утворення величезних тектонічних улоговин (Маракайбо, долина річки Магдалена та ін.), пожвавилася вулканічна діяльність, яка збереглася до наших днів в Андах Колумбії, Перу, Чілі. Значна висота багатьох вершин Анд - результат альпійського орогенезу.

Останній активний цикл складкоутворення, що почався в плей­стоцені, триває і тепер. Він спричинив виникнення значних розломів, утворення рифтових зон Анд Колумбії та Чілі. Були припідняті епібайкальська брила Пампинських серр на заході пампи та герцинські Прекордільєри. Утворилися і наймолодші складчасті хребти в передгірських прогинах. Східчасті скиди з виливами лави охопили і сусідню Патагонську плиту. Починаючи з плейстоцену, вулканічні процеси значно посилилися, активні вони і тепер. На початку четвертинного періоду виникли глибинні розломи і почалося занурення західного крила Анд. Майже на 5 тис. км тягнеться вздовж західного узбережжя материка Перуансько-Чілійський жолоб, до якого приурочені епіцентри сучасних катастрофічних землетрусів, як, наприклад, у Чілі в 1960 р. та Перу в 1970 р., підчас яких загинули десятки тисяч людей.

Підняття Анд з плейстоцену обумовили істотні зміни компонентів природи та ландшафтних комплексів материка. Східні схили почали

Тектонічна карта Південної Америки Виступи фундаменту (щити): 1 - архейського; 2 -нижньопротерозойського; З - середньо- і верхньогіротзрозойемого; 4 - кінця протерозою - початку палеозою. Плити: 5-з верхньопротерозойським (байкальським) чохлом; 6-а палеозойсько- мезозойським чохлом; 7~з кайнозойським (альпійським) чохлом; 8 - осадовий чохол молодих платформ: 9 - області альпійської складчастості; 10 - альпійські передові та міжгірські прогини,

Області епіплатфортнного орогенезу: 11 - на докембрійській основі; 12 - на палеозойській основі; 13 - глибинні скиди; 14 ~ насуви; 15 - розломи; 16 - контури ппатформенних улоговин; 17 - контури платформенних піднять; 18 - інтрузії.

К23» ЇЖШ⁵

шт.2 ш«

Геологічний профіль через південну частину Бразильського плоскогір’я:

1 - архейські породи; 2 - протерозойсьхі; 3 - девонські; 4 - пермські осадові: 5 - пермські метаморфізовані; 6 - тріасові вулканогенні.

флора проникла далеко на північ, до екватора, але обмін між органічним світом західних та східних схилів Анд був незначним, а часто і неможливим.

шзь ггь